В окопах не ховаються солдати: історія воїна 24-ї бригади, який вчителює у Литві

Минає четвертий рік від початку повномасштабної війни росії з Україною, того лютневого ранку, який остаточно розділив наше життя на «до» і «після». За цей час ми всі дуже змінилиcя. Набули психологічної витривалості, звички починати і закінчувати день новинами та статистикою з фронту. За кожним рядком, за кожною цифрою втрат чи перемог стоять живі людські долі.

Сьогодні ми розповімо про людину, чий шлях за ці роки вмістив у собі два абсолютно різних світи: запеклі бої на передовій у лавах Збройних сил України і тишу шкільних класів у Литві. Це ветеран ЗСУ, боєць 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила, а нині вчитель Міжнародної української школи Литви Владислав Баштинський.

Про те, як це — тримати в руках зброю, а потім брати до рук крейду, і як ветеран знаходить сенси продовжувати свою боротьбу, тримаючи вже освітній стрій, — у відвертій розмові для радіо LRT Klasika.

---

«Я був дуже злий: у мій дім прийшов ворог»

— Пане Владиславе, маю 30 років журналістського досвіду, але хвилююся, як у перші інтерв'ю. Найперше, що хочу зробити — це щиро подякувати вам за захист. За те, що в потрібну хвилину ви зробили все, що могли, і захистили нас від такого страшного ворога. Давайте знайомитися: звідки ви, і як повномасштабна війна увійшла у ваше життя?

— Я сам із козацького міста Запоріжжя, і моя родина також звідти. Але війну я зустрів у Львівській області, де працював на той момент. Уже зранку 26 лютого я опинився в Запоріжжі. У місті лунали сирени, бомбили аеропорт, літали літаки та гелікоптери. Тоді ми вирішили з дружиною, що потрібно виїжджати.

До війни я працював у Литві, на фабриці «Дзукія» технологом. І керівництво саме зателефонувало мені, запропонувавши допомогу. Вони сказали: «Давайте, якщо потрібно, ми родину зустрінемо». І вони дійсно — я їм дуже вдячний — забезпечили мою сім’юквартирою, їжею, навіть гроші давали на перший час. Це керівники фабрики Рімтаутас та Тадас, а зустрічав сім'ю провідний менеджер Едвардас. Я щиро вдячний Литві та литовському народу за таку потужну підтримку. Ми були впевнені, що тут безпека.

— Родина опинилася в Литві, а ви пішли воювати. Як склався ваш фронтовий шлях?

— Як і багато інших чоловіків на початку війни, я був дуже злий. У мій дім прийшов ворог, і я без вагань пішов до військкомату. 4 березня нас відправили в частину. Десь тиждень тривала підготовка: тактична, медицина, стрільби, отримання форми та зброї. І вже 14 березня я був у Луганській області. Нас привезли в Бахмут, звідти розподіляли по підрозділах. Ми спочатку навіть не мали розуміння, куди нас везуть, на який напрямок.

Виконували різні бойові завдання. Доводилося також і куховарити, тому що війна — це ж не тільки «стрілялки». Бійцю потрібно поїсти, а коли боєць нагодований смачно — це зовсім інший настрій. Ти завжди в броніку, завжди зі зброєю: в одній руці автомат, а в іншій — ополоник.

— За освітою ви технолог харчової промисловості, чи не так?

— Так, ви не помиляєтеся. Багато років я працював шеф-кухарем, потім технологом на кондитерських виробництвах. Страху на фронті не було. Було таке відчуття, що тобі потрібно захистити свій рідний дім. А рідний дім — це вся наша Україна.

«Бригада, в яку я потрапив, прийняла перші бої о 3:40 ранку 24 лютого. Вона захищали Попасну, Рубіжне, Лисичанськ, потім Бахмут. Найважче — бачити поранення побратимів і не мати змоги миттєво допомогти».

Цінність братерства та «птахи» над Новодружеськом

— Що на війні вразило вас найбільше — у людях, у вчинках?

— Мене вразила самовідданість. Я мав двох побратимів, які, на жаль, загинули, — Олег Шакула та Андрій Жук. Олег Шакула був у Нідерландах на заробітках, сам він із Миколаєва. Коли почалася війна, він повернувся і вступив до лав ЗСУ не вагаючись. Андрій Жук жив у Польщі, був одружений на польці. Вона його не пускала, але він сказав: «Ні, я по-іншому не можу, мені потрібно їхати до Батьківщини, я там потрібен».

