Останнє оновлення: 18:37 п'ятниця, 3 липня
Політика
Ви знаходитесь: Політика / Україна / Крим, 15-річчя розколу Руху, загибелі В`ячеслава Чорновола і розпад націонал-демократії
Крим, 15-річчя розколу Руху, загибелі В`ячеслава  Чорновола  і розпад  націонал-демократії

Крим, 15-річчя розколу Руху, загибелі В`ячеслава Чорновола і розпад націонал-демократії

«А до чого тут одне до одного?» —запитає читач. Не поспішаймо — може, все-таки тут зв’язок найпряміший.

Ми ще навіть не зовсім усвідомлюємо трагічності того, що сталося: вперше за історію незалежної України вона втратила з-під контролю фактично, якщо не юридично, велику територію — півострів Крим.

Більше того: під загрозою — втрата й інших територій і (або) формування на решті території маріонеткової підконтрольної Росії квазідержави.

Фантастика? Але подібною фантастикою кілька тижнів тому видавалася втрата Криму.

У минулому номері своєї газети «Світ-інфо» у статті «Крим — це діагноз для Кремля: Росія хвора на шовінізм», визнаючи давню мудрість «Сила ворога — в нашій слабкості», я все ж заявив: «Сила ворога — в його нахабстві». Це про Росію. Зараз же давайте таки повернемося до тої тези про нашу слабкість як передумову перемог ворогів. Нема сумніву, що агресія в Україну інспірована також залишками режиму Януковича, конкретніше — главою цього режиму, котрий сховався саме в Росії. Саме «проханням Януковича, законного Президента України», як про це говорить Путін, він і Росія й мотивували втручання у внутрішні справи України, яке дійшло до прямої агресії. Отже, про цей наш недавній режим.

Зараз люди дивуються, як швидко розвалився той режим. Але дивуватися треба, як він міг існувати аж 4 роки, а ще більше дивуватися й головне — серйозно аналізувати, як цей режим міг постати у ХХІ столітті у великій демократичній європейській країні?

Насамперед потребують детального аналізу 5-річні чвари між політичними силами Помаранчевої революції, силами першого Майдану. Адже саме це зумовило реванш регіоналів. Як оцінити тих чи інших фігурантів тих чвар? Це окрема тема. Якщо політикум у нас звикли персоніфікувати за іменами, то мова про тодішнього Президента Віктора Ющенка і тодішню двічі прем’єрку Юлію Тимошенко. Вони після Криму знову на виду. Ющенко — в ролі політичного гуру, навчителя нації, вже заявивши, що цього року в президенти не балотуватиметься. Юлія Тимошенко рішуче повернулася у велику політику: в ролі «матері української демократії», лідера колишньої опозиції — нинішньої влади, реального лідера нинішньої партії влади «Батьківщина».

Дійсно, партія влади, і вже не «пополам» з «Нашою Україною», як після Помаранчевої революції, а на перших ролях. Формально «на трьох» з іншими переможцями Єврореволюції, але «УДАР» і «Свобода» у владі на других ролях, принаймні в центральній. А так і Турчинов — Голова Верховної Ради і в.о. Президента, і Яценюк — Прем’єр-міністр, і Парубій — Секретар РНБО, всі вони представляють саме «Батьківщину». На місцях — теж представники «Батьківщини», особливо у нас на Чернігівщині. Юлія Тимошенко ось-ось офіційно оголосить і про балотування на посаду Президента.

Повторю: я не збираюсь зараз оцінювати цих двох політиків і говорити про їхні перспективи. Не втягуюсь, і ніколи не робив цього, в безпредметні дискусії «Вітя – Юля», дискусії між Вітєманами і Юлєманами, аби з’ясувати, хто кращий, про що до крику сперечаються навіть 80-річні баби в селі. Правда, зараз суперечки йдуть по вектору Юлємани – Юлєненависники. Оцінку цим двом персонам і їхнім політичним силам має дати суспільство. Не час було оцінювати в розпал боротьби з попереднім режимом, але після перемоги революції потрібно. І це окрема тема.

