Воїн Світла Олександр Саєнко: Творчість як спосіб спілкування

Сказати, що його 100-річний ювілей святкувався широко - буде неправдою, і сказати, що скромно - також не відповідатиме дійсності.

Ювілей глухонімого народного художника України, нашого земляка Олександра Саєнка, найширше відзначали в ЮНЕСКО (його ім'я занесене до списку видатних діячів культури світу) та на батьківщині - в містечку Борзна Чернігівської області.

Можливо, цього року, коли майстрові "золотих справ" виповниться 110 років, про нього нарешті дізнається широкий український загал.

У тому, що його люблять і цінують в основному вітчизняні й закордонні колеги, немає нічого дивного. Подібну творчу долю мають чимало замовчуваних у радянський час майстрів із тавром як не "формаліста", то "націоналіста".

Народився майбутній художник у місті Борзна 1899 року в сім'ї першого директора Школи садівництва, городництва і бджільництва (нині це Борзнянський державний сільськогосподарський технікум) Ферапонта Петровича та козачки Мотрони Іллівни. У той час Україною прокотилася епідемія скарлатини - хлопчик у два роки перехворів на цю недугу і втратив слух та мову.

Обмеження у спілкуванні з людьми сприяло тому, що він рано навчився читати і розпочав знайомство з книжками родинної бібліотеки, часто бував разом із батьком у великосвітських маєтках, де бачив кращі зразки європейського живопису, гобеленів, кахлів, порцеляни. Згодом підліток виявив потяг до малювання.

А давні добрі друзі сім'ї Саєнків - Петро Ге, син славетного художника Миколи Ге, та письменниця Ганна Барвінок, дружина письменника Пантелеймона Куліша - не лише порадили віддати Сашка до Петербурзького імператорського училища глухонімих, а й посприяли фінансово. Навчання розвинуло мистецькі та ремісничі навички майбутнього митця. Однак, на жаль, його бажання навчатися в Петербурзькій академії мистецтв не здійснилося.

Шляхи досягнення омріяної мети для Сашка Саєнка були складними. Повернувшись додому, він продовжив художню освіту в рідній Борзні - навчався в художній студії під керівництвом вихованця Петербурзької Академії мистецтв Андроника Лазарчука.

Після цього, у вересні 1917 року, хлопець успішно склав екзамени в Київську художню школу. По закінченні цього закладу перебрався до Миргорода, в художньо-промисловий інститут. І, нарешті, доля йому всміхнулася: глухонімий хлопець із провінції став студентом Київського художнього інституту (нині це Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), і в 1928-у успішно його закінчив. Учителями були видатні педагоги і майстри Василь Кричевський та Михайло Бойчук.

Серед безлічі мистецьких течій та напрямків, що стихійно і рясно виникали в той бурхливий час, Олександр Саєнко віднайшов і почав торувати власну, національно означену стежку - він обрав роботу з соломою. Цією стежкою він ітиме усе життя.

Уже в перших своїх роботах майбутній майстер засвідчив талант: його художня мова базувалася на розвиткові традицій, тобто переосмисленні народних традицій під кутом зору професійної культури («Козак на коні», 1922 рік; «Український жіночий портрет», 1925 рік; «Гончар», 1926 рік).

Важливе місце в творчості художника зайняло оформлення історичної секції Всеукраїнської академії наук у 1928 році: тоді були створені панно «Козак Мамай» і «Невільники» - уперше в архітектурі було застосовано оформлення інтер'єру з використанням техніки мозаїчного набору соломою як різновид монументального малярства.

У 30-і роки майстер створив тканини в техніці вибійки для показу за межами України, з групою колег займається розписом керамічного посуду, бере участь у мультиплікації дитячих казок. В середині 30-х років його твори мають успіх на виставках у Києві, Москві, Ленінграді. Для Українського павільйону на Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві (1939-1940 роки) митець виконав такі панно: «Танок», «Збирання яблук», Колгоспниця», «Птахи».

У повоєнні роки Олександр Саєнко працював над циклом творів «Дума про Україну», серед яких найвизначнішими є: «Іван Сірко», «Семен Палій з люлькою», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Дума про хліб», «Золота Україна». У 1962 році в Києві відбулася перша персональна виставка його творів. Це була не просто подія в мистецькому житті, а справжнє відкриття.

Талант і мистецькі здобутки художника засвідчила й серія подальших виставок. До нього приходить визнання як монументаліста і тонкого лірика. У 1970-у році йому присвоєно звання «Заслужений діяч мистецтв Української РСР», а кіностудія науково-популярних фільмів зняла в 1974 році фільм «Художник Олександр Саєнко».

Після напруженої праці в столиці, виставок, зустрічей з колегами та глядачами він повертався у рідне гніздо, аби набратися сил і натхнення для здійснення нових задумів. У повоєнний час він жив переважно в Борзні.

Митець любив це тихе козацьке містечко, виплеканий ним сад і батьківське помешкання, де росли посаджені ним дубові алеї та берези, а в кінці саду - кленовий гайок. Мав художник і клаптик поля, де росло жито: зерно йшло на хліб, а солома - на мистецькі твори. Вже тоді він задумувався над долею родинної садиби і мріяв відкрити в ній музей.

У 1975 році йому було присвоєно звання «Народний художник України». І в кінці 70-х років він повертається до роботи над декоративними панно та творами інтер'єрного призначення: килимами, тарелями, тканинами-вибійками.

Він хоче, щоб оточення людини було гармонійним, естетичним, із виразними національними ознаками. У період творчої зрілості 75-річний майстер написав у щоденнику:"… я все своє життя вірив, що моє мистецтво зрозуміле і потрібне народові, бо воно нероздільне з прагненнями і життям українського народу…"

У 1984 році ретроспективна виставка підвела підсумок 60-річного мистецького шляху художника. У 1985-у, після тривалої хвороби, Олександр Саєнко помер у Києві. Похований на Байковому цвинтарі. Він прожив напружене життя і посіяв добрі зерна: не лише донька Олександра Саєнка Ніна стала художницею. Його шляхом пішла й онука Леся.

У державному художньо-меморіальному музеї «Садиба народного художника України Олександра Саєнка», відкритому в 1996 році в Борзні, можна побачити твори трьох поколінь художників Саєнків, а також доторкнутися до речей, яких торкалися руки митця. Тут зберігаються старовинні меблі, посуд, картини: понад тисяча експонатів (авторські твори, особисті речі, документи, фотографії, книги, збірки народного мистецтва) - все випромінює світло і затишок.

Не зважаючи на те, що Олександр Ферапонтович був, як тепер кажуть, людиною з особливими потребами (фактично інвалідом), він був сильний духом і примножував добро та позитив - був воїном Світла.

P.S. Сам же музей-садиба в Борзні настільки дивовижний і неповторний, що вартий окремої розповіді.

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити