Останнє оновлення: 17:31 середа, 18 жовтня
Футбол / Інтенрв'ю
Ви знаходитесь: Спорт / Чернігів / Андрій Процко: «Для мене завжди було головне – залишатися у футболі»
Андрій Процко: «Для мене завжди було головне – залишатися у футболі»

Андрій Процко: «Для мене завжди було головне – залишатися у футболі»

Ця розмова – з легендою «біло-синього» футбольного клубу Андрієм Процко.

Андрій Андрійович вніс вагомий внесок в розвиток клубу та чернігівського футболу, як в статусі гравця, так і тренера.

Про те, яким був футбол у Чернігові 1960-х років, як електрик може потрапити в основний склад «Десни», тренерські забобони і багато чого іншого – словами Андрія Процко.

В “Десну” з електриків

– Чому свого часу Ви обрали саме футбол?

– У той час, 1958-59 роках, Чернігів був маленьким містом. Багато було маленьких дерев’яних будиночків. І, в принципі, тут, на стадіоні Гагаріна, займалися самбо, боксом і футболом. Я жив на вулиці Артема (зараз Ганжевська, – прим.), Там поруч була п’ята, стара ще, школа. Захопився футболом, почав грати. А потім ми грали у першості міста серед шкіл, там мене помітив Олександр Михайлович Норов. Він мене запросив у Дитячу спортивну школу (зараз – “Юність”). Тренуватися ходили далеченько – на “Локомотив”. Доводилося ходити туди пішки, або їздити на велосипеді.

Так і почав. Якось навесні я пішов на “Локомотив”, зіграв гру. Вулиця там була трохи хуліганиста. Я йшов додому і мене пацани поганяли трошки. Я прийшов додому, матері розповів. В “Десні” тоді вже була група підготовки при команді майстрів, в яку ходили мої друзі. Тому я перейшов у “Десну”, хоча Норов сильно образився на мене. Мама з ним розмовляла. Але ходити на “Локомотив” я вже боявся, звичайно. Тому вирішив спокійно ходити на стадіон Гагаріна.

Велике значення мали м’ячі. Якщо раніше були такі шнуровочні м’ячі, які давали дітям. То при команді майстрів були ніпельні м’ячі, фарбовані. Вони не підходили дорослим, але давалися юнакам. У ті часи хороший м’яч був казкою. Плюс давали центральне поле для тренувань. З залом було складно. На стадіоні нічого обладнано не було, навіть роздягалень не було. Тренувалися в холод. Ворота креслили прямо на стінках. Переодяглися, одяг кинемо, до школи приходили брудними. Тренерами були Леонід Михайлович Ринський і Леонід Іванович Тарасевич. Вони тоді ще самі грали, на аматорському рівні. Леонід Михайлович, сам моряк, любив фізичну підготовку. Займалися греблею, тренувалися на пляжі, на піску. Відточували техніку. Чому? Тому що бразильці тоді показували цікавий футбол, і казали, що вони тренуються на піску: це зміцнює голеностоп, покращує координацію. Багато хто в тренувальному процесі намагався наслідувати бразильців.

Так почалося моє футбольне життя. Я любив футбол, подавав м’ячі на матчах “Десни”. Гравці команди майстрів в моїх очах були напівбогами.

– Як опинилися в основному складі “Десни”?

– Футбольне життя багато в чому залежить від випадковостей. Я працював і грав за Автоколону 2236. Працював там електриком і грав за їх команду. Вона називалася “Спартак” (Чернігів). І одного разу я прийшов зі зміни. “Десна”, в кінці сезону 1965 року, виїжджала грати товариську гру у Прилуки. Багато основних гравців не поїхали з різних причин. Не вистачало людей. До мене прийшов Анатолій Федорович Підгорець, він жив недалеко. Каже: “Андрій, поїхали, зіграєш за “Десну”. Я взяв бутси і ми поїхали. Обіграли ми Прилуки 4-0 і я забив 2 м’ячі. І відразу ж на мене поклав око тренер Валентин Якович Тугарин. Я став на тренування ходити. Закріпився в складі, хоча ще не в основному. У 1966 році поїхав на збори до Севастополя. Першу гру ми грали в Ізмаїлі. Роздягальня від поля далеко. У команді часто “середнячки” – середні за віком футболісти, починають ображатися, коли не потрапляють до основного складу. Вийшло так, що я пішов у роздягальню в перерві, а деякі гравці – ні. Якраз Підгорець зламався. Я вийшов і забив гол, ми виграли 1-0. Потім грали з “Автомобілістом” (Одеса). Я роблю передачу, Михайло Ховрин забиває.

Що було цінне в ті часи? Що на тебе ходили дивитися. Що ти був місцевий. Найстрашніший розбір був коли я йшов після гри додому. Сидять мужики, вже випили по 100 грам. Люди прямі, післявоєнного покоління: “Андрюха, чому так слабо, що таке?”. Поки дійдеш додому все вивертало.

Розформування команди

– У 1970 році “Десну” розпустили. Чому це сталося і як в команді це сприйняли?

– Я добре почав сезон, але потім отримав складну травму привідного м’язу. Вийшло, що в кінці сезону я приходив, але не тренувався і не грав. Розмови вже йшли. У нас був такий голова спорткомітету Шетко (Я тут не впевнений у прізвищі по аудіозаписи). А раніше команда залежала не від заводу, а саме від влади. Спорткомітет роздавав гроші гімнастам, штангістам, боксерам, футболістам… Шетко був гімнаст. Змінився секретар обкому КПРС, прийшов Уманець, який був далекий від футболу. І Шетко переконав його в тому, що команда багато пожирає грошей. А результати – друга ліга. Штангісти деякі непогано виступали в Європі. А в футболі спробуй, зроби результат в Європі…

У нас була дуже хороша команда. Вже хотіли виходити на рівень Першої ліги. Наш тренер Олег Петрович Базилевич, за допомогою головного редактора “Деснянської правди”, пробивався до першого секретаря обкому, був у приймальні, але той не прийняв. На зборах команди сказали, що з нами розрахуються і ми вільні. Мене запрошували в Караганду, Сєвєродонецьк, Миколаїв. Я поїхав до Миколаєва, до Лемешка.

– Хіба Ви виступали не в “Динамо” з Хмельницька?

– Ні. Я поїхав до Миколаєва, але у мене була проблема з армією. Нас звали в київське СКА. Але там був дуже хороший підбір гравців. Вони заганяли на місяць у полк в Десну, на курс молодого бійця. Потім робили відбір у команду. Але можна було і не потрапити. Тому я поїхав до Миколаєва. А там Одеський військовий округ. І я потрапив у “Динамо” (Хмельницький). Я вже служу, дружина телефонує з Чернігова і каже: “Приходили з військкомату. Сказали, що якщо Ваш чоловік не з’явиться, ми його заарештуємо. А я їм кажу: Він вже служить”.

В армії, вірніше Внутрішніх військах, я був всього 10 днів. Грав у “Динамо”, але був мінус – травматизм. Можливо, не підходив клімат. Часто рвав зв’язки, був перелом.

– Команда належала до міліції. Яке у Вас було звання?

– Сержант. Офіцерські звання робили тільки у київському “Динамо”. Вулиці ми не патрулювали. Єдине – рідко відпускали додому. Раз на рік, десь на півмісяця.

– У 1968 році Ви відхилили пропозицію донецького “Шахтаря”. Після розформування “Десни” у 1970 році не шкодували про те рішення?

– Справа в тому, що у Чернігові мені тоді дали квартиру, я одружився, була дитина, плюс перспектива в “Шахтарі” була незрозуміла. Потрібно було їхати, доводити. А тут квартира… Так що зіграли матеріальне та сімейне становище.

– У 1973 році Ви вперше грали за чернігівський “Хімік”. Що це був за проект?

– Після армії у мене була пропозиція від “Хіміка” з Сєвєродонецька. Умови були непогані, але це було дуже далеко. Я відмовився. Залишився працювати у Чернігові. Багато хлопців, які грали у “Десні”, залишилися у “Хіміку”. Мене влаштували на завод у хімцех. Влітку я грав, а взимку працював, добре заробляв: більше 200 рублів. У 1976 році Школьникову запропонували знову створити команду майстрів. Тоді ми виграли чемпіонат серед КФК, фінал був у Чернігові, і увійшли до другої ліги.

– Ви грали за «Колос» з Полтави. Зараз ця команда має назву «Ворксла» та грає у Прем’єр-Лізі, а які в той час були умови?

– Все було стрибкоподібно. Коли запросили, все було непогано, і платили непогано. А потім прийшов секретар обкому, який не дуже-то любив футбол і дійшло до того, що харчування… Не годували. Харчувалися за свої гроші. Я там довго не затримався. Грошей не отримуєш, вдома не буваєш… Повернувся до Чернігова. Тут була перспектива роботи на радіозаводі. Можна було придбати хорошу спеціальність. Я тоді не думав уже про футбол. Але так вийшло, що в 1977 році ми повернулися до другої ліги і до 1980 року я грав. Поки не отримав травму і мені не зробили операцію. Але з 1979 я був граючим тренером.

Повернення футболу

– Наскільки важливо було для чернігівців повернення “Десни” в 1977 році?

– Звичайно, всі хотіли. Всі були обурені, що команду розформували. Але в той час нічого не можна було. Вийшов фейлетон у “Крокодилі” і все. У 1977 році інтерес до футболу піднявся. Я привів у команду В’ячеслава Кисельова, воротаря, прийшли багато гравців. Я вважаю, що ми стабільно грали. У 1980 році у нас був стрибок. Але так вийшло, що мені зробили операцію, Теннак і Павлов поїхали в “Зорю” з Луганська. Ми зайняли 8 місце. У 1981 році на зборах я був ще граючим тренером. Школьников пропонував пограти. Але вже була операція… Можливо, якби був просто гравцем, то я б ще пограв. Але так як вже був тренером, вирішив з ігровою кар’єрою закінчувати.