Тут же мова піде про одну з головних, а, може, головну нашу біду — слабкість національної еліти, конкретніше — національно-демократичних сил, ще конкретніше — таких партій. І почнімо з головної (в історії) — Народного Руху України, який вів Україну до незалежності.

Рух у нікуди

Цими днями виповнюється 15 років розколу Народного Руху України. Про це в напрузі останніх місяців і тижнів говорять мало. До цього ж примикає ще одна сумна дата: 25 березня —рівно 15 років від трагічної загибелі В’ячеслава Чорновола , події, абсолютно пов’язаної з крахом очолюваної ним партії.

Не стану переповідати історію утворення 1989 року, на сконі СРСР і за два роки до його краху, Народного Руху України — сили, аналогічної знаменитим «Солідарності» в Польщі чи «Саюдісу» в Литві. На жаль, на відміну від них, Рух ніколи не приходив до влади, а його представник не ставав президентом держави, як Лех Валенса чи Вітаутас Ландсбергіс.

Коротко оминемо такі етапи, як балотування Чорновола на перших президентських виборах, зайняте ним друге місце з результатом 25 відсотків і перемогу представника Компартії Кравчука. Це теж окрема тема — нещасне балотування одразу трьох демократичних кандидатів: Чорновола, Лук’яненка і Юхновського. Згадаймо тезисно неучасть (чомусь) Руху, перетвореного на той час із дещо аморфного широкого фронту численних організацій у партію, вже у наступних президентських виборах 1994 року. Згадаймо доволі успішну участь Руху у виборах парламенту України перших скликань — у 1990 році, ще за Союзу, у 1994 і 1998 роках, коли партія мала доволі значні фракції в Раді. Перейдімо до краху партії.

Криза проявилася вже попереднього 1998 року. Це був рік парламентських виборів, на яких партія востаннє потрапила до парламенту, сформувавши фракцію. Але вже тоді щось коїлося. Дозволю собі маленький персональний відступ. Весною 1998 року я, будучи членом Руху, як редактор чернігівської газети «Сіверщина», на той час дуже популярної і тиражної, балотувався в парламент по округу — північних районах області. Це було безнадійне балотування на тлі численних кандидатів від місцевої номенклатури семи районів округу.

У підсумку я й посів скромне місце в середині цього списку. Але балотування було потрібним для партії, так було заявлено, і, звісно, для газети. Та мене, зізнаюсь, здивувала вказівка столичного керівництва партії. Річ у тім, що по округу балотувався столичний кандидат, креатура центральної влади. Його зарані подали нам, убогим, як майбутнього депутата. Так от вказівка керівництва партії щодо висування наших кандидатів по цьому й інших округах була геніальною у своєму цинізмі, цитую: «ВИСУВАТИСЯ, АЛЕ НЕ ВИСОВУВАТИСЯ». Цей політичний афоризм, вартий закарбування в камені, став наріжним каменем на подальші роки існування партії, невдовзі вже розколотої навпіл, і всього національно-демократичного спектра.

Що це було? Продажність? Спроба налагодити, в ім’я держави, співпрацю з Кучмою і його режимом, тим, що згодом назвали «кучмізмом»? Налагодити те, що не вдалося на початку незалежності — союз демократів і колишньої номенклатури. Те, що вдалося в тих же Польщі й Литві, при всій їхній люстрації. Ні, люстрованих, тобто одіозних представників колишніх прорадянських режимів, там чітко виставили з влади. Але основна маса політично активних людей, в тому числі з колишньої влади, та й практично весь політично активний народ злилися в «Солідарності» і «Саюдісі». У нас не вийшло. І це теж цікава тема: наскільки близькими до союзу з Рухом , не кажу вже про злиття з ним, були на початку незалежності ті ж Кравчук чи Плющ, як вони й демократи розминулися?

«Висувати, але не висовуватися», схоже, ставало кредом Руху. Партія деградувала. У грудні 1998 року ми в Чернігові востаннє публічно зустрілися з Чорноволом — на обласній конференції Руху. Про тривожні явища в партії чимало делегатів говорили відверто. Наприклад, про невміння вести пропагандистську, агітаційну роботу. Як журналіст, можу тут деталізувати: буквально за якісь два-три роки розвалилася утворена під егідою Руху Всеукраїнська асоціація рухівської преси. Коли нас, редакторів, на її утворення в середині 1990-х збирали в столиці, під егідою партії числилося понад два десятки газет, більш-менш помітних, не рахуючи маленьких місцевих видань.

