Крим — це діагноз для Кремля: Росія хвора на шовінізм

Сила ворога — в його нахабстві

«Сила ворога — в нашій слабкості».

Я не раз наводив цю давню мудрість.

Вона абсолютно точна.

Ось і зараз, у зв’язку з подіями довкола Криму, можна б поговорити про слабкість нашого українського суспільства, його національної еліти, про те, що у нас чомусь на третє десятиліття затяглася його трансформація — від колонії до дійсно незалежної держави, від тоталітарного до демократичного суспільства. Поговорити про перші помилки нової української влади.

У нас мастаки торочити про це. Дивний народ. Понад 70 років терпіли комуно-радянський режим, ще понад два десятки років — пострадянський і посткомуністичний, останні чотири роки — взагалі кримінальний. А тут — давай-давай, мало не за кілька днів нова влада має утвердити рай у країні.

Можна б дійсно поговорити про те, що понад два десятиліття українська влада мало що робила для зміцнення української державності в Криму: і в політичному, і у військовому, економічному, соціальному, врешті духовному, інформаційному аспектах.

Усе це так. Але, замість чи окрім посипання голови попелом, варто поговорити і про інше, про те, що нам сотні років доводилося жити в країні, а зараз — по сусідству з країною , яка хвора на шовінізм.

Серед численних ілюстрацій цієї тези вигулькнула одна з царини доволі делікатної. Мова про церкву.

Найбільшою конфесією у нас є Українська православна церква Московського патріархату. У самій Росії Московський патріархат давно складає меншість у цій Російській православній церкві. Тут приблизно 13 тисяч парафій. Водночас майже стільки ж парафій РПЦ — в Україні і ще півтори тисячі — в Білорусі. Плюс в Україні майже 4 тисячі православних парафій Київського патріархату і ще півтори тисячі — УАПЦ. Ось такі наслідки десятиліть нищення церкви у «православній» Росії.

Недавно Московський патріархат замінив багатолітнього очільника свого підрозділу в Україні — УПЦ МП: митрополит Київський Володимир синодом був відправлений у відставку «за станом здоров’я». Міг чи ні владика далі очолювати церкву, залишмо це питання. Місцеблюстителем Київської митрополичої кафедри був обраний митрополит Онуфрій, відомий своєю прихильністю до Москви. Але, коли почалася агресія Росії в Криму, митрополит Онуфрій звернувся до свого начальника — Патріарха Московського Кирила з листом, у якому засуджував цю агресію і просив Патріарха виступити на захист цілісності Української держави.

За це зараз виступають і тисячі священиків УПЦ Московського патріархату та мільйони його вірян. Узагалі краще було б їм категорично вимагати від Патріарха Кирила «осмикнути» його вірянина Путіна від агресії. Саме вимагати, адже віряни — не лише паства ієрархів, вони самі обирають цих ієрархів, котрі у свою чергу є слугами вірян.

Відповідь на це звернення від Патріарха Кирила, який є просто емісаром Кремля в Україні й вірним союзником Путіна, була очікуваною. Це риторика, як кажуть сусіди-слов’яни, «вокруг да около». Категоричного засудження агресії від слуги і частки режиму очікувати було марно, лише набір загальних фраз про недопустимість насилля. І, звичайно, жодного слова про корінні причини агресії — сутність цього режиму, цієї країни, врешті цієї нації.

Але те, що замовчує господар, часто видають його холопи. Красномовним у своїй відвертості й цинізмі став коментар щодо подій у Криму, який зробив глава синодального відділу у взаєминах Церкви і суспільства Московського патріархату протоієрей Всеволод Чаплін, котрий теж назвав агресію «миротворчою місією» Кремля.