– У чому специфіка граючого тренера?

– Нещодавно ми ще були гравцями, могли вина випити, викурити по сигареті. А тренером я вже не мав цього права. Я зібрав хлопців. Сказав: “На футбольному полі ми рівні. Але за полем я вас покривати не буду. Побачив порушення – як тренер буду відповідати за вас”. Крім того на поле брав відповідальність за когось. Такий був випадок: у 1979 році ми грали в Горлівці проти “Шахтаря”. Програли 0-3 і поїхали до Маріуполя, тоді Жданова, до “Новатору”. А там море, класна погода. Компанія пішла відпочивати, добре “врізала”. Ми зі Школьниковим сидимо в холі, чекаємо на команду. Команди немає. Потім йдуть п’яні, язик розпущений… У тому матчі я виклався повністю. Забив гол, ми виграли. Потім приходили і просили вибачення.
Було складно. У свій час не було адміністратора і доводилося розкладати футболки перед матчем, грати, потім нести футболки на прання.

– За більш ніж 20 років роботи тренером “Десни” Ви тричі були головним. Наскільки складно після того як були головним тренером залишати цей пост і йти на другі ролі?

– Я ніколи не був самолюбним. Для мене було головне – залишатися у футболі. У 1996 році я був головним тренером, ми непогано грали, але потрібно було підсилити склад. До мене підходить начальник команди і каже: “Андрій, така справа, Юхима Школьникова хочуть повернути. Як ти дивишся на це?”. У нас зі Школьниковим були тертя, але я сказав: “Я не проти. Якщо будуть умови, щоб команда увійшла в Першу лігу”. Минув час, я зустрічаю Школьникова, він говорить: “Андрій, у мене одне питання: я хочу працювати в команді. Ти згоден? Від тебе все залежить. Давай, ти залишаєшся головним тренером. Я – начальником команди”. Я відповідаю: “Давай не ламати комедію. Я не такий амбітний. Ти – головний тренер”. Школьников каже: “По-чоловічому”.

“Десні” потрібна удача

– Який період у “Десні” Ви вважаєте найбільш складним?

– Був досить складний 1983 рік, коли пішов Школьников. Важко було вибратися. У 1987 було складно. І 1998 рік, коли президентом був Аркадій Ринський. Тоді різко впали умови, ми вилетіли з Першої ліги. Напевно, це був найскладніший період.

– Найбільш пам’ятна гра “Десни” для Вас…

– Багато було цікавих ігор. Ми грали у 1980 році з “Зіркою” з Кіровограда, було 8 травня. Чернігів. Повний стадіон. Валерій Іванович Польовий працював тренером у Кіровограді. Їм пообіцяли потрійні преміальні. Ми почали здорово. Устич забиває перший гол, Вітя Рудой, тоді ще молодий, другий гол. Ведемо 2-0. Кінець гри, я приймаю м’яч, обвожу трьох. У мене вже зовсім немає сил, у очах темно і я б’ю у сторону воріт і потрапляю у самісіньку дев’ятку. Я пам’ятаю як оглядач написав: “Обвів трьох, побачив і у саму дев’ятку”. А я бив наосліп, з останніх сил!

– У цьому сезоні “Десна” не дуже вдало стартувала. Як Ви думаєте, у чому причина?

– Кожен тренер, він забобонний. Одні тренери зобов’язані першими виходити з автобуса. Інші виходять останніми. Прикмет дуже багато. Везіння – це дуже важливий фактор. Я вважаю, що “Десні” не щастить. Команда хороша. Але фарту не вистачає. З “Арсеналом” вони мали повну перевагу. З “Колосом” вели 2-0, але видалення… Я вважаю, що за складом “Десна” входить у трійку Першої ліги.

– Вас постійно можна побачити на матчах “Десни-2”. Є у команді талановиті хлопці?

– Хтось проявляє себе у 27 років, хтось – після 25. Потрібен час. Бєсков міг гравця побачити на майбутнє. Так вийшло з Черенковим, Родіоновим… Але це унікальна якість для тренера. Так, щоб сказати конкретно: “Цей хлопець буде грати у команді”, – не можна. На майбутнє є хлопці. З ними потрібно по-тихеньку працювати.

– Розкажіть, чим зараз займаєтеся?

– Нічим. Ветеранів хоронимо, вітаємо, а так нічого. Вітали з 80-річчям Володимира Гікаева, гравця “Десни” 1960-х. Люблю читати, ходити на дитячо-юнацький футбол, на чемпіонат області.

закрити

Додати коментар:

SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM



Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

Реклама на сайті SVOBODA.FM

SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  Готовь сани летом…

SVOBODA.FM

RedTram
Загрузка...
Північний вектор