Дев’яносто півоній у палісаднику долі

Уляна Федотівна Мірошниченко зі Знам’янки (Чернігівська обл.) на початку березня буде зустрічати свій дев’яносторічний ювілей.

Головним у житті вважає здоров’я і саме життя. Зір у неї гарний, тому вона із задоволенням читає газети, дивиться свій улюблений серіал. Інколи щось і прострочить на своїй ровесниці - швейній машинці “Зінгер”.

А ще не може дочекатися весни, щоб упорядкувати свої мальви, хризантеми та півонії в палісаднику під вікнами.

90 років життя, на думку молодих, це надто багато. Багато так, що можна було б й забути, що було 70, 50 років тому. Якою ти була, про що думала, мріяла, яку сукню вдягла на перше побачення до свого коханого...

Уляна Федотівна пам’ятає все і пам’ятає гарно, хоч народилася аж у 1919 році... Вже в зрілому віці переступила межу двох століть, двох епох.

Вона приязна і гостинна на порозі своєї маленької самотньої хати. Мудра і дотепна в розмові, чудово орієнтується в політичній і економічній ситуації країни, багато читає. В лексиконі Уляни Федотівни вдосталь слів, які говорять про її освіченість і начитаність, хоч її університетами були війна, голод, важка праця, втрата найдорожчих...

Майбутній чоловік Микола прийшов з армії – високий, красивий, одним словом - видний... Вони познайомилися в клубі, куди молодь сходилася поспівати та потанцювати під гармошку. На ній було простеньке ситцеве плаття в неяскраві квіточки...

Одружилися, мати приготувала їй придане – скриню з ковдрою, ряднами, покривалом та піджаком – на вихід. Згодом у старій хаті, в якій вона народилася і виросла, зазвучав дитячий сміх двох синочків – старшого Миколи, меншого - Петруся... Перебудували хату, в якій жили разом з батьками...

– Трудилися в колгоспі, як чорні воли, – згадує господиня гостинної оселі. – Землю орали коровами...

А взагалі-то, більшу частину життя вона пропрацювала ланковою. Сапували буряки і м’яту, махорку і коксогіз. В полі обов’язково співали, голосніше за неї ніхто не співав, вона завжди “витягувала...” Навіть після пенсії працювала у садово – городницькій бригаді... А чоловік був знаним на всю округу ковалем, до нього навіть з прилуцького іподрому приїздили з кіньми...

Уляна Федотівна показує свої нагороди – Почесні грамоти, дипломи учасника ВДНГ (“Це за буряки, у нас найбільший в тому році по області врожай був...”), медаль “За доблесний труд” – у 1970 році вона отримала її від Президії Верховної Ради СРСР, ювілейна медаль на 60 –річчя Перемоги (вона – учасник Великої Вітчизняної війни)...

Життя йшло, текло, як годиться. Старший син повернувся з армії, одружився, у нього народився син Вітя. Жило молоде подружжя недалеко від батьків...

Біда приходить неждано, і з того боку, з якого і не чекаєш. Трагедія трапилася раптово – родина старшого сина в одну з ночей задихнулася в хаті, учаділа від груби. І, що найболючіше, найнесправедливіше – разом зі своїм синочком, півторарічним малюком. Ця жахлива подія потрясла не тільки батьків, а й все село... А через три роки трагічно загинув і молодший син – Петро. А потім в останню путь вона провела і господаря дому. Зосталася Уляна Федотівна зовсім одна в своїй маленькій хаті.

- Вже 40 років, як старшого нема сина... 37 як молодшого... Хлопці мої поруч з батьком лежать, і внучок там, Вітенька. Брати двоюрідні живуть далеко, в іншому кінці села, років з десять їх не бачила, слабі вони. З сестрою бачусь частіше, вона недалеко живе, через городи, син її, племінник мій, приходить, допомагає, наглядає за мною. А так майже весь час одна. Куток порожній, повиїжджали, повмирали люди...

Зате частенько навідують бабусю цигани, як і багатьох одиноких пенсіонерів по хуторах та малолюдних селах. Два рази вони обкрадали її:

- Поцупили одного разу 250 гривень, другий раз – 1000, що я на паливо збирала. І все через мою власну довірливість і халатність. Вони швидкі, енергійні, рясно балакають, настійливо так в очі дивляться, прибалакують... Я гроші в банці звичайній зберігала, під ліжком, разом із закрутками на зиму... На городі була, двері на дрючок закрила, а вони заскочили в хату, і, такі пронирні, під ліжко полізли, знайшли і забрали. А одного разу під двір приїхала біла машина з циганами, шикарна дуже. Ідуть до мене у двір, одна стара циганка, бойова така, видать, ватажок їхній, почала мені про цитрусові щось розказувати – плести. А було ще й так – заходить одна у двір з папірцем, говорить, що займається приватизацією землі. А я їй – не треба дурити, такі люди з папками або портфелями ходять. Одиноку легко образити, налякати...

Її дні схожі один на інший. Зранку вона нагодує курочок, насмажить собі картоплі... Ідучи по вугілля до сараю, молиться: “Поможи мені, Боже милосердний, подужати і донести його до плити. Поможи, Боже, дожити до вечора...” Вона сідає біля вікна, щоб бачити двір, осліплу безлюдну сусідську хату, кусочок вулиці... На кутку людей мало...

Добре, що хліб машина прямо під двір підвозить. Далі хвіртки вона не виходить, пересуватися їй важко – спина майже не розгинається... Інколи переглядає старі світлини, де вся сім`я разом, де всі живі і щасливі. Цокотить годинник. Падає сніг за вікном. Мовчать папуги на серветках, вишитих колись її руками... Під вікнами спить квітник, вкритий заметами. Навесні вона висадить там, як завжди, хризантеми, півонії, мальви.

Під вечір випиває свою порцію корвалолу, бо серце ніколи не перестає боліти... Лягає на диван, включає телевізор – вона дивиться його без окулярів. Потім засинає. А коли безсонниця, то згадає, передумає все...

Завтра знову буде день. Сусідка принесе їй молоко, вона наварить капусняку, киселю з ягід. Апетиту особливого немає. Добре, що картоплю на олію виміняла, цілих 6 пляшок... На смерть вже все купила, хустинки прості і шерстяні... Скоріше б весна, роботи буде повно: і на городі, і у дворі. Так весни хочеться, сонечка.

Доля, як вода між берегів великої самотності. І самотності тій немає ні кінця, ні краю.