Невдовзі від них залишилися лише «ріжки та ніжки». Говорили на конференції про те, що, захопившись високими матеріями (мова, символіка, національні теми), що обов’язкове для такої партії, водночас Рух чомусь практично відсторонився від соціальних питань, на чому вже тоді активно паразитували ліві. Ще одна проблема — брак справжньої демократії у демократичній за визначенням партії, коли не низи формували політику партії, а низам привозили вказівки верхів. Попереджали: добром це не закінчиться. Вибухнуло вже за кілька тижнів.

Почалося із фракції Руху в парламенті. Переважна її більшість, близько 30 депутатів, висловили недовіру голові фракції і голові партії В’ячеславу Чорноволу і звільнили його з посади керівника фракції. Лідером фракції був обраний Юрій Костенко, один із шести заступників голови партії. Усі члени фракції за статутом були водночас і членами Центрального Проводу Руху — вищого органу партії між з’їздами. ЦП більшістю голосів, нехай не такою, як у фракції, теж висловив недовіру голові партії і скликав Х з’їзд Руху.

Треба зазначити, що ІХ з’їзд партії був проголошений у два етапи. Перший відбувся 12 – 13 грудня 1998 року. Він визначив кандидатів від Руху на президентські вибори 1999 року — Геннадія Удовенка та В’ячеслава Чорновола . Голова партії зняв свою кандидатуру в січні 1999 року. І це спричинило підозру, що Рух на майбутніх виборах «підігрує» тодішньому президентові й, вочевидь, знову кандидатові Кучмі.

Так чи інакше, але більша частина керівництва партії, яка пішла проти Чорновола, 28 лютого 1999 року провела зібрання, назване Х з’їздом Народного Руху. На той час розкол партії вирував по всій Україні. На цей з’їзд прибули делегати від усіх областей, навіть від тих, де більшість рухівців залишилися з Чорноволом.

З’їзд проголосив, що партія діє, просто оновлюються її керівні органи. Юрій Костенко був обраний головою НРУ. Його заступниками — ще три заступники Чорновола : Володимир Черняк, Іван Заєць, Богдан Бойко.

У ситуації гострої організаційної кризи за ініціативою 13 крайових організацій Руху 7 березня 1999 року в Києві відбувся другий етап ІХ з’їзду партії, тієї її частини, яка не визнала розколу, назвала «так званим» Х з’їзд і все, що на ньому відбулося. З’їзд НРУ підтвердив повноваження В’ячеслава Чорновола як голови Руху, обрав трьох заступників, у тому числі двох із шести попередніх — Олену Бондаренко і Леся Танюка.

Прикметною стала політична доля зазначених лідерів. З Костенком до кінця залишився лише Заєць. Володимир Черняк відійшов від політикуму. А Богдан Бойко взагалі додумався невдовзі створити «третій Рух» — окрему партію, яка, підозрюю, числиться в політикумі й нині. Ще до цього, 1998 року, був конфлікт по лінії Чорновіл –Лавринович, ще один із заступників голови партії. Він завершився поразкою і відходом від керівництва Олександра Лавриновича. Але пригадую рейтингове таємне голосування на проводі обласного Руху: хто правий?

Так от тоді в керівництві Чернігівського Руху Лавринович з великою перевагою переміг Чорновола. Чи варто нагадувати, куди політично закотився колишній заступник голови партії Лавринович, цей кількакратний міністр юстиції, останніми роками — вірний слуга режиму регіоналів. Щодо «старого» Руху, то згодом Танюк також демонстративно вийшов з нього, а Бондаренко прибилася до БЮТ.

Партія розкололася. Ми, ті, хто пішли проти Чорновола і за новим керівництвом, назвали це «Весною оновлення», Чорновіл — «приватизацією партії». Час усе розставив на місця. Колись таки буде детально досліджена ця політична трагедія України. Поза сумнівом, це була операція влади, кучмізму. Але знов-таки: «Сила ворога — в нашій слабкості». Дрібнили, відсували на узбіччя слабких і зачварених.