Ось що заявив цей політик у рясі: «Ще в 1995 році Всесвітній російський народний собор заявив, що російський народ — поділена нація на своїй історичній території, яка має право на возз’єднання в єдиному державному тілі, що є загальновизнаною нормою міжнародної політики». Мало того, шовініст у рясі вважає, що народи, на які спрямована російська агресія, не повинні й думати і не мають права на захист своєї землі: «Водночас будемо сподіватися й на те, що місія російських воїнів із захисту свободи й самобутності цих людей і самого їхнього життя не зустріне запеклого опору, який призведе до великомасштабних зіткнень».

Тут ключовим є поняття «ІСТОРИЧНА ТЕРИТОРІЯ». Хочеться запитати у протоієрея і всіх росіян: а які, власне, межі, кордони цієї території? Меж нема. Усе, де лунає російська мова, де живе бодай один росіянин, навіть громадянин іншої держави. Усе, від Японії до Європи, Канади і Гренландії. Звідки ця самовпевнена зверхність? Що це за народ такий дивовижний, який вважає себе головним на планеті?

Нащадки Чинґіз-хана

Росіяни ображаються, коли Московію називають спадкоємцем Золотої орди. Але є пряма паралель між цими державоутвореннями — в ідеологічному плані. На планеті за тисячі літ історії людства були різні імперії. Але, мабуть, найбільшою була Монгольська імперія, заснована Чинґіз-ханом.

Зі шкільних літ одним з моїх улюблених літературних творів є історична трилогія російського письменника Василя Яна про монгольські завоювання — романи «Чінґіз-хан», «Батий» і «До останнього моря». Цікава сама постать автора: уродженець Києва, історик, географ, журналіст — в армії Колчака 1919 року у званні полковника був редактором фронтової газети. Особливо блискучий перший роман «Чинґіз-хан». Попри зображення головного героя як тирана, загарбника, вбивці тисяч і тисяч мирних людей, у романі видно неприкриту симпатію і захоплення автора Чинґіз-ханом. Можливо, наклав відбиток час написання твору — 1939 рік — апогей сталінізму, відтак апологізація і новітнього Чинґіз-хана — Сталіна. Не випадково 1942 року за цей роман колишній білий полковник був удостоєний найвищої державної відзнаки — Сталінської премії.

Але Чинґіз-хан дійсно був видатною постаттю історії, він — національний герой Монголії. І там 2006 року гучно відсвяткували 800-річчя проголошення Чинґіз-хана каганом, тобто імператором Монгольської держави. До речі, це могли святкувати принаймні ще в трьох колишніх імперіях, до яких причетний каган: Китаї, Персії і Росії. Він стягнув за десятки років боротьби дрібні розрізнені степові племена в єдину державу. Але далі відбувалося щось неймовірне…

Почати з того, що саме ім’я — Чинґіз-хан — це, так би мовити, історичний псевдонім. Його отримав Темучин, а це справжнє ім’я засновника імперії, в момент її заснування від самих монголів і означало воно — «Той, кому покровительствує небо». Та й назву «монголи», яку мало раніше одне з дрібних племен і яку Чинґіз-хан присвоїв усьому своєму народу, зібраному ним з різношерстих степових племен, каган теж потрактував як «Обрані богами».

Обраних швидко охопила незбагненна хвороба — шовінізм.

Жителів невеликої загубленої всередині велетенської Азії Монголії раптом охопила божевільна ідея, що вони дійсно богообрані й можуть, мають, повинні (!) завоювати весь відомий їм світ.

Чинґіз-хан, цей блискучий державець і полководець, спершу повертає свої орди на Схід і в короткий час завойовує велетенську Китайську імперію. Не в останню чергу завдяки слабкості останньої, цього велета на глиняних ногах. Далі було завоювання не менш великої імперії Середньої Азії — Хорезму.

