Останнє оновлення: 10:57 вівторок, 18 лютого
Політика в літературі?
Ви знаходитесь: Політика / Україна / Погляд з Чернечої гори
Погляд з Чернечої гори

Погляд з Чернечої гори

«Не тільки зброя, ох, не тільки зброя, а в козаків і музика була. Такі литаври – не піднімуть троє, такі цимбали – запрягай вола…» (Оксана Пахльовська, Козацькі оркестри).

Багато що у нашому житті перетворилося на шоу. Очікування й смакування шоу, як показали два останні десятиліття, для людини дуже важливі. Де і коли б вона не жила.

Щоправда, історія знає багато подібних прикладів. Римський плебс свого часу вимагав хліба й видовищ. Гуртування народів у нації неможливе без яскравих і, бажано, просякнутих потужною ідеєю видовищ.

Русалії, сатурналії, містерії. Військові паради в гітлерівській Німеччині, Радянському Союзі, Сполучених Штатах і сучасній Росії. Олімпійські ігри в Давній Греції. Кермеси у північноєвропейських країнах. В Україні ж нині на шоу перетворилося все – політика, бізнес, промисловість, мистецтво…

Ось і вручення Шевченківської премії – теж пафосна подія. Цього разу вручали її у Каневі. Урочиста церемонія відбулася в місцевому літературно-меморіальному музеї ім. Тараса Шевченка в рамках святкування 196-ї річниці від дня народження Великого Кобзаря.

 

Завсідники і новачки

 

Щороку тисячі українських інтелектуалів чекають на улюблене шоу. Торік скандалу не вийшло, хоча дали не авторові чудових новел з життя гуцулів Василю Портяку, за якого агітувала молодша ґенерація членів Шевченківського комітету (голова Асоціації українських письменників Тарас Федюк, поет Василь Герасим’юк і композитор Кирило Стеценко), а висуванцю старшого покоління («протеже» виконавчого директора Ліги українських меценатів Михайла Слабошпицького і голови Комітету премії Миколи Жулинського) поетові Павлу Гірнику. До речі, поету надзвичайно обдарованому, самітнику з Богом забутого хутора…

 

Цього року Портяк не висувався. Натомість були обличчя, які ми не раз бачили у списку претендентів у минулому – Дмитро Іванов, Олексій Довгий, Кость Лавро, Галина Пагутяк. Більшість «завсідників» таки були відзначені премією. «Шевченківську» не отримав лише Довгий. Чому? Думаю, пояснювати не треба.

 

А взагалі, напередодні вручення здавалося, що й у цьому році скандалу не буде. Всі лауреати гідні відзнаки. Причому принципи, які рік тому хотів закласти новопризначений тоді голова Шевченківського комітету Жулинський, частково були враховані. Так, із десяти лауреатів киян лише троє (Оксана Пахльовська, Левко Колодуб, Кость Лавро). І то умовно – дочка Ліни Василівни Костенко, прекрасна поетеса Оксана Пахльовська багато років живе у Римі, де викладає у найбільшому в Європі університеті La Sapienza.

Інші ж лауреати представляють різні регіони України. Актор Богдан Козак і письменниця Галина Пагутяк – Львів. Килимар Степан Ганжа – Поділля. Академік-художник Віктор Ковтун – Слобожанщину. Колекціонер і художник Микола Бабак і мистецтвознавець Олександр Найден – Черкащину. Поет Дмитро Іванов – Чернігів. Письменник і журналіст Михайло Андрусяк – Івано-Франківськ.

 

Оксана Пахльовська, – як сама вона каже про себе, «українка, інтегрована в загальноєвропейське життя, – була відзначена не за поезію, а за книгу публіцистики «Ave, Europa!». Це, мабуть, одна з найцікавіших есеїстичних збірок одного автора за останні п’ять років. Есе, які складають книгу, писалися протягом 1992-2006 років. Це погляд українки, яка живе у затишку одного з найстаріших в Європі університетів на події в Україні та на її місце у світі. Пахльовська фігурувала в списку номінантів уперше – і одразу ж отримала відзнаку.

 

Львів’янка Галина Пагутяк – одна з найсамобутніших українських письменниць. Більшість її романів вийшли в «Радянському письменнику» (тепер – «Український письменник»). Це добротна інтелектуально-історична проза. Премію пані Галині дали за роман «Слуга із Добромиля». Ось як відреагував на присудження їй премії журналіст «Радіо Свобода», письменник Павло Вольвач: «Письменниця вона класна, витворює дуже глибокі, тонкі й химерні світи. Як на мене, одна з кращих нині в українській прозі. Вона не пнеться навшпиньки до «успіху», не стає в один ряд із всілякими полегшеними «понтярщиками», а спокійно працює. Хто-хто, а вона цілком гідна Шевченківської премії і якби саме такі (такого калібру й творчої «постави») люди здобували лавреатство, головна премія України набула б належної їй ваги».