Мене вразило оце ставлення один до одного. Це братерство залишиться на все життя. Допомога: спорядити магазини, передати набої, коли вони закінчуються. Прикрити побратимів, щоб дати їм змогу відійти, а самому залишитися. Люди чомусь не думають про своє життя особисто, коли знаходяться там. Вони думають за інших більше. Навіть коли був наказ на відхід з Рубіжного, багато хлопців кричали: «Ми залишимось, дамо змогу іншим вийти!». Сперечалися між собою: «Ні, ти йди, а я залишусь!». Оце мене вразило — згуртованість. У бригаді були українці з усіх областей: Західна, Миколаїв, Запоріжжя. Ми не відчували різниці, всі спілкувалися українською.

— Розкажіть про день вашого поранення. Як це сталося?

— Ми поверталися на КСП (командно-спостережний пункт) після виконання завдання. КСП знаходилося в Новодружеську (Луганська область). Був завданий ракетно-бомбовий удар. Того дня загинуло кілька наших побратимів, я отримав важке поранення. На той час уже літали «птахи» — БПЛА. Мабуть, хоч ми й ховали техніку, вони побачили розташування.

Мене врятував мій побратим Олег Шакула. Він витягав мене з-під уламків. Тоді я зрозумів, що не можу пересуватися своїми ногами. Наклали турнікети. Дякую нацгвардійцям, що вони вчасно приїхали і мене повезли. Під час самого поранення страху не було, було багато адреналіну. Біль прийшов пізніше, після першої операції в Лисичанську. Наша бригада тоді стримувала ворога на Луганщині, що давало час іншим підрозділам підтягнутися на Київському напрямку, щоб ворог не з’єднався.

— Ви бачили ворога. Який він? Що росіяни казали, коли потрапляли в полон?

— Коли їх запитували, чому ви сюди прийшли, вони казали: «А почему вы лучше нас живете?». Це було перше. Ми не могли зрозуміти — ми ж працювали для того, щоб жити краще! Український народ дуже працьовитий. Я сам працював по 12–15 годин, щоб досягти результату. Ми не йшли нікого вбивати, щоб отримувати високу зарплату. Ми просто росли як фахівці.

Після поранення я написав вірш, який присвятив побратимам:

В окопі все життя твоє минає,

Ти бачиш радість відбиття атак.

Ти чуєш, коли постріли лунають,

І смерть йде до тебе, наче мрак.

Заглиблені для укриття солдатів

Стоїть наш воїн міцно на ногах.

Для знищення навали окупантів

Стоїть наш воїн, мрія у жнивах.

Тут б'ються за життя хто може —

Вчорашній кухар, слюсар, комбайнер.

В окопах зачищає він лайно вороже,

Стаючи немов грозний бультер'єр.

Кричить наш воїн «Слава Україні!»,

У відповідь у нього стріляє ворог божевільний.

Він знає, що рашист приніс нам горе,

Тому що ця тварина дуже хвора.

Окоп — споруда для життя?

Тут не ховаються солдати.

Ми мусимо кричати, а іноді стогнати,

Але ми маємо долати.

Окоп для оборони та атаки,

Де можуть і проїхати ворожі траки.

Вогонь, удар, граната, черга автоматна —

Реальність у боях давно стандартна.

Ми подолаємо цей темний час,

Коли існує лише одна мета для нас.

Крізь бурю, дим, вогонь і страх —

Ми не зламаємося в цих боях.

---

«Я перший рік не хотів спілкуватися з дорослими»

— Як дався вам перехід до цивільного життя після того, як ви заглянули в очі смерті?

— Знаєте, по-перше, мені чомусь узагалі не хотілося спілкуватися з дорослими. Коли я приїхав сюди, в Литву, перший рік я спілкувався тільки зі своїми дітьми та їхніми друзями. Вивозив їх на футбольне поле, вони грали, а я був поруч. Не хотів розповідати про війну. Мені було і є важко через те, що я тут, а побратими досі воюють. Хтось загинув, а хтось продовжує захищати Батьківщину. Цей перехід до мирного життя дався дуже непросто.

