Що "підмахнув" Литвин?

Ухвалення Верховною Зрадою Закону “Про засади державної мовної політики” здійняло багато галасу в суспільстві. Якась частина жителів України на Сході і Півдні схвально сприйняла його появу, інша ж, навпаки, виступила з зовсім протилежною оцінкою останнього.

Група прихильників вважає, що освіта, спілкування з органами влади стане доступнішим рідною мовою, українська ж при цьому не буде ущемлена в своїх правах.

Противники вважають, що згідно з цим законом російська мова стане фактично другою державною і підмінить собою українську як державну.

В той же час перші заявляють, що російська мова в жодному місці закону не вказана як друга державна, отже будь-яких загроз для української мови даний закон в собі не несе, навпаки, забезпечує вільне її використання і всебічний розвиток.

Спробуємо все-таки розібратись хто ж правий.

Теза про гарантування цим законом мовних прав національним меншинам не зовсім відповідає дійсності. Межу в 10 % від населення регіону (ч. 3 ст. 7) ніколи не подолають гагаузи, караїми та представники деяких інших корінних народів України, отже не зможуть скористатись з гарантій, наданих цим законом.

Російській мові дійсно в законі не надано статус державної. Проте вона є не просто найрівнішою серед інших рівних регіональних мов, а часто ставиться в один ряд з державною і навіть може підмінювати останню.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 22 цього закону “Основними мовами інформатики в Україні є українська, російська та англійська мови”. Незалежно від регіональної мови певної території російська автоматично отримує обов'язковий статус на всій території держави.

Згідно з ч. 5 ст. 11 тексти офіційних оголошень, повідомлень можуть розповсюджуватись у перекладі регіональною або російською мовою. Тобто будь-яку регіональну мову можна замінити на законних підставах російською.

Російська мова ставиться в один ряд з українською і окремо виділяється з інших регіональних мов і в ч. 1 ст. 10 Закону.

Відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону “Виборчі бюлетені друкуються державною мовою. У межах території, на якій відповідно до умов частини третьої статті 8 цього Закону поширена регіональна мова, виборчі бюлетені по виборах депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів і посадових осіб місцевого самоврядування за рішенням територіальної виборчої комісії можуть оформлятися і відповідною регіональною мовою”. Слід зауважити, що друк паралельних текстів бюлетенів державною і регіональною мовами передбачений тільки для проведення референдумів ч. 3 цієї статті. В інших випадках може статися ситуація друку бюлетенів виключно регіональною мовою, як це передбачено наведеною вище цитатою, відтак переважна частина регіону може бути позбавлена і виборчого права.

Автори закону дійшли навіть до межі маразму, вказуючи іншим країнам як їх мовами передавати українські топоніми. Про це, зокрема, йдеться в ч. 2 ст. 27 Закону: “Відтворення українських топонімів регіональною мовою або мовою меншини (мовами) здійснюється відповідно до традицій мови відтворення. Їх відтворення іншими мовами здійснюється у транскрипції з державної мови”. Одночасно регіональні мови України набувають привілейованого статусу у порівнянні з іншими мовами, так як їм дозволено відтворювати українські топоніми відповідно традицій своєї мови.

В цілому ж гарантії, надані Законом регіональним мовам є не більше ніж популізмом. Взяти хоча б гарантування ведення судочинства регіональною мовою за згодою сторін. Якщо навіть допустити таку можливість на регіональному рівні, то як буде здійснюватись апеляційне і касаційне провадження? Як в інших інстанціях судді будуть не тільки вести справу, а навіть ознайомлюватись з її матеріалами?

Не існує в Україні і відповідних умов для впровадження інших регіональних мов окрім російської. Як приклад розглянемо нашу область. На території Чернігівської області в північно-західних районах компактно розповсюджені говори білоруської мови. І носії цих діалектів є автохтонами на своїй землі, тисячоліттями користуючись своєю мовою. Однак не існує у нас ані відповідної літератури, ані кадрів, щоб забезпечити мовні права цих громадян. Україна не має навіть навчальних закладів, де б можна було підготувати такі кадри.

Узагальнюючи вищесказане, приходимо до висновку, що основним завданням цього закону є розширення сфери офіційного функціонування російської мови, інколи навіть за рахунок підміни однієї мови іншою з можливим звуженням ряду прав україномовних громадян, ствердження статусу російської як мови міжнаціонального спілкування на території України, надання їй обов'язковості на рівні державної в багатьох сферах суспільного життя.