На руїнах демократії

Час готуватися до виборів. Парламентських, президентських. Незалежно від того, коли вони відбудуться, адже вірно кажуть: підготовка до нових виборів починається на другий день після проведених.

І саме через вибори, нормальним цивілізованим шляхом національно-демократичні сили можуть “відігратися” за ганебні поразки 2010-го.

Та справа навіть не в реванші, а в тому, що це єдина реальна можливість для України, по-перше, взагалі збутися, по-друге, бути справді незалежною, демократичною державою європейського типу, а не московською колонією. Для цього потрібно зовсім небагато: об`єднання демократів. Це просто. Це найважче.

Зекономимо час на діагнозі того, чим був для України 2010 рік, яку саме владу привезли самі собі українці на президентських виборах і на їх “хвості”— виборах місцевих. У державницькому плані — здача національних інтересів (досить згадати харківський пакт), у суспільно-політичному — узурпація влади, згортання паростків демократії (репресії проти опозиції, наступ на профспілки, удари по свободі слова, нищення національної пам`яті, гуманітарні підлоти), в економічному — імітація реформ за рахунок зубожіння народу (дикунське підвищення цін і тарифів, замороження зарплат і пенсій, підвищення пенсійного віку) — і всі ці “реформи” є прикриттям подальшого пограбування країни олігархами, своїми й іноземними.

Маємо те, що очевидне й сліпому. Втім, ще в давнину казали: “Сила ворога — в нашій слабкості”. Сила тих, хто довів Українську державу до такого стану, — в нікчемності тих, хто мав цьому протидіяти: демократичних сил, національної еліти. Це діагноз також і їм. Тож починаймо лікуватися.

Кожному зрозуміло, що парламентських виборів не буде у березні цього, 2011 року. Ця дата здається зараз просто несерйозною, хоч, між іншим, саме вона випливає з Конституції України 1996 року, яка “відновлена” в країні рішенням Конституційного Суду. Непроведення виборів, відповідно до відновленої владою Конституції, ця ж сама влада потрактує, вмотивує і роз’яснить елементарно, не дуже дотримуючись правової пристойності, як це вже було при узурпації парламенту методом “тушок”. Тож про цю дату забудьмо. Протилежна крайня дата — вересень 2012 року, тобто по завершенні повної 5-річної каденції нинішньої Верховної Ради VІ скликання. Поміж ними називають осінь нинішнього і весну наступного року. Коли ж будуть вибори, в цій країні не знає ніхто, навіть ті, хто вважає, що тут щось вирішує. На останньому місці тут будуть мотиви законності, демократії, конституційності, на першому — питання політичної доцільності. Тож що не будемо ворожити. Тим паче, від часу виборів залежатиме лише інтенсивність підготовки до них. А от старт перегонів відомий — сьогодні.

Яка готовність до виборів національно-демократичних сил ? Нульова. Прикро це визнавати, але все подальше має йти з позначкою “плюс”. Отже, почнімо з готовності до виборів — в аспекті готовності до об`єднання на них! — основних політичних сил Майдану, що були при владі попередні роки, і чвари між якими знищили Майдан. БЮТ і “Наша Україна” — назвімо їх у послідовності місць, які посіли на президентських виборах їхні лідери — Юлія Тимошенко (2 місце) і Віктор Ющенко (5 місце). На перший погляд, тут готовність до об`єднання (не те що у форматі одної партії чи навіть блоку, а бодай непоборювання) здається нижчою нуля. Чвари тривають. Звинувачення від виборців, що саме ці чвари “здали” Майдан — і Україну! — регіоналам, не діють. “Найбільша моя помилка в політиці — це Тимошенко”— це і сьогодні теза й позиція Ющенка. Найбільшою своєю помилкою Юлія Тимошенко називає те, що почала розвінчувати оточення Ющенка (читай — боротьбу з ним) лише восени, а не влітку 2005 року, першого року помаранчевої влади, коли прем’єр уже “все роздивилася й зрозуміла”. Отож все, приїхали? Йти БЮТ і НУ з цим на вибори — те, про що тільки й мріють регіонали. Україні залишається лише уповати, що всередині цих політичних сил, за якими ідеали Майдану, прекрасні державницькі ідеї, мільйони виборців, визріє така критична маса, яка скаже своїм вождям — “Годі!”

Перейдімо до старих національно-демократичних сил. Показовим у плані аналізу поразок, готовності до оновлення, до об`єднання, став черговий з’їзд Української народної партії. Показовим майже повною відсутністю і першого, і другого, і третього у цьому більшому осколкові колись могутнього Народного Руху, в цій партії, яка надимається в потугах подати себе найбільш істинною, державницькою, потужною в таборі демократії. Кажуть, грім не вдарить, мужик не перехреститься. Над цією партією вдарило вже кілька громів, по яких так і не перехрестилися. Перший — убогий результат УНП на виборах 2006 року, коли вона прокотилася повз парламент. Другий грім, оглушливий, вдарив над УНП на останніх президентських виборах, коли голова партії Костенко, балотуючись всупереч думці більшості партійців (у цьому можна не сумніватися), а за рішенням партійного генералітету, набрав жалюгідні 0,2 відсотка голосів. Що рівно в 10 разів (!) менше, ніж на попередньому його балотуванні після розколу Руху 1999 року. Третій грім вдарив на осінніх місцевих виборах.

І ось у грудні збирається перший після двох торішніх погромів на виборіх партійний з`їзд, і не те що жодного каяття чи бодай самокритики від партгенералітету, а традиційний уже набір облуди. Не було дано оцінки, що взагалі означало оте нещасне балотування на президентських виборах, хоч у середовищі рядових партійців усе наполегливіше лунає визначення — “зрада”. Місцеві вибори було визнано мало не успіхом партії, яка, як було заявлено в документах з`їзду, зайняла 11 місце серед понад 120 партій, що балотувалися. Цікаво, звідки така статистика, якщо для цього треба було б порахувати мандати всіх отих 120 партій по всіх понад 30 тисячах виборчих дільниць країни і по всіх видах виборів, від обласних до сільських рад. А головне — яка велика честь, зайняти 11 місце серед 11 чи 12 реальних партій і попереду ста з лишком віртуальних.

Ніщо нічому не навчило і вже не навчить цю партію, яка дедалі більше скидається на якийсь спецпроект з руйнації демократичних сил. Після таких погромів на кількох виборах — жодної відставки на з`їзді: голови партії, його заступників, Центрального проводу. Натомість — самовідвід висунутих делегатами кандидатур при виборах голови досвідченими партійними “зубрами”, такими як Заєць, Слободян, Асадчев. Схоже, були вміло “відрізані” від балотування й такі цікаві молоді лідери, як голова Рівненської УНП і “Просвіти” Ніколіна, яку не спромоглися обрати бодай заступником голови партії, при тому, що з’їзд обрав їх аж сім! Може, хоч на цьому з`їзді хворої партії її лідером був би обраний Василь Червоній, але такі політики чомусь рано помирають.

Єдиним мікроскопічним позитивом з`їзду було кволе рішення почати, здається вже удвадцяте, “процес об`єднання” демократичних сил — навіть і в одну партію. З ким — не названо, лише перелік можливих партій на таке об’єднання. Але в демократичному середовищі конкретно називають три партії, які сьогодні ведуть начебто переговори про об`єднання в одну. Це, окрім УНП, “Наша Україна” та відокремлений свого часу її уламок “За Україну”, партія, яку очолює В’ячеслав Кириленко. Молодий, розумний політик, якого давно можна було б обрати і головою УНП, і спікером Верховної Ради, а чому не було обрано, це теж предмет чесного аналізу. Втім, наскільки відомо, ні Кириленко, ні Костенко не повинні стати головами цієї об’єднаної партії, як і лідери НУ — голова “Нашої України” Валентин Наливайченко і її почесний голова Віктор Ющенко. І ще одна передумова: нова партія повинна мати нову назву, інакше це буде не об`єднання, а приєднання до когось.

Що ж, це реальний серед наших малореальних варіантів об`єднання. Затримка за малим: вгамувати гонор і самих членів партій, насамперед УНП, де ніяк не усвідомлять, що вони вже не пуп демократії, і партвождів. Слово тепер за партійцями.

