Прощавай, Івановичу, або: мрії капітана Титарчука, який пішов на смерть аби прикрити молодих

Таких, як він, одиниці. Тепер вже на одного менше. Чернігів сьогодні прощався із капітаном 1ї окремої танкової бригади Володимиром Титарчуком. Він героїчно загинув, захищаючи Донецький аеропорт.

На війні, як і в житті він був мужнім, відданим та людяним. Таким його запам’ятають мільйони українців, які бачили Івановича у вже знаменитому сюжеті 1+1.

Один із легендарних «кіборгів», «Теща», «Іванович» і просто капітан – так називали Володимира Титарчука його молодші побратими. Військовий у третьому поколінні свого часу він пішов на пенсію через хворобу колін. Однак першим прийшов до військкомату, коли зрозумів, що потрібен Україні. Саме тоді, ще у березні, про нього вперше дізналися в Інтернеті.

У короткому сюжеті із кадрами з Гончарівського Іванович розповідає про любов до України, яка почалася з творів Шевченка, а також про свого 8річного сина, який після рішення піти до війська почав пишатися батьком.

Автор зворушливого відео Сергій Зосименко подружився з Івановичем з першого знайомства. Остання їх зустріч була якраз перед другою відправкою на фронт. Іванович повертався на Донеччину після поранень, отриманих під Луганськом. Сергій пригадує останні слова капітана.
Я пам’ятаю, коли ми ви вже їхали від нього, він сказав: «Прощавай, Сергію». Я ще йому кажу: «Та ну тебе, дурень, ще побачимось». А він: «Ні, вже не побачимось, я знаю, що не повернусь».

Ще один друг Івановича – кореспондент телеканалу 1+1 Олександр Загородний. Саме з його сюжету вся країна дізналася про мужнього танкіста, який обіцяв дівчинці Каті з Чернігова, яка написала їм лист, обов’язково повернутися.

Журналіст каже: у його житті мало людей, яких він може назвати друзями. «Теща» був одним із них, хоча бачилися лише 5 разів. Олександр пригадує: капітан мріяв про 2 речі: новий танк та свіже молоко. І обидві його мрії збулися.

Володимир Титарчук ніколи не думав про себе, а лише про своїх молодих хлопців-«кіборгів», яких прикривав, щодня роблячи смертельно небезпечні рейди до аеропорту та при цьому говорив. «Я хочу вивести своїх хлопців, хочу прикрити. Я їду і своєю бронею їх захищаю»

«З ним завжди було спокійно. Міни постійно падали там, де ми стояли, у Пісках. Але ми знали, що все безпечно. Тому що тут Іванович, тут його танки» - пригадує Олександр Загородний.

Ховали Героя у французькому камуфляжі і це була ще одна мрія, бажання Володимира Титарчука стверджує його брат Михайло. Він працює в Африці і пригадує: колись Іванович попросив привезти його саме такий камуфляж, бо в ньому зручніше воювати. Зробити подарунок брату він, на жаль, так і не встиг. «У наш час мало таких людей. З такою відвагою. Він, певно і хотів так загинути, по-геройськи. Весь був у батька»

Відспівували Володимира Титарчука у Спасо-Преображенському соборі. У той момент, коли домовину із тілом виносили з храму, немов за чиїмось наказом почався дощ, хоча хмари затягнули місто ще з самого ранку. Що це, містика? Ні. Просто таких як він і справді лишилися одиниці.