Завоювання кагана нагадували дії іншого видатного державця і полководця — Олександра Македонського, котрий за півтори тисячі років до цього утворив з маленької загубленої на Балканах Македонії теж світову імперію. Різниця та, що Македонський, ішовши на нові землі, наприклад, велетенську Персію, оголошував себе… рятівником тамтешнього населення від сваволі місцевої влади — відчуваєте паралелі з сучасністю? І оте населення дуже швидко опинялося в новій імперії. А Чинґіз-хан не вдавався до цих реверансів, просто йшов і загарбував, в ім’я маніакальної монгольської ідеї світового панування.

У 1227 році Чинґіз-хан помер. За його повелінням схід величезної імперії було віддано в управління старшому синову Джучі, якого, втім, наймані вбивці вбили ще за життя кагана, нібито за велінням самого батька. Але, коли підріс син Джучі — хан Бату, відомий у нас як Батий, він і очолив нове нашестя монголів, на цей раз на Європу, на Захід, щоб завоювати все, «куди ступлять копита монгольських коней», тобто «до останнього моря».

Почали із завоювання у 1237 – 1240 роках роздрібненої усобицями Київської Русі. Фінал цього — штурм і захоплення Києва 6 грудня 1240 року.

Далі був похід Батия на Європу, монгольські коні топтали рівнини Польщі, Угорщини, Чехії. Лише знесилені маніакальною ідеєю, монголи повернули назад, на Схід. Бату-хан осів на Поволжі, заснувавши по суті нову державу — Золоту Орду: номінально — у складі Монгольської імперії, фактично — незалежну.

Далі історія Московії — це частина історії Золотої Орди.

У полоні міфів

Міф, що монголо-татарське іго було у нас в Україні 240 років. Стільки владу Орди визнавала Московія, у нас ця влада впала на століття раніше. Вже 1380 року основні землі колишньої Київської Русі увійшли до Великого князівства Литовського, яке саме набирало силу. Міф узагалі про якесь іго. Скоріше, це був протекторат монголів, Золотої Орди, над північно-східною Руссю, центром якої спершу був Володимир.

Великий міф — про якісь сприятливі умови для того, щоб маленьке містечко Москва (що не було засноване Юрієм Долгоруким — ще один міф, а постало на місці завойованого ним поселення Кучки) «збирало» руські землі в могутнє князівство. Якась особлива «віддаленість і захованість у лісах Москви» — абсурд. Для монголів, які пройшли тисячі кілометрів Азією і Європою, які здобули в Хорезмі Самарканд з його 100-тисячним гарнізоном і стінами завдовжки в 72 кілометри, змести з лиця землі Москву не складало жодних проблем. Але вони, навпаки, зробили її вірним слугою з керування дрібними руськими князівствами. На чому Москва й постала.

Новітня імперія ординців

Далі були століття стягування московськими князями, потім царями величезних територій. Учені, статистики давно підрахували, у скільки разів збільшилася територія Московії від 13-го до 20 століття, на момент революції 1917 року.

Завжди дивувало: що такого спільного мали численні народи цієї імперії — від мусульман-таджиків у горах Паміру до християн-протестантів Естонії у Прибалтиці? Нічого, окрім одного: всі ці землі свого часу були стягнуті, завойовані, загарбані Москвою. Навіть якщо це подавалося в упаковці «добровільного» входження. Після падіння царизму 1917 року від імперії відпали Польща і Фінляндія. Оновленій на руїнах царської комуністичній імперії було вже не під силу все втримати, та й міжнародна ситуація склалася сприятливо для Польщі й Фінляндії. Решту ж утримати вдалося, на довгі сім десятиліть. Мало того, доктрина «До останнього моря», на яку і далі хворів Кремль, змушувала імперію лізти у всі боки планети.

Дивовижні білборди з’явилися на наших вулицях ще кілька тижнів тому, за попередньої влади, а нова ж усе й одразу не оновить. На них — написи, що 2014 рік оголошений в Україні «Роком учасників воєн на території інших країн». Вдумаймося: про що мова? Не кажучи вже, що всі оті проведення «років» у незалежній Україні так тхнуть зашкарублою комуно-радянською ідеологією. А тут ще й ось такий «рік». Абсурд. Та соромитися треба цих ганебних воєн, а не відзначати «рік».

