Яке життя – такий футбол

Ганебний виступ збірної України на чемпіонаті Європи з футболу, що триває (давно вже без нас) у Франції, зовсім не випадковий.

Спорт завжди був заполітизованим, а в радянські часи, в СРСР, і поготів. Чомусь вважалося, що рівень спортивних досягнень, мовляв, відбиває рівень розвитку країни, в тому числі життя її громадян. Погоня за цим фальшивим престижем набирала карикатурного характеру.

А політичні довколаспортивні маневри виявлялися дуже далекими від благородних олімпійських ідеалів. В СРСР та його соціалістичних сателітах – країнах Східної Європи вичавлювали зі спортсменів усі соки, гробили їх здоров`я заради медалей на чемпіонатах та Олімпіадах.

Радянська традиція фальшивого «престижу» країни, побудованого на спортивних результатах, перейшла, як і багато іншого, у незалежну Україну. На спортивних рекордах і медалях чемпіонатів та Олімпіад влада прагнула і прагне роздмухувати сумнівного ґатунку «патріотизм», виставляти рівень спорту як рівень життя народу. Притому, спорту елітного, вузькопрофесійного, а не масового.

Байдуже, що за рівнем життя ми на останніх місцях у Європі, як і за станом здоров`я населення. Зате в нашій бідній країні чомусь одні й найвищих у Європі і світі суми призових за медалі Олімпіад. Зате кожен успіх дійсно талановитих спортсменів підносять як досягнення діючої на той момент влади, політиків і політиканів, які прагнуть погрітися у променях чиєїсь спортивної слави.

Звичайно, приємно, коли наші спортсмени перемагають на світових аренах. Все ж, українці – народ міцний, загартований. На Олімпійський іграх, основних, літніх, Україна почала виступи у 1996 році, в Атланті, США. Відтоді на 5-ти Олімпіадах українські спортсмени здобули 115 медалей, в тому числі 33 золоті, і ці нагороди завойовували на кожній Олімпіаді. Невдовзі наша збірна стартує на чергових Олімпійських іграх у Ріо-де-Жанейро, в Бразилії. Третє десятиліття в легкій атлетиці тримаються світові рекорди Сергій Бубки (стрибки з жердиною) та Інеси Кравець (потрійний стрибок). У 2004 році Андрій Шевченко, вихованець київського «Динамо», який, правда, вже кілька років грав у італійському «Мілані», завоював «Золотий м’яч» кращого футболіста Європи. Всі світові чемпіонські титули зібрали наші легендарні боксери брати Віталій і Володимир Клички.

Але зверніть увагу: найбільші наші перемоги були в індивідуальних видах спорту, це здобутки видатних спортсменів. А от в командних видах таких перемог бракує, чи це футбол, чи волейбол, баскетбол, хокей. Теж своєрідне відображення нашого індивідуалізму, розрізненості, браку колективізму.

До європейських і світових чемпіонатів з футболу збірна України долучилася, починаючи з Євро-1996. Відтоді пройшло 6 чемпіонатів Європи і 5 – світу, 11 головних футбольних турнірів. Україна виступала лише на трьох: одному чемпіонаті світу і двох – Європи. В інших восьми випадках терпіла фіаско у відбірних змаганнях. Найвище досягнення – чемпіонат світу 2006 року. Тоді збірна під керівництвом головного тренера, легенди футболу Олега Блохіна зайняла перше місце у відбірній групі, доволі сильній. На турнірі в Німеччині наші вийшли з відбірної групи у плей-офф, далі – перемогли у одній восьмій фіналу, і лише у чвертьфіналі поступилися, та й то майбутній новим чемпіонам світу – Італії.

На Євро ми грали вдруге. Але на попередній чемпіонат потрапили без відбору, як співгосподарі турніру, з Польщею.

На Євро-2016 нарешті пройшли відбір. Та лише завдяки рішенню УЄФА збільшити число учасників турніру з 16-ти до 24-х. Інакше ми б туди не потрапили, зайнявши у відбірній групі 3 місце. А тут у Францію поїхала кожна друга збірна континенту, в тому числі багато хто вперше, серед учасників – і зовсім невеликі країни, менші за населенням або територією від деяких областей України.

…Отже, свято футболу у Франції. Наша збірна сформована в основному з гравців київського «Динамо» і донецького «Шахтаря», які тільки й розігрують у нас титул чемпіона України. Також є ряд гравців «Дніпра» та «Зорі». З легіонерів у стартовому складі хіба що Євген Коноплянка з іспанської «Севільї», бо наших гравців не дуже охоче купують закордонні клуби.

В чемпіонаті 6 груп, по 4 команди, в групах кожна грає з кожною. У плей-офф, одну восьму фіналу, виходять не лише по 2 кращі команди груп, але й 4 кращі команди, що зайняли треті місця у групах. Здавалося б, всі можливості. В нашій групі прогнозовано її переможець – діючий чемпіон світу Німеччина. Також Польща, яку ми не раз перемагали, наприклад, у відборі до чемпіонату світу 2014 року. І скромна Північна Ірландія, навіть не окрема держава, а частина Великобританії. Враховуючи історичні заслуги британців, винахідників футболу, їм давно дозволено виставляти окремі команди Англії, Північної Ірландії, Уельсу і Шотландії (перші три і виступили у Франції, причому, всі вийшли у плей-офф),

І ось повне фіаско нашої збірної на чолі з Михайлом Фоменком. Програш у першому турі Німеччині – 0:2 ще не був крахом, адже попереду було два тури. Крах настав у другому турі, коли Україна програла Північній Ірландії, бездарно, беззубо, з тим же рахунком 0:2.