 

Торік у Чернігові поет Дмитро Іванов розгорнув небачену активність. Різноманітні мистецькі заходи, розкрутка книгарні «Інтермецо» в центрі міста. Премію він одержав за ту ж книгу, що висувалась і в 2009 році – збірку «Село в терновому вінку». Тут цікаві два моменти. По-перше, цього разу постать Іванова захищали ті ж, хто торік хотіли дати премію не йому, а Портяку. По-друге, протягом двох років «комітетники» взялися нагороджувати оспівувачів «селянської Атлантиди» – за висловом одного з членів комітету. Поезію молодшу і сучаснішу помічати не хочуть. Ну нецікаве їм українське місто, нецікаві загальносвітові проблеми – подавай Атлантиду й село!

 

До літератури люди часом приходять із найнесподіваніших місць. І стають визнаними геніями. Жана Жене, наприклад, спільними зусиллями французька інтелігенція витягла з в’язниці. Франц Кафка був дрібним чиновником, а Антон Чехов – практикуючим лікарем. Михайло Андрусяк ким лиш не був – столяром, моряком, солдатом, перекладачем, учителем, журналістом. Зараз він керує друкарнею ім. Р.Шухевича в Коломиї і Видавничо-поліграфічним центром «Вік». Незважаючи на певне політичне забарвлення, факти, викладені в трилогії Андрусяка вражають. Книга розповідає про героїчну боротьбу УПА в 40-50 роках. Це твір, який повинен бути в бібліотеці кожної української школи.

 

Книга «Народна ікона Середньої Наддніпрянщини» постала за фінансового сприяння губернатора Черкащини Олександра Черевка і бізнесмена Ігора Потапенка. Торік на Львівському форумі альбом отримав визнання як «Краща книга року». Автори – відомий колекціонер ікон, художник Микола Бабак і доктор мистецтвознавства Олександр Найден. Кращою в своїй категорії книга визнана і рейтингом «Книга року» Костянтина Родика. Цікавий факт: 2005 року, незважаючи на протести прогресивних художників, підтриманий тодішнім міністром культури і туризму Оксаною Білозір Микола Бабак представляв Україну на 51-му Венеційському бієнале з фотопроектом «Діти твої, Україно».

 

Для Харківщини Віктор Ковтун – поважна персона. Лауреат численних премій, член академій у Санки-Петербурзі і Каліфорнії, він ще й керує Міжнародним благодійним фондом ім. І.Репіна, а також художньою студією «Раритет-арт» в центрі міста. Правда, твори пана Ковтуна доволі традиційні. Нагородженням харьківчанина невдоволений художник Володимир Гарбуз, який вісім разів висувався на здобуття премії. За словами митця, за всі вісім років його виставками поцікавилося лише четверо членів Комітету.

«Свого часу мої ілюстрації Кобзаря були викликом режимові, – каже художник. – Зрозуміло, що за радянських часів я не міг отримати Шевченківську премію. Але чому відомий літературознавець Жулинський не помічає моєї роботи тепер? Може, тому, що всі його співробітники в Інституті літератури – українці лише зовні?». Володимир Гарбуз стверджує, що для Шевченківського комітету давати «своїм» – звична річ. Голова правління Національної спілки художників України Володимир Чепелик і член Комітету, за словами Гарбуза, сам висунув голову правління Харківської організації НСХУ Ковтуна – а це грубе порушення. «Я ж Чепелика критикую – то він мене й не підтримує!» – заявляє Гарбуз. До речі, виставку художника можна подивитись у Музеї літератури.

 

Вже не дивина, що видання, які з’являються в «А-БА-БІ-ГА-ЛА-МА-ЗІ» Івана Малковича, обов’язково сяким-таким боком якусь відзнаку отримають. З останнього – перша премія «Літакценту» роману-казці Володимира Рутківського «Джури-характерники». Кость Лавро – художник, на ілюстраціях якого виросло принаймні одне покоління української дітлашні. Оскільки традиція книжкової ілюстрації в Україні сягає «темряви віків», то увага комітету в цьому напрямку заслуговує лише на схвалення. Головне, щоб ілюстрації не брали гору над текстом, навіть якщо йдеться про книжку для найменших.