Самі нещасні колишні учасники цих воєн, звісно, не винні, не в кожного вистачало мужності відмовитися бути агресором. Але ж це була агресія в десятки (!) чужих держав. На слуху лише Афганістан, але загалом було понад 40 країн, куди комуноімперія пхала своє рило, прагнучи встановити свої порядки, вчити планету, «як треба жити». Усе за тою ж ординською доктриною «До останнього моря», все внаслідок тої ж хвороби — шизофренічний шовінізм.

Що далі?

Далі можна нагадати думку не когось іншого, як Карла Маркса, за заповідями якого створювалася й існувала понад 70 років ця імперія. Він якось заявив, що «народ, який пригноблює інші народи, сам стає рабом». Шкода цей нещасний російський народ, хоч хтось резонно скаже: сам винен. Основне питання залишається: на якій підставі такий-то народ носиться з маніакальною, хворою ідеєю — керувати всіма народами, кого тільки зможеш загарбати? На якій? Хіба це якийсь унікальний народ? Так, цей народ створив велику літературу, загалом культуру.

Так, створив видатні речі в царині науки,техніки, загалом зробив вагомий внесок у світову цивілізацію. Між іншим, за великої участі поневолених ним народів: довжелезним буде тут список внеску українців у досягнення імперії, від її створення до скону. Так, без України Російській імперії не бувати. Бо без України вона втрачає своє історичне коріння. Ну то й що? В історії є безліч прикладів, коли колишня колонія здіймалася над метрополією, яка у свою чергу занепадала. Америка була колонією Англії. Зараз США — наймогутніша держава світу.

То невже Англія має комплексувати через це? Чому Росію має коробити, що нинішня її цитадель свого часу була далекими колоніальними північно-східними землями Київської Русі? А Юрій Долгорукий був онуком Володимира Мономаха. Але чи варто й нам, українцям, постійно вихвалятися цим? Так уже сталося, що Москва, часто на крові й кістках, здійнялася, а Київ занепав. По суті, в нас не було державності не 300, не 700, а добрі 900 років, після Володимира Мономаха. Ми були в інших державах, і були поодинокі пориви до державності, швидкоплинні квазі-держави, чи то козацька, чи УНР.

Нарешті тепер у нас власна держава — Україна. І Крим — її частина. Беззаперечна. До Російської імперії Крим був загарбаний, як і все інше, починаючи з Тверського князівства чи Новгородської республіки. Новітнім міфом є і «подарунок» Криму Україні 60 років тому. Тоді, у 1954 році, Росія визнала повну нездатність відродити занедбаний Крим і «перекинула» це Україні.

Хвороба шовінізму, звичайно, небезпечна для навколишніх країн. Смертельно небезпечна для самої хворої на шовінізм держави. Вже багато сказано про серйозну загрозу розпаду самої Росії, яка й далі є склеєною з уламків колишньої царської імперії. Мова і про далекий Схід, і про деякі автономії. Татарстан вже давно майже не визнає Кремля. Позаторік тут відзначали 460-у річницю знищення Московією під орудою Івана Грозного Казанського царства. Патріоти Татарстану ніколи не визнавали «входження» до Московії і вважають Казань уже п’яте століття окупованою Росією. Так само, як, скажімо, країни Балтії ніколи не визнавали входження до СРСР, а лише окупацію своїх країн 1939 року, яка тривала півстоліття. У 1989 році прибалти не проголошували, а відновлювали свою незалежність.

Але все сказане — то вже проблеми Росії. Головне — констатувати антилюдський діагноз — маніакальний шовінізм. Діагноз країні і, на жаль, народові, якщо він буде триматися такої ідеології. 

Збільшити

Чинґіз-хан

Збільшити

Іван Грозний

Збільшити

Йосип Сталін

Збільшити

Володимир Путін