Коли в той же день німці і поляки зіграли внічию, виявилося, що з нами все ясно уже за 2 тури. Україна стала єдиною командою з 24-х, яка вже після двох турів втратила всі шанси зачепитися навіть за третє місце і гарантувала собі останнє. Інші 23 команди мали цей шанс до останнього, а дехто вийшов у плей-офф і після двох матчів. Матч третього туру з Польщею мав би стати для нас бодай матчем престижу, честі і гордості, але їх теж не виявилося. Наша збірна програла і цей матч – 0:1.

В результаті Україна стала єдиною на чемпіонаті, хто не набрав жодного очка і навіть не забив жодного м’яча! Повне фіаско і ганьба!

А чого ми хотіли іншого? Раз зі спортивних перемог «ліплять» якийсь фальшивий престиж країн, то так само і спортивні фіаско відбивають біди суспільства, і не лише спортивні. Збірна країни, вершина, еліта нашого футболу, мала б спиратися на потужну піраміду цього виду спорту в країні. Але де вона, навіть у форматі професійного футболу – чемпіонату країни? Який, у свою чергу, мав би базуватися на масовому футболі любительському, починаючи з дитячого, юнацького, сільського і міського. Про масовий футбол, у кожному селі і міському дворі, говорити не доводиться , досить подивитися на нашу область. Знов таки, верхівка обласного футболу, що мала б спиратися на цей низовий, масовий, – це чемпіонат нашої області. Але там уже дійшло до якогось цирку, абсурду, з розколом чемпіонату на два, з якимись ворогуючими футбольними таборами.

А що на рівні України? Наші футбольні команди, а їх тепер називають клубами, тобто бізнес-структурами, належать тим чи іншим бізнесменам, в елітному дивізіоні – прем’єр-лізі – супербізнесменам, тобто олігархам. Звання чемпіона країни вже понад два десятиліття розігрується винятково між футбольною імперією Суркісів в особі київського «Динамо» і також ж імперією Рината Ахметова, власника донецького «Шахтаря». Ці та інші бізнес-футбольні клани давно перетворили улюблену гру мільйонів у комерцію, перехоплюючи одне в одного талановитих футболістів, купуючи і перепродуючи зарубіжних гравців, внаслідок чого українські футболісти сидять на лаві запасних.

Конкуренція, якщо не сказати – колотнеча між цими клубами-кланами виливається у конфлікти між футболістами збірної країни. Досить згадати , як буквально незадовго до Євро сварилися і навіть билися між собою футболісти «Динами», «Шахтаря», «Дніпра».

Окупація Криму позбавила наш футбол кількох команд, в тому числі «Таврії», між іншим, першого чемпіона країни. Війна на сході, загарбання сепаратистами частини Донбасу зробили бездомними цілий ряд відомих команд регіону. «Шахтар» уже два сезони не може виступати в рідному Донецьку, адже там війна, туди не поїде грати жодна команда, а в міжнародних турнірах (Ліга чемпіонів, Ліга Європи) УЄФА просто не допустить матчів у Донецьку, в ніким не визнаній так званій ДНР. В результаті «Шахтар» уже два чемпіонати «домашні» матчі грає теж не вдома, а у Львові. Кочує країною і луганська «Зоря», теж одна з кращих команд чемпіонату, адже і в «столиці» так званої ЛНР їй і всім іншим командам місця нема.

Війна, економічна криза , колотнеча у владі і бізнесі призвели до того, що чимало олігархів, бізнесменів не в змозі утримувати такі дорогі «цяцьки», як футбольні клуби, які вони тримали для того таки престижу. Дійшло до того. що на грані краху навіть бронзовий призер чемпіонату України і фіналіст торішньої Ліги Європи «Дніпро». Майже рік тут не отримує зарплату головний тренер Маркевич, величезні борги із зарплати у футболістів, які вже розбігаються по інших клубах. І це команда, власником якої є Ігор Коломойський, один з найбагатших, якщо не найбагатший бізнесмен країни. Що казати про інших. За останні роки розхвалилися, припинили існування популярні колись столичні команди «Оболонь», «Борисфен», «Арсенал», зник «Кривбас» з Кривого Рогу, призер чемпіонату країни, щойно пропали «Металург» (Донецьк), «Металург» (Запоріжжя»). Не заявлені на новий чемпіонат «Говерла» (Ужгород) і навіть харківський «Металіст», багаторазовий срібний і бронзовий призер чемпіонатів.

Новий чемпіонат України, який ось-ось почнеться, розігрують всього 12 команд прем’єр-ліги, Дійшло до того, що вперше вони не грають нормальний турнір у два кола: буде тільки одне коло, після якого призові місця розіграють лише перші 6 команд. Докотилися…

Що ж, свято європейського футболу триває без нас. Там вийшли з груп у одну восьму фіналу крихітні Уельс (який пробився і у чвертьфінал!), Швейцарія, Північна Ірландія (площа – половина Чернігівщини, населення на третину менше, аніж у Києві), просто Ірландія (острів поруч з Британією), навіть маленька Ісландія, острів у північній Атлантиці з льодовиками і гейзерами.

До речі, з Ісландії, де населення становить третину від нашої Чернігівської області, 325 тисяч, на матчах Євро побував кожен десятий житель країни – понад 30 тисяч. А це недешеві квитки на матчі, авіаквитки, готель. Мабуть, це інше життя, ніж наше. Кожен 10-й українець – це 4,5 мільйона. Та якщо наших вболівальників там було тисяч 4, то це кожен десятитисячний з нас. Різниця між Ісландією і нами – «всього» в тисячу разів. Тому нас там зараз і нема, на цьому святі. Ми не в Європі...

Петро АНТОНЕНКО,
редактор газети «Світ-інфо» (Чернігів)