У руслі цього процесу — і вбивство Чорновола (в те, що це просто шляхова аварія, за версією розслідування, вірить хіба що наївний). І тут варто вшанувати світлу пам’ять патріота, видатного українця В’ячеслава Чорновола (які б помилки він не робив, чи які б йому не приписували). Давно сказано: значимість історичної постаті вимірюється зробленим, а не незробленим.

Як розкололася партія кількісно? Точних даних нема. Обидві її частини після розколу спішно відновлювали в областях паралельні структури. Нам, загіпнотизованим перевагою античорноволівців у центрі, з нашої чернігівської дзвіниці видавалося, що під прапорами «весни оновлення» пішло мінімум 60 – 70 відсотків рухівців. Принаймні у нас на Чернігівщині — приблизно відсотків 80. З Чорноволом, правда, пішли найбільші районні організації — Ніжинська і Прилуцька та ще деякі районні. Втім, «костенківці» швидко відновили тут свої структури. Але з подивом читаю вже сьогодні у Вікіпедії, що тоді, весною 1999 року, «перереєстрація членів Руху підтвердила підтримку абсолютною більшістю рішень другого етапу ІХ з’їзду (перереєстровано понад 80% членів Руху)».

Після смерті Чорновола «старий» Рух обрав головою того таки Геннадія Удовенка. Забігаючи наперед, зазначимо, що у 2003 році Рух на цілі 10 років очолив інший міністр закордонних справ Борис Тарасюк. І перший, і особливо другий голова, ніколи не примітні в рухівських колах, викликали, як мінімум, подив серед рухівського (обох частин партії) загалу, включно до нагадувань про їхню номенклатурну комуно-радянську біографію. Але саме вони очолювали Рух майже півтора десятиліття.

Після розколу почалися сумні судилища. Врешті, «весна оновлення» програла в кучмівських судах «бренд», назву Народного Руху. Суди закріпили це за «старим» Рухом, тобто визнали саме його легітимною партією. Довелося «веснооновлювачам» перейменовувати партію в Український Народний Рух, а за кілька років — в Українську народну партію. Три назви за якісь кілька років — це щось нездорове для будь-якої партії. Але з останньою назвою — УНП — партія, вже як окремий суб’єкт політикуму, проіснувала понад 10 років. І саме УНП виявилася більш структурованою, більш потужною від НРУ і, очевидно, більш підтримуваною бізнесом, що саме по собі не є чимось крамольним.

Але обидві партії, обидві частини колись могутнього Руху чекала однаково сумна доля: обидві опинилися на узбіччі політикуму. І це стало трагедією національно-демократичних сил України загалом.

УНП програла всі сім загальнонаціональних виборів: троє президентських (1999, 2004, 2010 рр.) і четверо парламентських (2002, 2006, 2007, 2012 рр.). Програла в тому сенсі, що або зовсім не йшла на вибори, або йшла і отримувала нищівну поразку, або, в кращому випадку, проходила в парламент у складі якихось блоків. В останньому варіанті залишалося лише вести дебати, якою була вага і роль партії в досягненнях блоку: чи «утяли», чи лише «і ми орали»? Показовими стали вже перші вибори — президентські 1999 року. Обидві партії попхалися на них своїми головами.

Результат був нищівним: Костенко набрав трохи більше 2-х відсотків, Удовенко — трохи більше 1-го, на втіху «веснооновлювачам», слабку втіху. Через 10 років було нещасне балотування того ж Костенка на виборах 2010 року. Результат — удесятеро менший від попереднього: 0,2 відсотка, місце в глибині «турнірної таблиці» виборів, десь біля двох «Б» — Богословської і Бродського. Велика честь для партії, яка позиціонувала себе наступницею могутнього Руху. Балотування, проти якого, схоже, було з три чверті партії, але зі столиці надійшла вказівка в компартійному дусі: «Єсть мнєніє», що зайве говорить про «демократичність» демократичного середовища. І залишилося лише дискутувати, що то було: недомисліє чи гра на Партію регіонів?

