Репортаж зі Святої Землі. Подорож поза простором і часом (продовження)

Дорога Скорботи, або шлях на Голгофу

Відтепер я цілком справедливо можу назвати себе паломницею: я тут, в Єрусалимі, і крок за кроком відміряю останній земний шлях Спасителя.

Там, де дві тисячі років тому Він ніс свого хреста, нині вирує гамірний східний ринок. Серед розмаїтого краму раптом помічаю те, що змушує здригнутися: просто над головою висить ціла низка…тернових вінців. Найексцентричніший і найбезглуздіший товар, який я коли-небудь бачила!

Віра стала релігією, релігія – культом, а предмети культу - «ходовим» товаром для туристів.

А поки думки чіпляються одна за одну в протиріччях вражень і намаганнях переконати себе, що я – ось тут, де йшов під своєю скорботною ношею Він, стара, витерта до блиску ногами мільйонів паломників бруківка виводить до найтрагічнішого місця на Землі - Голгофи.

У біблейські часи Гора страти знаходилась за межами міста. Зараз ви вже не побачите ні тієї місцевості, ні самої Голгофи. На місці, де помер, був похований і воскрес Ісус, ще в 326 році нашої ери збудували Храм Гроба Господнього. Час і люди не пощадили святиню. Храм завойовували, руйнували, палили, відбудовували заново.

Але зовсім не про історичні перипетії думається, коли переступаєш його поріг. Тіло мимоволі охоплює тремтіння, а душу - Біль. «Машина часу» зупинилась тут навік.

Досвідчений гід вміло керує групою, стишуючи голос. Услід за іншими прочанами звертаємо від входу праворуч. Нагору ведуть круті кам’яні сходи висотою 4,5 метра. В Храмі кожна місцина – святиня. Це – сходи на Голгофу. Зупиняємося в маленькій напівтемній капличці. Остання зупинка Христа перед розп’яттям. Тут римські солдати роздягли Мученика, перш ніж стратити його, і розділили одяг Його між собою. У капличці повно люду. Хтось плаче, не стримуючи сліз, хтось молиться. Я міцно вчепилася в руку свого чоловіка, підсвідомо шукаючи прихистку від пережитих тут страждань. Далі – Голгофа…

«І сказав Ісусу: пом’яни мене, Господи, коли прийдеш в Царство Твоє!
І сказав йому Ісус: істино говорю тобі, нині ж будеш зі Мною в раю» (Лука 23:42-43)

Розумію, що далі крокувати Розумі не зможу. Останній відрізок трагічного шляху долаю на колінах. Світ довкола пливе в уповільнених рухах: стиха гуде людський потік, усамітнені в думках, рухаються прочани, окремою купкою стоять, перешіптуючись, католицькі черниці в чорних покривалах, якісь дивні люди освітлюють фотоспалахами вівтар. Під ним великий срібний диск з розп’яттям – саме тут стояв хрест Ісуса. По обидва боки від нього диски з чорного мармуру: разом з Христом стратили двох злодіїв.

Прикладаюся до ікони Спасителя. Торкаюся каменя Голгофи. З вуст летять слова народженої молитви. За кілька хвилин подумки встигаю осягнути все своє життя…

Христос помер. Проте Хресний шлях триває. І після Голгофи в Храмі Гроба Господнього на паломників чекає ще одна – тринадцята – зупинка. Переживши справжнє душевне потрясіння, спускаюся сходами вниз. Раптом відчуваю чудесний аромат – ладан, змішаний з пахощами квітів – легкий і світлий. Обертаючись, помічаю велику кам’яну плиту, над якою низка урочистих лампад. У Храмі не тільки уповільнюється час, а й зменшуються відстані. Ось тут Марія прийняла на руки від Йосифа Аримафейського тіло Христа. А дивовижний камінь – це Камінь Помазання, куди мертвого Ісуса поклали перед погребінням. Нині на Камені освячують ікони та особливі єрусалимські свічки (їх рівно 33 в пучку, за кількістю земних літ Христа).

На стіні біля Каменя тонкої роботи мозаїка - триптих, що розповідає про оплакування та соборування Христа. Загалом, Храм Гроба Господнього унікальний навіть у дрібницях. Вперше увійшовши до нього, можна розгубитися: немає звичного церковного устрою, натомість Храм поділений на приділи, так би мовити, церкви в Церкві (протягом кількох поколінь опіку над Храмом розділяють п’ять християнських громад: римо-католицька, грецька православна, вірменська, коптська і сирійська). А от своєрідним путівником по Храму слугують фрески і мозаїки, що відтворюють останній день життя Ісуса і події після його смерті, мовчазно ведучи паломників по Хресному шляху.

Проте навіть сюди, де панує вічність, проривається мирська суєта: спритні тітоньки з нашої української групи, із збитими на потилиці хустками, настирно розпитують гіда, як саме треба освячувати іконки, і не дослухавши до кінця, настійливо розштовхують прочан-іноземців, добираючись до Каменя.

Хтось жаліється на те, що оглядаємо все побіжно. Хтось за банальною туристичною звичкою фотографується «на фоні». Але атмосфера Храму стримує: не хочеться ні дратуватися, ні звертати уваги на стороннє. Коли трохи спадає людський натовп, тихо підхожу до Каменя Помазання і, схиляючись на коліна, торкаюся чолом одвічного холоду Каменя, що береже в своїх застиглих жилах скорботну пам’ять. Від палкої молитви та величезної душевної роботи відчуваю тілесну слабкість, мене злегка похитує, але мушу триматися, адже Шлях не завершено...

Христос воскрес! Нехай живе життя…

Йосиф Аримафейський. Ім’я цієї простої людини історія пронесла крізь тисячоліття невипадково. Саме він під вечір у п’ятницю зняв з хреста тіло бездиханного Ісуса. Саме він поділився з Ним останньою земною обителлю, приготувавши для померлого власну гробницю. За іудейською традицією, Христа поклали на кам’яне ложе в печері, закривши вхід іншим великим каменем.

Нині усипальниця Спасителя є серцем Храму Гроба Господнього. Щороку в страсну Суботу мільйони християн в молитвах просять про сходження Благодатного вогню. І щороку стають свідками незбагненого дива, яке відбувається тут, в Храмі Гроба Господнього, сповіщаючи про Воскресіння Христове. Свічечка Благодатного вогню горить біля гробниці Ісуса цілий рік аж до наступного Великодня.

Ми разом з іншими паломниками запалюємо від неї 33 єрусалимські свічки, і кожен думає в цю мить про своє – найважливіше – з чим кожен з нас їхав сюди, за тисячі кілометрів від рідної домівки, долаючи кордони, моря, пустелю і власні гріхи, і про те – сокровенне – що кожен з нас віднайшов тут…

Ми вийшли з Храму опівдні, коли надворі яскраво світило південне сонце. Мружачись під його блискучою зливою, знову роздивляюся навкруги. Вже знайомий пейзаж старого Єрусалима: його таємниці береже сумний 90-річний дідусь, що вмостився на хиткому ослінчику під будинком; молодий кремезний хлопець торгує з лотка смачними східними наїдками; просто під стіною Старого міста припаркував своє авто вусатий таксист-араб; гучно відбиваючи такт, крокують вулицею ізраїльські військові.

Люди змінюють світ, проте є місце на землі, яке назавжди змінює людину, і це – Єрусалим.

Олена ГОЛОВАТЕНКО,
Чернігів-Таба-Єрусалим-Чернігів,
квітень-травень 2008