З музею району – до музею міста? ФОТО

У не такі далекі часи у школах переважно заохочувалося створення музеїв полків, загонів, ескадрилій тощо... Та життя усе розставляє на свої місця.

Прагнення зазирнути у глиб віків є таким же природним і непереборним, як і бажання розгледіти майбутнє. Музейна мережа міста поповнилася цікавим, і що більш важливо, перспективним об'єктом.

В одній з будівель школи №4 стараннями ентузіастів і за сприяння одного з фондів, що останні півроку активно працює у підтримці громадських ініціатив, відкрився „Музей Лісковиці”.

Ну то й що? У нас мало не кожне село має подібний, а в столиці є навіть „Музей однієї вулиці”(дуже непретензійно, при тому, що для Києва Андрієвський Узвіз не просто одна з багатьох). Інтуіція ж підказувала, що ця, здавалося б, банальна подія з розряду провінційно-містечкової хроніки може мати несподіване продовження.

Так, є Чернігівський історичний музей – обласний. Але місто з більш ніж тисячорічною івсторією певно що заслуговує і на свій власний. Розташування будівлі напрочуд вдале. Вона сама є пам'яткою історії – збудована як ремісниче училище єврейської громади міста, а під час окупації прихистила курсантів розвідшколи Абверу.

Тут сходяться Холодні Яри від музея Михайла Коцюбинського, Єлецький Узвіз з Чорною Могилою і комплексом Єлецького монастиря, вулиця Льва Толстого, що з'єднує історичні об'єкти Валу і Болдиних Гір. Що також важливо, у внутрішньому дворику приктично присутній і майданчик для паркування автотуристів.

Оптимізму додає те, що сто років тому міська влада, хоч і не відразу, але являла приклади розуміння і підтримки громадської ініціативи, взявши під свою опіку спочатку громадську бібліотеку, засновану подружжям Коцюбинських і Миколою Вороним (сьогодні це державна обласна наукова ім.Короленка), а згодом і музей архівної комісії в поєднанні з приватною збіркою старожитностей Василя Тарновського (сьогодні обласний історичний музей). Подібне піклування громадськими проектами, погодьмося, варте наслідування.

В основу формування експозицій має бути покладена європейська практика. Не пафосно-заідеологізоване, а буденне життя міста навіть за найскрутніших умов крізь долі пересічних, звичайних людей мають мають складати уявлення про історичний розвиток Чернігова.

Як приклад, лише один епізод – навіть за часів націської окупації місто продовжувало жити: робітники – працювали; комунальники – забезпечували світлом, водою, теплом; хлібопекарі – випікали, а крамарі – торгували; поліція – ловила злодіїв, а суди – судили; лікарі – лікували, а жінки – народжували; вчителі – навчали, а хто хотів – вчився; актори – грали; фотографи – увічнювали миті життя, а журналісти – його описували.

З теперішніх же експозицій складається враження, що працювало лише підпілля. Якщо ми справді хочемо стати цікавими Європі, то повинні зважати і на європейські цінності, серед яких чи не найголовнішою є власне Людина.

Чернігів туристичний є надзвичайно привабливим своєю пасторальною патриархальністю. Де ще ви побачите монастирських черниць, які майже в центрі міста випасають корів з козами, або косарів, і не з механізованими косилками, а справжніми „литовками”. Максимальнак зконцентрованість історичних об'єктів надає можливість у спокійному темпі, і не з вікна автобуса, ознайомитися з пам'ятками, музейними експозиціями, здійснюючи оглядові переходи пішими туристичними маршрутами.

У такому разі вже сама Лісковиця, Поділ стають власне туристичними об'єктами.

До цього б долучити ще іншу європейську практику – мешканці історичних районів, старовинних вулочок просто зобов'язані, і влада їх підтримкує у цьому матеріально, зберігати історичний колорит своїх осель. Це і будуть ті кроки, які реально наближатимуть нас, звичайних громадян, до Європи, а не тих безкінечних делегатів, що фактично вже мають брюсельську або стразбурзьку прописку.

Кожна ідея починає матеріалізуватись, коли знаходять рішення майнові питання. У даному разі проблем із будівлею не повинно б виникнути – перший поверх під навчальними майстернями з обладнанням довоєнних п”ятирічок, та й перебіжки школярів у дощ і сніг виглядають у наш час щонайменше дивно, як і шкільні вбральні просто неба.