Не краща доля легітимного, за висновками судів, НРУ. Він просто деградував. На загальноукраїнських виборах політично взагалі розчинився в різних блоках і утвореннях, хоча б чесно і не намагаючись рипатися на цих виборах самостійно.

Деградація обох частин Руху давно викликала протест рядових рухівців. Але так нічим і не завершилися спроби об’єднання двох партій або утворення якихось «Українських правиць». Йшлося насамперед про об’єднання з УРП «Собор», доля її також прикметна. Партія політично продовжила історію Української республіканcької партії, першої в нашому політикумі в незалежній Україні наступниці Української Гельсінської спілки. Далі було нещасне об’єднання з очолюваною Матвієнком партією «Собор», далі — чвари по лінії Лук’яненко – Матвієнко. Урешті ні до якої правиці УРП «Собор» не влилася, а не так давно розчинилася в партійці «Українська платформа».

Новий-старий Рух

А НРУ і УНП торік таки об’єдналися. Але це новий фарс нашого політикуму.

19 травня 2013-го відбувся всеукраїнський об’єднавчий з’їзд Народного Руху України і Української народної партії, на якому ухвалили рішення створити єдину партію. Оскільки в нашому законодавстві нема положення про механічне об’єднання двох чи більше партій в одну, довелоcя піти шляхом розпуску одної партії і влиття до другої. Після довгих дискусій «базовою» обрали таки партію Народний Рух України. З одного боку, в УНП були розгалужені структури, фінансування, а НРУ була вщент здрібніла, але, з іншого, НРУ — це «бренд», ім’я, історія.

І ось того дня пройшли два з’їзди двох партій. З’їзд УНП ухвалив рішення про самоліквідацію і злиття з НРУ, тобто індивідуальне влиття своїх членів до об’єднаної партії, юридично той же існуючий НРУ. Головою об’єднаної політичної сили обрано Василя Куйбіду. Власне, на той момент він і так був головою НРУ, обраним за кілька місяців до того замість Тарасюка. Реверансом у бік структурно потужнішої УНП стала гібридна назва об’єднаної партії — Народний Рух України (Українська народна партія) і те, що першим заступником голови був обраний Іван Заєць, на той момент перший заступник і навіть в. о. голови УНП. Костенко, ще балотуючись восени 2012 року до парламенту (звичайно, безуспішно), склав повноваження голови і навіть мусив призупинити членство в партії.

Далі протягом літа – осені тривала перереєстрація членів обох досі окремих партій у тому ж Народному Русі, а також «переформатування» структур — осередків, районних і обласних організацій. Для цього пройшли збори і конференції. У нас в області при здрібнілому, особливо в обласному центрі, НРУ, конференції пройшли просто: це були по суті зібрання УНП із вкрапленням руїн НРУ, і голова міської УНП автоматично став головою міського НРУ, обласної — обласного.

Просто перейменування. Тобто, нинішній Рух на Чернігівщині — це та ж УНП, просто перефарбована за назвою вчетверте (!) за 15 років свого існування. Слід зазначити, що деградація УНП зайшла так далеко, що ця партія не має жодного депутата в парламенті, жодного в обласній раді, жодного в Чернігівській міській і навіть у районних у місті. І чи ми багато чули про вже об’єднаний Рух за ці кілька місяців Єврореволюції?

Але на цьому не завершилося. У жовтні того ж 2013 року несподівано відбувається дійство під назвою «Другий етап травневого з’їзду УНП». На ранок того дня виринає з політичного небуття в якості відновленого голови УНП Юрій Костенко, котрий у травні нарешті пішов у політичну відставку, не претендуючи на жодні посади в об’єднаній партії і сказавши багато гарних фраз про це об’єднання. Костенко і його прихильники проводять цей так званий з’їзд, на якому Костенко офіційно подає у відставку з голови УНП. З’їзд оголошує себе «другим етапом» травневого з’їзду, анулює його рішення про самоліквідацію партії і влиття в НРУ. А ще обирає нового голову УНП. Ним був названий Олександр Клименко, що входив у попереднє керівництво партії, був одним з кількох її депутатів у попередньому парламенті, донецький бізнесмен і, як кажуть, один з давніх спонсорів партії.

