Голос української землі: ліра Андрія Ляшука поєднала європейську історію та український фронт

У студії литовського радіо LRT Klasika панувала особлива атмосфера. Тут, у Вільнюсі, звучав інструмент, який ведуча програми «Українська хвиля» Олена Головатенко назвала «голосом самої української землі». Це старовинна колісна ліра, що увібрала в себе відгомін століть.

Гостем студії цієї суботи був рівненський музикант, дослідник та реконструктор волинської лірницької традиції Андрій Ляшук.

Зустріч у Вільнюсі, «столиці духу свободи», що нещодавно відзначила річницю січневих подій 1991 року, стала місцем розмови про спільне європейське коріння двох народів. Український лірник Андрій Ляшук привіз із собою інструмент, який неможливо відірвати від контексту європейських трубадурів та мінезингерів, доводячи, що Україна завжди була і є невід'ємною частиною великої європейської традиції.

Від іспанської Галісії до українського Полісся: європейське коріння ліри

Андрій Ляшук розповідає про історію ліри з XIV століття. Виявляється, конструкція інструмента виникла на території іспанської Галісії. Його попередником був «органіструм», на якому грали двоє людей, але згодом його зробили компактнішим для мандрівних співців.

«Це суто європейська традиція, — підкреслює музикант, — етномузикологи стверджують, що ліра розповсюдилася до сучасної Курщини, але далі на схід цей інструмент не пішов».

В Україні лірництво набуло особливого, сакрального підтексту. Лірниками, як і кобзарями, ставали незрячі мандрівні співці. Їх вважали людьми, які, не бачачи світу земного, бачать значно більше і можуть донести до людей недоступні знання.

«Це була сакральна традиція, каста мудреців», — каже Андрій.

Сам дослідник прийшов до ліри через глибоке зацікавлення етномузикою та навчання в інституті культури в Рівному. Для нього було важливо «утривалити» традицію Волині та Полісся, де лірництво трималося найдовше в Європі. Останній автентичний лірник, Іван Власюк, помер лише у 1993 році. Це при тому, що за радянських часів лірники зазнавали гонінь за виконання релігійних псальмів та кантів, які не вписувалися в ідеологію СРСР.

Розвінчування міфу про жебрацтво та таємниці «устинських книг»

Одним із головних завдань Андрія Ляшука є боротьба з радянським наративом, який виставляв лірників звичайними жебраками. Насправді ставлення в народі до них було благоговійним. Коли лірник із поводирем заходив у село, люди змагалися за те, щоб він зупинився саме в їхній хаті, вірячи, що це принесе благословення оселі.

«У радянські часи, коли в багатьох селах позакривали церкви і не було священників, люди шукали лірника, щоб він похрестив дитину. Це були особистості сакральні», — розповідає Андрій Ляшук.

Музикант відкриває завісу над внутрішнім устроєм лірницьких об'єднань. Виявляється, вони мали свої «устинські книги» — знання, що передавалися виключно з уст в уста. Сьогодні в Україні діють три цехи: Київський, Львівський та Харківський. Це не просто гуртки, а організації з суворими правилами, де є свій «пан-отець». Щоб стати повноправним братчиком, учень має пройти «визвілку» — іспит, де він демонструє свої навички перед старшими майстрами. Щороку вони збираються на фестиваль «Кобзарська трійця», де зберігають цей давній цеховий дух.

Тактика князя Острозького в сучасних окопах: ліра як зброя

Сьогодні давня музика стає для українців не лише культурним спадком, а й джерелом сили. Андрій Ляшук часто виступає перед бійцями ЗСУ на полігонах. Він згадує вражаючу історію, коли в 300-літній церкві на Рівненщині виконував пісню про перемогу князя Острозького під Оршею 1514 року.

Ця пісня стала неймовірно актуальною, адже вона описує приклад «колективної безпеки», коли об’єднане військо (литовське, польське, українське, угорське та татарське) розбило вдвічі більшу московську навалу.

«В автобусі бійці почали жваво обговорювати історію. Один іншому пояснював, як Острозький використав тактику малих груп, відтісняючи ворога до річки, щоб той тонув у болотах. Ця історична тяглість надихає воїнів і дає їм розуміння сенсів боротьби», — ділиться Андрій.

Водночас лірник знаходить шлях і до сердець дітей. Для них він обирає веселий репертуар, як-от «Безкінечник» про козу, і дозволяє дітям власноруч покрутити корбу ліри. У Києві навіть існувала традиція, де святий Миколай приходив до малечі саме з лірою, викликаючи справжній захват.

Страх КДБ та містичний авторитет: історія Івана Верховця

Під час своїх експедицій Поліссям Андрій збирав свідчення від людей, які ще пам’ятали поводирів лірників. Одна з найбільш пам’ятних історій стосується лірника Івана Верховця з-під Дубна, який грав на ярмарках у 60-70-х роках.

Це був період активної роботи КДБ та міліції, які намагалися витіснити автентичну культуру. Проте лірника боялися чіпати через містичний страх. «Міліціонери просили людей передати дядьку Івану, щоб він поки що пішов зі своєю лірою, бо вони вірили: якщо заподієш йому шкоду, накличеш біду на себе», — розповідає гість.

На завершення ефіру Андрій Ляшук виконав сатиричну пісню, яка викликала особливий резонанс у слухачів. У ній йдеться про «дурня в Москві на кримлівськім троні», який зазіхнув на чуже і втрачає своє. Окрім сатири, лірник заспівав утопічну баладу про світ, де замість снігу — цукор, а з лози ростуть ковбаси — своєрідна народна «терапія» у важкі часи.

«В яких би країнах ми не жили, ми разом — ми українці. Все буде добре», — з такими словами Андрій звернувся до тисяч евакуйованих українців у Литві.

Ведуча Олена Головатенко підсумувала:

«Поки крутиться колесо ліри — триває наше життя і живе наша пам’ять».

Почути повний запис цієї магічної розмови та унікальне виконання пісень можна в радіотеці на сайті LRT.lt.

Фото: Олег Головатенко