Як живеться прикордонним українцям?

Після розвалу СРСР минуло два десятки років. Від тієї величезної багатонаціональної країни нас відділяють не лише роки, а й кордони, які пролягли між колишніми братніми республіками. «Аргументи і Факти» вирішили з'ясувати, як живуть українці в прикордонних селах.

На роздоріжжі доріг

Там, де сходяться кордони трьох держав - України, Росії та Білорусі, - є своєрідна офшорна зона. Це Слов'янське поле з монументом Дружби народів. У 1967 р. тут було болото. Але хлопці з трьох братніх республік відзначили на ньому День молоді. Свято вдалося. Учасники його, жителі Городнянського р-ну Чернігівської обл. УРСР, Добрушського р-ну Гомельської обл. БССР і Климовського р-ну Брянської обл. РРФСР, і на наступний рік зібралися там же.

І заклали пам'ятний знак. Ідею молоді підтримали політики. І на найвищому рівні вирішили звести там монумент Дружби. Від нього, як у казці: підеш направо - потрапиш до Білорусі, наліво - в Росію, а прямо - в Україну. Незважаючи на кордони і митниці, на цьому полі до сих пір раз на рік, в останній тиждень червня три братні народи об'єднуються в одну слов'янську сім'ю і проводять фестиваль Дружби.

Збираються десятки тисяч людей. На святі з піснями-танцями, спортивними змаганнями та ярмарком в ходу будь-яка валюта - українська, російська чи білоруська. Але відшумлять веселощі - і всі повертаються в «національні квартири», до звичайного життя.

За Слов'янським полем з української сторони розташоване невелике село Сеньківка. При СРСР місцеві жителі часто бували в сусідніх республіках - вчилися там, працювали, відвідували родичів або друзів. Коли з'явилися кордону, спочатку перетинали їх обхідними шляхами. Але з часом «партизанщина» стала справою небезпечною, і за кордон стали їздити в основному легально. А це обернулося певними незручностями і обмеженнями, пов'язаними з обміном валюти, кількістю та асортиментом «гостинців». І потік охочих відвідати дружні країни зменшився.

За покупками «за кордон» українцям їздити невигідно. Приміром, у Білорусі продукти і товари набагато дорожче, ніж у нас. Але оскільки зарплати там значно вище, то білоруси до нас часто навідуються на ринки. Особливо їх цікавлять промтовари.

«А у нас головна проблема з роботою, - ділиться з« АіФ» сільський голова Сеньківки Юрій Голован. - Коли не стало колгоспу, люди залишилися без роботи. І багато поїхали на заробітки за кордон, частіше до Білорусі. У Гомельській обл. одна наша колишня вчителька живе вже сім років. Там стала директором школи, купила собі машину. А в нашому селі майже нову школу довелося закрити, оскільки залишилося всього 16 школярів. На заняття возимо їх автобусом до райцентру».

Село, в якому залишилося 220 чол., виживає тільки за рахунок підсобного господарства. Безвихідним становищем селян користуються посередники, які за літр молока платять всього по 1,6 грн, накручуючи ціну після пастеризації в 4-5 разів. У Сеньківці весілля гуляють раз в три роки, а ховають щорічно до 10 односельців. Населений пункт - без газу.

Якщо його і проведуть, скоро нікому буде ним користуватися. Єдиний плюс останніх років - те, що колишні колгоспні землі взяло в оренду одне з Харківських підприємств. І поля, які років вісім заростали бур'янами, вже почали обробляти. А незмінна «фішка» села - музей Дружби, який відкрили в 1975 р. Його часто відвідують навіть іноземці.