28 червня – 350-та річниця перемоги української зброї під Конотопом

Назва скромного райцентру на Сумщині стала синонімом беззастережної перемоги української зброї

Складається враження, що нам бракує перемог не лише в сьогоденні, а й у минулому. Втім, перемоги були, та ще й гучні. Одна з них – Конотопська битва 28 червня 1659-го, 350-річчя якої відзначається сьогодні.

Багатовекторність по-козацьки

Відлік другої половини XVII століття розпочався для України з тяжких випробувань і потрясінь. Щойно створена в полум’ї козацької революції держава поринула у кривавий і моторошний вир чергової війни – громадянської…

Не досить ще міцна козацька республіка боролася за виживання, утверджуючи себе поміж сусідніми країнами, й водночас дозрівала як політичний проект. Цей перехідний етап припав на період правління наступника й близького соратника Богдана Хмельницького Івана Виговського, який очолив гетьманський уряд восени 1657 року.

Виговський спирався на ту частину козацької старшини й української шляхти, яка прагнула побудувати в Україні такий собі аналог Речі Посполитої, базований на правах і привілеях козацького стану. Політичні симпатії нового гетьмана аж ніяк не ґрунтувалися на полоно- або москвофільских засадах, а виходили передусім з пріоритету власне українських інтересів. Тому Виговський не поспішав поривати з московською протекцією, в якій, щоправда, козацька верхівка зневірилася ще за життя старого Богдана. Утім, терпець у козацьких очільників все ж таки увірвався, коли дійшло до спроб упровадити в українських містах пряме воєводське управління, а країною поповзли чутки про плани Кремля ліквідувати козацтво.

У цих умовах Виговський вдався до апробованої ще його вчителем Хмельницьким політики: спирання на підтримку Кримського ханства та пошуку порозуміння з Польщею. Фірмовий стиль козацької дипломатії – одночасно співпрацювати з Москвою і Варшавою, щоб у дійсності не належати ні Москві, ні Варшаві, – на певний час спрацьовував, але у підсумку все одно призвів до початку українсько-московського воєнного протистояння.

Окрім політичних дивідендів нового союзницького проекту, Виговський отримав ще один важливий козир: збройну підтримку Криму. Ханське військо – першокласна кіннота, якої нерідко бракувало в козаків, – часто залучалося до війни ще з перших років Хмельниччини. Виговський розпочав переговори з Бахчисараєм і Стамбулом взимку 1659 року, коли в Україну вступила російська армія князя Алєксєя Трубєцкого, що мала приструнити «изменившего гетмана», а заразом нагадати козакам, хто в самодержавному царстві справжній господар. Окрім цього війська, яке сунуло на Україну з півночі, вистачало проблем і на внутрішньому фронті – проти гетьмана виступили запорожці, частина південних полків, яких підтримували російські залоги, розкидані між Києвом та Ніжином.

Прихід армії Трубєцкого дарував надію опонентам гетьмана, які примірялися до булави і сподівалися втримати її в руках за допомогою Кремля. Тож майбутнє зіткнення віщувало не просто механічну зміну влади, а певною мірою цивілізаційний вибір, який мала зробити козацька Україна.

А почалося все з того, що московські війська міцно загрузли в облозі ключового пункту українсько-московського прикордоння – Конотопської фортеці, яку обороняв чотиритисячний козацький гарнізон на чолі з ніжинським полковником Григорієм Гуляницьким. Гетьман квапився зі збором сил, щоб надати обложеним допомогу, але зробити це максимально швидко не виходило – козацькі полки мобілізувалися повільно, до того ж треба було чекати на підхід татарського війська. Зрештою, на початку червня 1659 року супротивні армії наблизилися одна до одної в очікуванні вирішальної проби сил.

Глобальною помилкою московського командування був брак хорошої розвідки. Князь Трубєцкой взагалі сподівався, що заколот можна буде розігнати батогами, особливо не витрачаючи часу й зусиль на масштабні бойові дії. До останнього моменту московська ставка навіть не знала про прихід на допомогу гетьману кримської орди. З’ясувати таким чином усю серйозність і загрозливість свого становища московському воєначальнику довелося вже на бойовищі.