— І несподівано у ваше життя прийшла школа...

— Так, це було несподівано. Мої діти навчаються в Міжнародній українській школі. Я прийшов продовжувати договори і зустрівся з пані директоркою Оленою. Ми побалакали, і вона запропонувала мені посаду викладача з предмета «Захист України». Я казав: «Я ж не викладач взагалі!». Вона відповіла: «Не бійтеся, все у вас вийде». Тепер я розумію, що сам навчаюся для того, щоб вчити дітей.

«Мій предмет — це не про агресію. Це про оборонну свідомість. Як захистити себе, родину, як не панікувати в екстремальних ситуаціях і надати першу допомогу».

— Чому саме ви навчаєте учнів у Литві?

— Ми вчимо мінної безпеки. Україна зараз — найбільш замінована територія у світі, на 50–100 років наперед. Діти мають знати, як розпізнати вибуховий пристрій, чого не можна торкатися. Хоча діти в Литві не бачать війни, багато хто з них був на окупованих територіях, чув стрілецькі бої. Ми писали з ними «Книгу пам'яті та слави», де вони розповідали про своїх батьків, які воюють або загинули. Багато рефератів зібрали для школи.

— Ви бачите цих дітей щодня. Чи змінюються вони?

— Коли я приїхав після поранення, мої власні діти були психологічно закриті. І зараз, завдяки Литві та педагогам, вони і мої учні починають відкриватися. Починають більше сміятися, бути просто дітьми. Але що важливо — вони рвуться в Україну. Вони хочуть повернутися і будувати своє життя вдома. Це нас, викладачів, дуже надихає.

— Як ви тримаєте дисципліну в класі? З чого починається ваш урок?

— Урок починається з привітання. Коли я заходжу, даю команду «Клас, вставай!», і у нас звучить «Слава Україні! — Героям Слава!». Якщо це перші уроки о 9-й ранку — обов’язкова Хвилина мовчання за захисниками та загиблими дітьми. Учні сприймають це належним чином.

Якщо потрібно заспокоїти клас, ми робимо дихальні практики. Вивчаємо державоустрій, озброєння ЗСУ. Я проводжу тести, розбираємо частини автомата. Дітям це цікаво. Я мрію створити стрілецький гурток — лазерний тир та гурток БПЛА. Це реальність сучасної війни, і учні дуже хочуть практичних занять.

Нещодавно ми провели волонтерський збір для моєї 24-ї бригади. Зібрали речі гігієни, шкарпетки. Литовські партнери допомогли все передати через кордон, а хлопці з фронту прислали дітям відеоподяку. Це було дуже важливо для учнів.

---

Погляд у майбутнє

— Якби ви мали статус, що б ви порадили європейським партнерам?

— Потрібно готувати і армію, і суспільство для оборони своєї держави заздалегідь. Щоб не було так, як у нас, коли ми до кінця не вірили у повномасштабне вторгнення.

— Яким ви бачите закінчення війни та головні виклики після неї?

— Для себе бачу однозначно тільки перемогу України. Нам потрібно стати потужною державою в Європі, з якою рахуються. Але найважче нас чекає після — це боротьба з корупцією. Це найважчий процес. Ми маємо взяти приклад з Литви чи Польщі, щоб наші діти відчували себе господарями у своїй країні.

— Що б ви побажали українцям наостанок?

— Бажаю миру і віри в перемогу. Хочу зачитати вірш захисника з Кривого Рогу Андрія Варварчина, який був у полоні. Він написав його ще у 2015 році й назвав «Майбутнє України»:

Я вірю у тебе, моя Україна,

Що сонце зійде над полями твоїми.

Не буде війни у рідній державі,

І стануть всі люди до тебе ласкаві.

В Луганську нарешті стрільба закінчиться,

По чистому полю дитина промчиться,

Вернеться Донбас у свої володіння.

І знову смерека пустить коріння.

Настане твій час, ти прокинешся знову.

Ще всі будуть знати твою гарну мову.

Ти всім ще покажеш, яка ти красива.

Я вірю в тебе, моя Україна.

 

Матеріал підготувала Олена Головатенко
за матеріалами передачі Українська Хвиля Литовського радіо LRT Klasika
Фото з особистого архіву Владислава Баштинського