Життя як є: Віра врятувала Віктора від горілки і безвиході

Іван та Віра Чумаки у Дягові були зразковою родиною. У колгоспі працювали до сьомого поту, дочок виховували-вчили.

Іван помер у 56 років. Хоронило усе село. І де він узявся той клятий лептоспіроз, який за два тижні зборов справжнього богатиря?

Від самоти – до дочки

Віра Василівна два роки жила сама. Дочки на той час мали свої сім’ї, оселі. Надя живе і працює у Волосківцях, а Валя – у Стольному. Зяті попалися – кращих годі й шукати. Усі вони приїздили до неньки у Дягову, допомагали. А тоді Валя зі Славиком мовили:

– Хата у нас велика. Поїдемо до нас жити, мамо!

Дещо з худоби здала, дещо перевезла у Стольне, у Валин двір. Своє обійстя у Дягові продала, гроші між дочками поділила і собі трохи залишила.

Влаштувалася на ферму сторожем, аби свій, а не доччин і зятів хліб їсти.

Серце – не камінь

Віктор Лазаренко теж сторожував на фермі. Батька поховав, жив у його хаті. З дружиною життя не склалося ще змолоду, розлучилися. Віктор часто заглядав у чарку, ходив на роботу і брудним, і напівголодним.

– Дивилася я на нього, а серце аж боліло від жалю, – каже Віра Чумак. – Як тверезий – нормальний чоловік, добрий душею. Казала йому, щоб не пив, з п’яницями не водився, бо пропаде. Та хіба ж слухав?

Віктор скочувався у прірву. Якось Віра Василівна висловила свою стурбованість його долею черговій прохідної ферми Ользі Шестак. А та:

– То переходь до Віті, він непоганий. Слухатиме тебе, пити покине.

Віра ж сумнівалась: як це вона покине доччину сім’ю і піде якогось алкоголіка рятувати? Що діти скажуть? І як його йти, як Віктор не просить?

Тоді Ольга Шестак сама привела Віру у хату до Віктора Лазаренка. Згодом він конем перевіз її пожитки від дочки в свою хату, хоча і Валя, і Надя були категорично проти такого заміжжя матері.

П’яниці вилітали, немов м’ячі

Перше, за що взялася Віра Василівна, стала наводити лад у Вікторовій домівці. За кілька днів хата Лазаренкова ніби вдруге народилася – засяяла-заблищала чистотою та затишком. Але ж п’яниці не забували до неї дороги. Віра гнала їх, як шкодливих котів.

– Не одному давала коліном під м’яке місце та викидала за поріг. Летіли з хати, мов ті м’ячі, – пригадує жінка.

Шлюбу свого вони так і не зареєстрували, хоча Віктор згоден хоч зараз. А навіщо, розмірковує Віра Василівна, їм і так добре. Хоча було всього, не один раз вона залишала його дім і йшла до дочки.

– А все через тих алкоголіків. От я і сказала Віті, щоб вибирав: чи мене, чи їх. Усього було, доки свого розуму послухався та перестав з п’яницями знатися. Тепер он кажуть усі в селі, що Вітя змінився на краще, і не впізнати його – роботящий, до мене уважний, у чарку без причини не заглядає. Не шкодую, що з брудної житейської трясовини його витягла, – ділиться Віра Чумак.

Дочки змирилися, що їх мати обрала так свою долю. Вікторові діти приходять до батька в гості, Віра Василівна обов’язково до столу посадить, з собою гостинців дасть.

А давати, Богу дякувати, є що, бо худоби і птиці повен двір. От тільки корови нема, однак без молока не сидять – у Валі беруть. Город Віктор з Вірою порають, у дворі лад дають – усе разом, усе дружно.

Краща кухарка на селі

Віру Василівну у Стольному всі кличуть готувати страви і на ювілеї, і на проводи в армію, і на поминки…

– Я завжди біля печі стою. Що в ній печеться-вариться –   моїх рук справа.

У молодості вона любила вишивати. Стільки тих рушників надбала, що не знала куди й дівати. Не модно стало ними хату прикрашати.

Якось, як ще в Дягові жила, заїхали в село торгаші з цукром. Треба б купити, а у Віри кожна копійка на рахунку – дочки саме навчалися. Запропонувала замість грошей свої вишивані рушники.

– За мішок цукру винесла зі скрині 30 найкращих, – каже, – забрали із задоволенням.

Давно те було, ще в 1995-му, а от не забувається.

Людям Віра Чумак допомагає чим може. До прикладу, Мотроні В’ялько хату вибілила.

– Робити добре діло завжди треба – і для себе, і для людей, – стверджує вона. – Тоді живеться легше і радісніше.