Які ще перспективи об`єднання? Варто нагадати першу п’ятірку виборчого списку Блоку “Наша Україна — Народна Самооборона” на останніх парламентських виборах осені 2007-го: Луценко, Кириленко, Яценюк, Гриценко, Катеринчук. П’ять цікавих політиків одної генерації, п’ять партій — кожен при своїй. Про Кириленка вже сказано. Щодо кожного з інших, то перше, що спаде на думку, — як непросто їх об`єднати. Але другою має бути думка про те, які дріб’язкові всі ці “перешкоди”, коли йдеться про долю України. Тож чи не згадати, що Луценко, попри тюремні ґрати і напіввіртуальність його “Народної самооборони”, залишається її ідейним лідером. А Катеринчукові теж доведеться чітко визначитися, на якому стільці сидіти. Гриценко і його партія “Громадянська позиція” взагалі готові до такого об’єднання в єдину партію, до цього наполегливо закликає сам політик. І навіть Арсеній Яценюк, якого похапцем записують у “придворну опозицію” і який є самодостатнім політиком, цілком вписується в таке об`єднання. Бодай у форматі демократичного виборчого Фронту, якщо його партія “Фронт змін” не буде вливатися в об’єднану партію. У цьому Фронті знайдеться місце й іншим силам. Тому ж “Єдиному центру”, абсолютно штучному утворенню, партії, зліпленій на хребті “Нашої України”. Її фіаско на останніх місцевих виборах, відкритий перехід лідера партії Балоги в табір регіоналів, на посаду міністра в їхньому уряді — все це має спонукати рядових партійців до запитання: “Так де ми і з ким?” Знайдеться місце в такому об`єднанні й менш помітним силам, таким, як Українська партія, та ще дрібнішим, яким “нєсть числа”, і вони множаться. Ось щойно зареєстрована сто вісімдесят якась за ліком партія “Рідна Вітчизна”, так, наче Вітчизна буває двоюрідна.

Якщо об’єднання доволі строкатого національно-демократичного спектру в одну партію поки що малоймовірне, то можна і треба вести мову про об`єднання в широкий демократичний Український Фронт на виборах і парламенту, і президента. Прикладів у новітній європейській історії вистачає. Звичайно, краще було б почати процес об`єднання демократичних сил вчора. Але краще сьогодні, ніж завтра, бо завтра може бути досить сумним. Та тепер ініціативу об`єднання демократії мають взяти на себе рядові виборці, партійці, які надто багато бідкаються про “чвари і розколи” вождів, замість того, щоб нарешті згадати, що вони — громадяни. Саме вони мають в ультимативній форм, погрожуючи виходом з партій, поставити вимогу об’єднання перед лідерами демократії. Бо альтернативи йому нема. Точніше. альтернатива об`єднанню є — зникнення. Не партій, національно-демократичних сил — держави.

х х х

Цей матеріал був написаний у понеділок. Того ж дня в Інтернеті, на “Українській правді”, з`явилися дві цікаві інформації.Ось перша:

“ Яценюк, Гриценко, Катеринчук і Матвієнко збираються злити партії

Арсеній Яценюк ("Фронт змін"), Анатолій Гриценко ("Громадянська позиція"), Микола Катеринчук (Європейська партія України) і Анатолій Матвієнко (УРП "Собор") домовилися об'єднатися в одну політичну силу.

Анатолій Матвієнко підтвердив інформацію про заплановане об'єднання опозиційних партій, підкресливши при цьому, що питання про кількість партій, які можуть стати суб'єктами нового об'єднання, "на сьогодні відкрите". "Наміри об'єднатися в одну політичну силу є, і досить серйозні”.

Чим цікава ця новина? В ній названі три партії, які очолюють три політики з названої мною вище першої п’ятірки виборчого блоку НУ—НС осені 2007 року: Яценюк, Гриценеко, Катеринчук. Отже, процес пішов. Цікава й присутність четвертого політика і його партії — Анатолія Матвієнка. Нагадаю, що йдеться про найпершу за часом створення і реєстрації партію незалежної України — Українську республіканську партію, яка пізніше злилася з партією “Собор” і відтак має тепер таку назву. Це та партія, яка кілька років числилася в так званій “Українській правиці”, до якої входили, окрім неї, УНП і НРУ, тобто Народний рух України. Рядові партійці з нетерпінням чекали, що ось-ось ці три партії об`єднаються. Але не вийшло. Найменше з вини Матвієнка, який був найближче до такого об’єднання з усіх трьох лідерів партій. Але, чесно кажучи, у реальність того об`єднання важко було повірити, бо головною перешкодою була прірва між Рухом і УНП, двома частинами розколотого Народного Руху. Щоб об`єднатися, треба було б дати чесну відповідь на те, що ж відбулося тоді, на початку 1999 року, тобто що ж означав той розкол? Відповіді на це нема й по сьогодні, і ніхто не хоче її давати. Хоч запитання актуалізується, бо дві партії з цієї трійці знову фігурують у прожектах “об`єднання”. Про що далі.