За кілька днів після цього я був в УНІАН на прес-конференції «воскреслої» УНП, де Клименко назвався пресі в ролі «голови УНП» і представив «нове керівництво» партії…

Яскравий приклад політичної про-…проворності продемонструвала Світлана Ніколіна, що возсідала того дня тут, у президії. Тривалий час вона була головою Рівненської обласної організації УНП (також і головою обласної «Просвіти»). Пригадую, за рік з лишком до цього, восени 2012-го, під час виборчої кампанії по виборах парламенту, я запитав у пані Ніколіної, як пояснити вже відкрито оприлюднену інформацію, що УНП безсоромно здає (чи продає) свої місця в окружних виборчих комісіях Партії регіонів? Почув у відповідь, що цього вимагає політична доцільність, що за це вдасться щось виторгувати у регіоналів по мажоритарних округах.

Виторгувати нічого не вдалося: партії, яка йшла на ті вибори в обозі Ющенка і його «Нашої України», не вдалося здобути на них жодного мандата. Більше того, чомусь не включений у виборчий список багаторічний і далеко не найгірший депутат Ради Іван Заєць, перший заступник голови УНП, змушений був балотуватися по округу, і якраз на Рівненщині. І, як він потім розповів у «Просвіті», саме Ніколіна всіляко зривала йому виборчу кампанію, йому, першому заступнику голови своєї партії! Очевидно, працювала на щось інше.

Так от, «возсідавша» в президії пані Ніколіна за кілька місяців того минулого року втигла побувати у трьох(!) партіях. До травня — в УНП, і не рядовою, головою облорганізації. Після об`єднання у травні саме вона була обрана одним з чотирьох заступників голови Руху Куйбіди, одним з двох по квоті УНП (кожна партія давала по два заступники). А станом на жовтень Ніколіна вже спокійно возсідана на прес-конференції в якості одного з кількох заступників «голови» тої ж УНП Клименка, Нормально. Ось наша національно-демократична політична еліта.

Жодні аргументи присутніх на тій прес-конференції журналістів представників об’єднаного Руху не діяли. Запитували, зокрема, про який «другий етап» з’їзду УНП можна говорити, коли тоді, у травні, не йшлося про жодні «етапи»: пройшов повноцінний з’їзд, який завершився, ухваливши рішення про розпуск партії і злиття її з НРУ. Або, якщо це «другий етап», що бувало на з’їздах, то в ньому, згідно зі статутом, беруть участь винятково делегати першого етапу. Хтось з них може не прибути, але серед делегатів не повинно бути ЖОДНОГО, хто не був делегатом першого етапу. На тій прес-конференції представники НРУ показали журналістам офіційний список делегатів травневого з`їзду від одної з областей, десь 20 осіб, і «делегатів» цього «другого етапу» від цієї ж області: майже повний незбіг імен!

Жодна логіка не діяла. Клименко і його «заступники» заявили, що тоді, в травні, УНП не мала повноцінного голови, відтак рішення з’їзду незаконні, партія не ліквідована, ліквідувати її неможливо, вона продовжує існування, відновлює структури в областях і успішно діє. Хто за всім цим стоїть, можна було лише здогадуватися.

Цей фарс не такий уже фарсовий. Річ у тім, що слухняне регіоналівське Міністерство юстиції так і не узаконило рішення травневих з’їздів двох партій про об’єднання, натомість хутко узаконило жовтневий «другий етап з’їзду УНП», тобто ця партія юридично досі в політикумі. Продовження буде?..

Ненаша «Наша Україна»

Значно коротше — про ще одну партію, ще одну потугу об’єднання демократів. Ющенко переміг на виборах як кандидат Блоку партій «Наша Україна». Логічною була його пропозиція, щоб ці 10 партій об’єдналися в одну, насамперед через наближення весною 2006 року парламентських виборів, на яких треба було закріпити перемогу Помаранчевої революції. Нічого з цього не вийшло. Жодна партія не пішла на об’єднання. Воно відбулося лише на базі очолюваної Порошенком партії «Солідарність» та чиновництва нової влади. Далі були чвари сил Майдану — БЮТ і «Нашої України», що почалися з осені 2005 року, за півроку до виборів. Результат — ці сили не здобули більшості у Раді. Далі все відомо й сумно — ще кілька років чвар і прихід регіоналів.