У разі ж необхідності поруч з основним корпусом є ділянка для добудови (заразом з'ясується, що роблять на шкільній території житлові будинки).

Чернігів має ще чимало знакових історичних будівель, які могли б за певного наповнення суттєво розширити культурний простір міста. Вже рідне українське військо могло б нарешті конверсувати на додачу до містечок, баз і спецтехніки і ті об'єкти, які за законами історичної справедливості їм усе ж таки не належать. Йдеться про будинок,

Наголошую, цивільного губернатора – Офіцерів ( на жаль історичний музей не одержав підтримки в обгрунтованому бажанні розгорнути експозиції, хоча тут же на території знаходиться один з його відділів – музей „Бойової Слави”, який, до речі, постав з громадської ініціативи) і комплекс Духовної семінарії – військовий шпиталь (ветерани збройних сил попри регулярні запевнення у синівській вдячності досьогодні змушені лікуватися у переобладнаних класах-келіях, хоча їх колеги з міліції і КГБ, ветеранів СБУ попросту ще немає, певно поділилися б з побратимами більш сучасними ліжко-місцями).

Оскільки об'єкт режимний, ознайомитися з пам”яткою архітектури та історії, а за бажання і пофотографувати, можна лише з дозволу командира частини. Позаяк у вихідні його частіше не буває, турист спокійно може йти, правильно, далі своїм туристичним маршрутом. (фото з наведених причин відсутнє).

Майже комічна ситуація (чоботар без чобіт) з будинком чоловічого духовного училища – відомим як будинок культури будівельників (сьогодні це повнокровний культурно-розважально-рекламно-комерційно-виробничий комплекс), які з далеких вже повоєнних часів так і не спромоглися задовольняти своі культурні запити у власноруч збудованому приміщені.

Що ж до будинку архієпископа на Валу, то самі ж архівісти через відсутність належних умов не перший рік благають – „Переведіть!”

Допитливий читач може продовжити ряд духовно і культурно вагомих для міста об'єктів, які переважно поки що знаходяться поза культурним обігом.

Повернімось же до згадуваного вже будинку цивільного губернатора-будинку офіцерів, чи то пак, військово-музичного центру сухопутних військ збройних сил України і розташованого на території парку музею „Бойової Слави”. Вже надто дискусійне для нього було обране місце. Просторово – з одного боку „наїзджають” задвірки кафе, з іншого – господарчі споруди. Концептуально-формально - ну чомусь не викликає відчуття гармонії співіснування зразка архітектурного неокласицизму кінця 19 ст. зі зразком оборонних споруд другої світової типу ДОТів (долговрємєнная оборонная точка). Танки, гармати і ракети у парковому ландшафті замість фонтанів – погодьмося, щонайменше комічно, якщо не вульгарно.

Якби у свій час архітектори з проектувальниками у своєму бажанні якнайшвидше отримати гонорари не підтакували бравим генералам, то, як відповідальні професіонали, що не могли не бачити явної дисгармонії, запропонували б для музея „Бойової Слави” значно виграшніше і цілком логічне місце – під Болдиними Горами, замість басейна, який невідомо що там символізує ( повтор у мініатюрі київського комплексу на дніпровських схилах, як, до речі, і все в Чернігові).

Сьогодні місто вже мало б справді величавий і достойний комплекс – такий собі чернігівський Мамаїв Курган з Марсовим Полем і музеєм у підніжжя, монументом Невідомому Солдату на горі і далі з відкритою для огляду алеєю поховань воїнів-визволителів, героїв-партизан, а не так, як у перекусочно-прохідному скверику та ще й під танці, якщо не з костаньєтами, то з шаблями.

Чомусь місцеві чиновники вирішили, що для чернігівців найбільш прийнятним є відпочинок в оточенні надгробків, погрудь репресованих радянською владою героїв, меморіалів Афганської кампанії, Чорнобильської Трагедії і вперто продовжують цю безглуздно-абсурдну традицію.

На жаль хвороба позбавлених логіки і здравого сенсу гуманітарних рішень спадково переслідує місцевих владоможців і нічого з цим не вдієш. Лишається озвучувати такі, здавалося б, зрозумілі речі, що автор не втомлюється і робити.