Власне, погана розвідка і стала зав’язкою самої Конотопської битви. Очікуючи на підхід Виговського, Трубєцкой вирядив зі своєї армії п’ятнадцятитисячний відділ на чолі з воєводами Григорієм Ромодановським, Семеном Пожарським і Семеном Львовим. За кілька кілометрів на південний захід від обложеної фортеці цей відділ натрапив на козацькі передові загони, які після нетривалої сутички відступили. Росіяни сприйняли це як слабкість і неготовність до зустрічі з супротивником. Насправді ж це був лише пролог до прийдешньої битви.

Вранці 28 червня 1659 року росіяни форсували невелику багнисту річку Куколку й вдруге атакували козацькі позиції. Попереду загону Ромодановського рухалися підрозділи царської гвардії – московські дворяни та жильці – в розкішному вбранні, обладунках, на дорогих конях. Цвіт російського війська поводився досить чванливо – складається враження, що загін виїхав не так на битву, як на полювання, в успішності якого мисливець не мав жодних сумнівів.

Тим часом на Ромодановського чекав неприємний сюрприз: козацько-татарське військо розподілилося на дві частини, які обійшли московський загін, втягнений у битву, взявши його в кільце. Бій за переправу, який московські воєводи сприйняли як сутичку з головними силами ворога, був лише приманкою. Переслідуючи козацькі полки, що розпочали удаваний відступ, росіяни потрапили в пастку. Зашморг на шиї мисливців затягся несподівано швидко й болісно. Розпочався панічний відступ, що швидко перетворився на безладну втечу, вціліти в якій вдалося небагатьом: із п’яти воєвод армії Трубєцкого в полон потрапили двоє, а загальні втрати росіян у битві становили майже п’ять тисяч осіб.

НА ЩИТІ. Московські дворяни вважалися цвітом місцевого війська.
За результатами битви царя евакуювали з Москви до Ярославля, а в самому місті почалася паніка

Для молодої козацької держави битва під Конотопом стала першим масштабним зіткненням із грізною армією колишнього союзника – Московської держави. Конотопська битва сьогодні є таким собі лакмусом у сприйнятті теперішніх українсько-російських відносин. Здавалося б, усе очевидно. У військовій історії шальки терезів працюють дуже чітко – виграє сильніший.

Те, про що українським історикам донедавна геть не можна було писати, а російських просто не цікавило, забарвлює студії з історії Руїни та Конотопа в кольори гострої дискусійності. Опоненти вітчизняних науковців педалюють на «неприпустимості вшанування битви, де пролилася кров «братніх слов’янських народів», але часто пишуть, що «назагал сама битва виявилася малозначущою й не мала далекосяжних стратегічних і політичних наслідків». А торік московський МІД навіть осудливо сварився пальцем на Україну, що готувалася до вшанування 350-ї річниці Конотопа. Ще одна тенденція в російських дослідженнях останніх років – періодична ревізія втрат московського війська в бік, звісно, їх зниження. Втім, хоч би якого неполіткоректного градуса набирала полеміка, не слід забувати про головне – переможців не судять!

[Збільшити]

«Гадяцький трактат» (довідка):

Розчарування в московських союзниках після Переяславської угоди 1654 року підштовхнуло козацьку старшину до спроби повернутися у «звичний світ» – Річ Посполиту, але вже на цілком нових умовах. Головні з них було заявлено в «Гадяцькому трактаті», укладеному у вересні 1658 року (але так і не реалізованому). Згідно з його положеннями, козацький Гетьманат перетворювався на Велике князівство Руське, що мало стати повноправним членом оновленої польсько-литовсько-української федерації. Внутрішня модель цієї держави була синтезом нових козацьких форм державності й старих шляхетських. Три її складові об’єднувалися спільним главою держави – королем, якого обирав парламент-сейм. Вища ж влада у Великому князівстві Руському належала довічно обраному й затвердженому монархом гетьману. Кня зівство-гетьманат мало власні збройні сили, сейм, адміністрацію, право, судочинство та фінансову систему. Вперше за кілька десятиліть православні ієрархи мали б посісти місця у загальнодержавному парламенті, а Києво-Могилянський колегіум отримував статус академії.