 

Килимарство – царина для більшості українців загадкова. За радянських часів квартири встелялися ширужитковим товаром, витвори ж традиційного ремесла тимчасом ниділи в селах і музеях. З килимами в мене пов’язано два спогади. Перший – серія гобеленів на сюжети з Апокаліпсису в музеї французького міста Анжер. Ці шедеври створювалися в XIV ст. протягом 20 років. Другий – килими тисячолітньої давнини в історичному музеї у Єревані. І свастики на них. Відчуття неймовірні. Враження від килимів Степана Ганжі колосальні – не менші, ніж від анжерських чи єреванських. Твори пана Степана вважаються хрестоматійними. Просто чудово, що цей Майстер – наш сучасник.

 

Творча діяльність Левка Колодуба охоплює понад 50 років. У його доробку опери, оперети, балети, симфонії, рапсодії, концерти, романси, музика до кінофільмів і театральних вистав. Нині Маестро, народний артист, якому нещодавно виповнилось 80, очолює Асоціацію діячів духової музики України. «Це безперечний лідер серед монументів, живий класик української симфонічної музики, незаперечний авторитет. На розгляд було подано три симфонії – 9-ту, 10-ту і 11-ту. Виважено-майстерне і одночасно барвисте оркестрове письмо», – говорить композитор Кирило Стеценко, член Шевченківського комітету.

 

Академік Богдан Козак, актор Львівського національного театру ім. М.Заньковецької зіграв Моцарта, Арбеніна, Яґо, Богуна, Тартюфа, Макбета, Полонія і ще десятки незабутніх ролей. Він створив при Львівському університеті ім. І.Франка факультет театральної майстерності. Актора-інтелектуала поважають театрознавці. Знаменитий українсько-російський режисер Клім в захваті від роботи пана Богдана: «Козак – найчарівливіший і найдостойніший. Якщо хтось і гідний премії, то саме ця віддана служінню театру людина. Дивовижна, рідкісна, вишукана людина! Те, що він робить для розвитку українського театру в царині педагогіки, просто вражає».

 

Декого все-таки Шевченківський комітет незаслужено обходить увагою. «Комітет – не священний синод і не міжнародний суд із прав людини, – говорить письменник Степан Процюк. Він складається із людей і безлічі суб’єктивних та об’єктивних чинників. Колись видатні майстри змінювали собі імена, щоб служити мистецтву, а не власному, підсвідомому чи свідомому, марнославству. Я намагаюся лише боротися із власним марнославством, а не думати про реакції згаданого комітету як на свою творчість, так і творчість своїх колег. Бо все воно на взірець «уваги» чи «неуваги» комітету – гонитва за вітром...».

 

Зловісна тінь «Турботи»

 

«Хто ж тепер буде головою Комітету?» – розводили руками лауреати старшого покоління. «Нікого не хочу! – рішучо відрубував поет Василь Герасим’юк. – Хіба Дзюбу!»… Скандал таки спалахнув. За п’ять днів до вручення у Комітеті не знали, чи запрошувати лауреатів з інших міст. Указ не був підписаний. Новий президент зволікав. Завирували плітки. Мовляв, не хоче підписувати, бо серед лауреатів є Андрусяк, який написав про УПА. Втім, Віктору Януковичу вдалося всіх здивувати. Поки під пам’ятником Кобзарю в центрі Києва ішов мітинг БЮТ, Янукович, перенісши церемонію вручення у Канів, на Тарасову гору, не лише показав себе майстром ефектних виступів незгірш Ющенка, а й спантеличив, напевне, всю Донецьку область. «Українська буде єдиною державною мовою!» – сказав він.

 

Вийшла плутанина і з сумою премії. Минулого року, як відомо, Комітет на чолі з Жулинським свідомо скоротив кількість лауреатів до п’яти, щоб збільшити суму. В результаті вони отримали по 160 тисяч. Цього року на головну премію України уряд Юлії Тимошенко заклав у бюджет 1,3 млн. грн. Проста арифметична операція – ділимо на десять і отримуємо 130 тис. грн. «на ніс».

Нині а Адміністрації Президента вважають, що у кризовий час сума в 130 тисяч гривень для Шевченківської премії є абсолютно нормальною. Про це саме у Каневі сказала заступник глави Адміністрації Ганна Герман. «Президент особисто щорічно визначає суму премії», – пояснив голови Комітету Шевченківської премії Микола Жулинський. А ще пояснив, чому збирається йти з посади голови Комітету: «Я від самого початку хотів міняти положення про премію. Мені не дали. Треба міняти сам Закон, без цього зміни неможливі».

 

Втім, на той час Інтернет уже ряснів приголомшливими деталями нової сенсації: дружина Миколи Жулинського Галина, голова правління Кредитної спілки «Турбота», не може розплатитися з вкладниками. Суми, що згоріли в новій «Еліті-центр», називалися просто фантастичні: від 9 до 25 млн. грн. і більше. «Та хіба це гроші для Жулинських? – сміявся тепер пенсіонер, а колись завідуючий кафедрою управління зовнішньоекономічної діяльності Інституту міжнародних відносин, доцент, відомий учений В’ячеслав Прилюк. – Він же стільки років був депутатом і заступником голови уряду». Саме Прилюк очолює обурених вкладників.

 

Кредитну спілку було створено 1996 року. Відсоткові ставки в спілці були вищі, ніж у банках. Це й зумовило великий інтерес до неї. Не останню роль грав і авторитет Миколи Жулинського. За висловом пана Прилюка – «професійного патріота». Вкладниками КС «Турбота» стали передусім представники інтелектуальної еліти. До останнього часу ці люди (серед них – Валентина Гончар, Лариса Кадирова, Василь Герасим’юк, Михайло Ткачук) навіть не підозрювали, що з їхніми грошима роблять, можливо, не те, що вони думають. Ревізія, яку в січні поточного року провела Спостережна рада «Турботи», мала жахливі результати. Левина доля вкладів зникла. Сума шкоди – понад 25 млн. грн.. Оскільки ошукані – люди переважно поважні й шановані суспільством, то притиснута до стінки Галина Жулинська («оскільки є єдиним винуватцем ситуації, що склалась у кредитній спілці» – фраза з підписаного пані Галиною спостереження) пообіцяла внести до КС «Турбота» 8,6 млн. грн. За рахунок «продажу нерухомого і рухомого майна».

 

Микола Григорович каже, що нічого про це не знає. Загальні збори вкладників результату не дали – багато хто з лауреатів боїться підписувати звернення до нового президента. «Вони кажуть: нам же Жулинський премію дав, ми з ним так не можемо, – знизує плечима В’ячеслав Прилюк. – Але ж то не його премія, то премія України!» Подальша доля цієї справи невідома. Чи справді Микола Жулинський піде з посади? Хто заступить його місце? Яку суму новий президент вирішить дати «кращим з кращих» наступного року? І чи потрібна взагалі Шевченківська премія в нинішньому вигляді людям?

 

«Шевченківська премія дискредитована, – вважає голова письменницької організації «Літературний форум» Роман Кухарук. – За радянських часів її отримали Хрущов і Шамота, а коли наступила незалежність, давати стали трупам. Подумайте: як лауреатами однієї премії можуть бути Шамота і Стус?» Багато хто вважає процедуру вручення премії непрозорою. «Всі старички зі Спілки хочуть померти лауреатами, – дивується Кухарук. – Коли головою Шевченківського комітету був Володимир Яворівський, то зробив так звану «малу Шевченківську». Вони проіснувала недовго. Тепер ці «малі лауреати» (серед них – Олесь Ульяненко) почуваються досить незручно». Прикро, коли предметом експериментів і шахрайства стає тісно пов’язана з іменем Тараса Шевченка – людини, яка чи не найбільше зробила для створення української нації.

 

«А що Шевченко? – зітхає режисер Клім. – Про так звану «українську інтелігенцію» матом скажеш… Ставлення до Шевченка – це ставлення України до себе. Ставлення цієї нації до Шевченка – це присуд нації самій собі».

 

А між тим, Тарас Шевченко для українців завжди був більше, ніж поет. Так вже склалося. І рушники над його портретом є частиною потужного національного архетипу. «Його ім’я слід постійно очищати від кон’юнктури і бухгалтерства. Він – не лідер. З нього також не варто робити тотем та ідола. Він – один із кількох українських символів. Не більше, але й не менше», – наостанок говорить письменник Степан Процюк.

Коментарі (2)

слава кпсс | 2011-03-21 09:46

Все за жулинского, а кредитный союз "забота" был организован семьей И.Драча и председателем наблюдательного совета была и естьжена Драча Мария. Все знают, что без прикрытия (больше 10 лет) воровства на многие десятки млн. грн. семья жулинских не смогла бы столько своровать! Вот тебе и МОРАЛЬ!

Лета | 2010-09-16 00:29

Очень сильно мнения не сходятся с автором. Так воспевать явную заурядность - кто их знает? Где они популярны, кроме автора этой слабо-пиарной статьи?
А Михаил Андрусяка? Его и в школу? Чтобы там выродков воспитывать? Ему дали Шевченковскую премию явно свои своим. Все остальное- бесталанность и фашистская идеология.
закрити

Додати коментар:


Фотоновини

  Коли закохався в фотографію

SVOBODA.FM