Друга інформація з`явилася того ж дня там же. Ось її заголовок, який обурює найперше:

“Костенко вирішив створити об’єднання на противагу партії Яценюка і К°”. Інформація подана з боку Костенка. Перше, на що треба звернути увагу — час її з`яви. Перше повідомлення було вранці, друге вже пообіді. Тобто, це швиденька реакція Костенка на ту новину про початок об’єднавчого процесу чотирьох партій, якому, здавалося б, треба лише порадіти. Блискавичність реакції змушує згадати незабутнього Петра Івановича Бобчинського, одного з персонажів безсмертної комедії Гоголя “Ревізор”. Той поміщик просив Хлєстакова, вважаючи його дійсно ревізором, про зовсім незначну послугу: сказати вельможам, а то й імператору в Петербурзі, що ось у такому-то місті живе Бобчинський. Просто, що живе Бобчинський. І все. То ж голові УНП, схоже, теж захотілося якнайшвидше нагадати про себе. Далі. Невідомо, на чиїй совісті заголовок — самого Костенка чи редакції “Української правди”, сподіваюсь, редакції. Заголовок з викликом і хамуватий уже тим, що це Костенко, бачте, “вирішив створити”…Вибачте, а хто це такий, що він ось так узяв і “вирішив”? Адже йдеться про об`єднання кількох самостійних партій. Але суть навіть не в синдромі Бобчинського і не в цій хамуватості заголовка. Суть у змісті інформації. Вона перегукується зі зневажливим випадом у тому ж таки заголовку — про “партію Яценюка і К”. Тобто, плюнуто одразу у три інші партії з того планованого об`єднання, тільки за те, що вони, бачте, вирішили об’єднуватися не з Костенком. І всі ці чотири партії (разом з “Фронтом змін”) зневажливо визнано не тими й не такими. На противагу цьому названо “такі” партії, з якими УНП , начебто, веде переговорний процес. Тут та ж згадувана вже мною трійка (УНП, “Наша Україна” і “За Україну”) плюс…Народний Рух, про який вже сказано вище і голова якого Тарасюк нещодавно заявив, курям на сміх, що його партія піде на вибори “самостійно”. Поділ на чотири “білих партії”, включно зі своєю (хоч це ще питання, чи захочуть вони об’єднуватися з Костенком), і чотири “чорних”, не таких, зроблено по набридливій уже з боку голови УНП за останній час “правій” риториці. Треба ж мати якусь фішку, за неї лідери УНП, а особливо її голова, й обрали “праву” політичну риторику, плутаючись у ній самі і заморочуючи виборця.

Чому б тоді УНП не почати об`єднання з абсолютно правою партією — “Свободою”? Десь рік—півтора тому ходили чутки про переговорний процес між ними. Далі розмов не пішло. Чому? “Не бажають об’єднуватися свободівці” — версія лідерів УНП. Так от, рік з чимось тому я брав інтерв’ю в Києві у голови “Свободи” Олега Тягнибока. Поза межами інтерв’ю, вже вимкнувши диктофон, я запитав Олега Ярославовича, що завадило продовжити процес зближення двох партій? Відповідь була абсолютно чіткою: позиція Костенка. Сказано це було так, що напрошувався замість терміну “позиція” інший — “саботаж”.

Звісно, реально “Свобода” навряд чи піде на пряме об’єднання своєї партії з якимись іншими, надто вже це окремий політичний проект. Але можна б говорити бодай про співпрацю демократичних сил, особливо тих же правих. Але про яку співпрацю чи хоча б непоборювання говорити, коли варто згадати недавню виборчу кампанію до місцевих рад. Так от, якраз “Свобода” називалася у виборчій агітації УНП чи не головним опонентом і ворогом. Мотивація зрозуміла — де ще брати електорат нещасній партії. Але невже таки ж ніде більше? Невже нема вже україножерів, тих же комуністів, соціалістів, вітренківців, врешті регіоналів. Словом, ось справжня ціна “правої” риторики УНП..

Можна і свіжішу інформацію. Я як журналіст акредитований у нашому парламенті. Так от, зовсім недавно, наприкінці грудня, я говорив там з Анатолієм Гриценком. Запитав його, чи не час прискорити процес об`єднання демократичних партій? І чи не в першу чергу назвав УНП. На це Гриценко лише іронічно посміхнувся і сказав, що якраз Костенко — той, хто найменше прагне об’єднуватися.

Все це більш небезпечне для демократії, ніж здається. Це не просто теоретичні дискусії, коли Микола Катеринчук запропонував Юрію Костенку не акцентувати на ідеологічних моментах, а об’єднуватися в боротьбі проти нинішнього режиму, за нормальну Українську державу, а Костенко відповів йому, що головне — ідеологія. Звичайно, не варто об’єднуватися різним ідеологічно партіям. Але реальною і вкрай потрібною є співпраця в рамках досить широкого демократичного фронту. Та й чи так уже вони різні ідеологічно, оті чотири “білі” і чотири “чорні” (за Костенком) партії? Так можна ж доочищатися, дообтесуватися ідеологічно, що залишаться лише жменька “істинних арійців”, а решта будуть чимось “не такими”. Бідна українська демократія…