Правда, після першого в нашій історії розпуску парламенту і перших же дочасних парламентських виборів восени 2007 року на них знову пішов блок під керівництвом «Нашої України»: блок «Наша Україна» – «Народна Самооборона». Ось якою була перша п’ятірка Блоку: Юрій Луценко — лідер «Народної Самооборони», В’ячеслав Кириленко — голова партії «Наша Україна», Арсеній Яценюк, Анатолій Гриценко, Микола Катеринчук. У моєму фотоархіві збереглося цікаве фото, зроблене мною на сходах Українського дому 27 липня 2007 року, на мітингу цього Блоку. Ось вони, його лідери, на фото: Арсеній Яценюк, Анатолій Гриценко, Юрій Луценко, В’ячеслав Кириленко, Микола Катеринчук. Як їх потім розкидала партійна доля! Хто ще не мав на той момент своєї партії, невдовзі набув. Про деякі такі партійки ходить злий жарт, що вони представлені в парламенті «в повному складі», тобто їхнім головою-депутатом.

Але тоді, влітку-восени 2007-го, лідери цих та інших партій Блоку (там була й та ж УНП) чітко заявили виборцям: після виборів об’єднуються в одну партію. Ми, виборці, голосували під таку обіцянку, що дозволило Блоку разом із БЮТ цього разу перемогти на виборах. Зобов’язання об’єднатися було зафіксоване двічі: на з’їздах кожної партії і на об’єднаному з’їзді партій блоку. Голови партій двічі поставили свої підписи під цими рішеннями. Після виборів партії грубо відмовилися виконати цю обіцянку.

А щодо власне «Нашої України»? Партія влади миттю розвалилася після програшу Ющенком на початку 2010 року президентсьсих виборів. Представники з цієї партії, кого залишили при владі, інтегрувалися в нову регіоналівську владу швидко. Перед ними регіонали поставили кілька завдань. Перше: вийти з партії «Наша Україна» — дружно вийшли. Друге: вступити в Партію регіонів — дружно вступили. Третє: піти восени на місцеві вибори в обласні та районні ради на чолі списку Партії регіонів — дружно пішли. Четверте (вже як сідати на голову, то сідати) — почати лаяти попередню помаранчеву владу — лаяли, говорячи, як вони, бідні, «мусили» перебувати в тій владі. Прізвища можете підставити самі.

Аж через 8 з лишком місяців Ющенко вийшов з політичного паралічу і скликав восени 2010 року з’їзд «Нашої України». У знаменитій Київській політехніці, де утворювався Народний Рух (символічно), помпезно — понад тисячу делегатів і гостей. Було проголошено «оновлення партії». Ющенко привів до її керівництва нових політиків, зокрема Наливайченка, Огризка. (Скоро вони полишили партію, розчарувавшись в її оновленні).

Усе завершилося нічим. За наступні три з лишком роки партія так і не спромоглася навіть провести черговий з’їзд. А торік узагалі розсипалася. Опоненти Ющенка в партії згуртувалися, їх очолив Сергій Бондарчук, якого Ющенко сам привів у керівництво. Бондарчук мав посаду голови політради партії, за статутом її керівника. Бо Ющенко був у юридично незрозумілому статусі «лідера партії». «Бондарчуківці» провели начебто ж легітимний з’їзд, який ухвалив рішення про саморозпуск партії і початок формування нової політсили. Натомість Ющенко і його прихильники заявили, що партія існує, а «бондарчуківці» — то «розкольники». Тим не менше, «існуюча» партія за весь минулий рік так і не спромоглася провести партійний з’їзд, оголошуваний і перенесений кілька разів. Є ця партія чи нема, ніхто толком не розбере, та й, схоже, це вже мало кого цікавить.

Нові безплідні потуги

Втім, поки що нічим не завершилися і потуги того ж Бондарчука створити нову партію. Нічим — спроби політиків, об’єднаних довкола Володимира Огризка, теж утворити нову партію. Восени вони провели в Києві презентацію політичного бренду «Праві», прямо заявивши, що це прообраз нової партії, яка формується знизу. Гуртувалися тут переважно колишні «нашоукраїнці». Поки що все затухло.

Позаторік було оголошено про об`єднання, точніше, влиття партії Яценюка «Фронт Змін» у партію «Батьківщина». Але частина «фронтменів» не визнали це об`єднання і не то й далі називають себе «фронтменами»,не то ліплять чергову партійку. Принаймні, їхні емісари активно товклися і по Чернігівщині.

Урочисто клялися під телекамери, на брифінгу в парламенті, що об`єднають свої партії в одну, В`ячеслав Кириленко і Анатолій Гриценко — відповідно партії «За Україну» і «Громадянська позиція», Слова, слова…

Ось засвітився з ідеєю створення нової партії Юрій Луценко. Пропонує назву «Народний фронт». Але у нас уже були і «народний», і «фронт» — «НАРОДНА Самооборона» того ж Луценка, за яку потім стало соромно самому її творцю, і той же «ФРОНТ Змін» Яценюка. То, може, в партію перетвориться рух Луценка «Третя республіка»?

Ось пройшла інформація, що в партію вже хоче трансформуватися «Правий сектор» і висунути кандидатом у президенти свого лідера Яроша.Хоч суспільству й досі толком не дуже зрозуміло багато що взагалі про цей «сектор». До того ж, в секторі, як говорив сам Ярош, і так люди з кількох національних радикальних організацій, в тому числі партій. То що, їх не влаштовують їхні існуючі партії?

В Україні й далі понад 200 партій. Політичні чвари, отаманство тривають. Мова зараз саме про правоцентристський спектр, про традиційні національно-демократичні сили. Деградували вони повністю чи ні — покаже найближчий час.

Як бути? Може, все повинні взяти у свої руки самі громадяни, а Єврореволюція якраз і спонукала бурхливий розвиток громадянського суспільства. Самі громадяни, члени громадських організацій, як суспільно активні люди, що є водночас і членами тих чи інших партій, різко, у формі ультиматуму, мають поставити перед своїми партійними вождями і вождиками категоричну вимогу об’єднання демократичних сил. Саме ультимативно, заявивши, що інакше виходять із цих партій. Якщо партійні верхи вкотре не прислухаються до низів, до громадян, значить, ми ще ніяк не дозріємо до європейського демократичного суспільства.

Розумію, що весь цей аналіз хтось назве несвоєчасним, адже довкола — такі гарячі події: формування нової влади, в небезпеці сама державність, незалежність. Але це триває вже третє десятиліття, оця політична суєта і колотнеча, кінця їй поки що не видно. І якщо ми хочемо нарешті ставати нормальною європейською державою, то не оминути процесу нормальної політичної структуризації суспільства. Тим більше, що в цьому році будуть двоє, а скоріше троє виборів. Йдеться про структуризацію нормальну, а не карикатурну, зачварену. Бо таки ж сила ворога — у нашій слабкості, насамперед політичній.

В`ячеслав Чорновіл
Збільшити

В`ячеслав Чорновіл

Чого ж би їм не об`єднатися в одну потужну партію?
Збільшити

Чого ж би їм не об`єднатися в одну потужну партію?

Жовтень 2013: УНП «воскресла»?
Збільшити

Жовтень 2013: УНП «воскресла»?

Коментарі (3)

Автор | 2014-03-25 11:00

Підписи під моїми двома фото треба читати, звичайно, навпаки.

Читач | 2014-03-25 10:54

Дуже нагадує доповідну-звіт автора про виконану роботу і посібник для підготовки ідеологічних диверсій.

бьвтлыкопюощк | 2014-03-25 09:22

Не шукайте другого Чорновола - таких зараз у політиці немає!!! Є більш пристойні і менш пристойні. Але між ними дуже велика різниця!
закрити

Додати коментар:

SVOBODA LIVE! - YouTube
SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM

Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

SVOBODA.FM на Apple Podcasts

Реклама на сайті SVOBODA.FM

SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  Планета «МедіаЧе» у Всесвіті

SVOBODA.FM

RedTram
Загрузка...
Північний вектор