Європа - це любов і скромність

Коли вам хтось розказуватиме, що Європа - це розкіш, ситість, безтурботність та суцільний індивідуалізм - не поспішайте вірити. Бо це не зовсім так.

Я вперше побачити серцевину Європи, Німеччину, майже 20 років тому, восени 1989-го. Коли впав Берлінський мур, а Німецька Демократична Республіка припинила своє існування як окрема держава і ввійшла до складу Федеративної Республіки Німеччина.

Так Східна Німеччина автоматично стала членом Євросоюзу. Тільки тоді наші люди про це не знали й не думали, та і поняття це було відоме лише політикам та історикам. Простий радянський народ цілком був захоплений (чи загіпнотизований?) явищем «перестройки» і не переймався сусідськими справами.

«Як же сильно люблять свою землю ці люди, що в них така небачена чистота навкруги!», - ця думка-здивування й захоплення виникла одразу, як тільки поїзд від'їхав від вокзалу прикордонного з Польщею Франкфурта-на-Одері.

Було враження, що всі дерева й кущі вздовж залізничної колії лише вчора причепурили: для ока радянської людини дивно не бачити багаторічних кучугур непотребу в лісосмугах, а надто біля шляхів. Не забарилося й риторичне запитання: чому маленька слабенька штучна НДР має ресурси для догляду за природою, а безмежний і сильний СРСР - ні?

А поїзд уже збавляє швидкість біля невеличкої станції, за якою - величеньке село: у центрі високий шпиль церкви, всі садиби розташовані чітко за планом, городи й садочки правильної форми, кругом цвітуть останні осінні квіти, не видно ні брудних та кривобоких хлівів, ні глухих чи повалених парканів, ні дров посеред двору чи вулиці, ні непролазних хащ біля старих осель, ні калюж.

А благеньких скромних будиночків тут чималенько – ніби з казки братів Грім про Гензеля і Гретель: малесенькі віконця, під замшілою черепицею (http://dah-if.com.ua/) дахи, поряд могутні старі дерева. Подумалось: «У цьому селі наче один господар живе, а не сотні різних людей…»

Таке ж відчуття (про дбайливого господаря) не покидало мене, поки й жила в Німеччині, всі два з половиною роки.

Пам'ятаю, як вразили побачені вперше дачні діляночки на околицях міст: тут навіть поміж штахетинами парканчиків ретельно повиполювані бур'яни! Здавалося, що на цих землях не ростуть ні кропива, ні будяки, ні лопухи, ні осот - лише красива рівна травичка, квіточки, підстрижені кущики й дерева.

А замість того, щоби пхати в дупла старих дерев сміття і там його підпалювати, як це часто роблять наші люди, німці охайно підрізають таким велетам гілля, цементують дупла і ставлять таблички про вік та історії старожилів.

Та чи не найбільшим «сільскогосподарським шоком» для мене стало видовище незвичайного куща агрусу: замість займати собою півсаду (принаймні, п'ять метрів у діаметрі) й колотися на всі боки, ця рослина піднімалася на метр від землі на міцному деревовидному стовбурі й мала акуратну форму кулі. Великі ягоди на кущі були рожевого кольору, а діляночка навколо стовбура (під кроною-кулею) засаджена якимись довгоквітучими низькими рослинами. Їх часто висаджують біля гаражів, усередині доріжок для автомобілів, якраз між колесами.

І все це робить не прислуга багатіїв чи олігархів, а прості люди, що живуть у сільській місцевості, приватному секторі чи в багатоповерхівках і мають клаптики дачних ділянок.

Не можна не згадати тамтешні сади. Мені довелося попрацювати на зборі врожаю полуниці, малини, вишні та яблук. На той час ми не були знайомі з карликовими деревами, тому вони здавалися дивиною. Але ж як зручно і швидко обривати з них плоди! Тільки встигай переносити з місця на місце легеньку драбинку.

Для полуниці й малини видавали спеціальні тоненькі міцні рукавички. У ті часи (здається, й нині) на наших теренах не вирощували малинових плантацій, тому придбати дитині склянку духмяних і корисних ласощів дотепер можна лише у бабусь на базарі. А в німців практично всі ягоди вирощувалися неподалік великих міст, і тієї ж малини можна було купити хоч 50 кілограмів у магазині чи спеціальному кіоску.

… Кінцева зупинка трамвая у передмісті Дрездена. Неподалік зупинки протікає струмочок. Трирічний хлопчик підходить до води і ступає туди взутий. Мама стоїть і спокійно спостерігає. Уявляєте, скільки галасу й плачу буває у нас за подібної ситуації? Чогось такого очікувала і я, але помилилася: молода жінка пояснила дитині, що там мокро та брудно, і продовжувала терпляче чекати.

Хлопчик довгенько втішався свободою, намочився і замурзався, а тоді сам вийшов на берег і почав капризувати, показуючи на мокрі черевики. Мама нагадала йому, що попереджала про це, розвела руками, почекала, доки дитина перехникає, а тоді взяла за ручку і повела до трамваю.

Це був для мене «педагогічний шок», подумалось: «Як же вони люблять своїх дітей, що здатні поводитися з ними отак…» Згодом, працюючи у німецькій школі, мала змогу спостерігати за стосунками учнів і вчителів. Це тема окремої розмови, але, якщо коротко сказати, на першому плані там інтереси дітей (а не директора, педагогів чи шкільної програми), а при неуспішності школярів «крайні» не вони, і навіть не їхні батьки, а лише педагоги…

Дивовижна, небачена і водночас образлива для радянських мам була така картина: коли на зупинці громадського транспорту стоїть німкеня з дитячою коляскою, то як тільки задні двері автобуса відчиняться, звідти наввипередки вискакують чоловіки і, ніби по команді, заносять коляску на простору задню площадку, лише для цього й призначену.

Мало того, що в них завжди напівпорожній транспорт (за нашими мірками), а мами з дітьми мають можливість вільно їздити не лише містом, а й будь-куди, то ще й люди ввічливі! Хто пробував 20 років тому залізти з немовлячим візочком у радянський тролейбус, той розуміє. Та й нині хіба можна впхатися у наші маршрутні таксі чи міські автобуси з таким вантажем? У кращому разі, місце може знайтися в недобитих тролейбусах, і то не вітчизняного виробництва.

І знову думка: «Як же вони люблять своїх жінок, що так послідовно про них дбають? А наші лише треті тости красиво виголошують і на 8 Березня пишаються, мовляв, українські жінки найкрасивіші, найрозумніші, найтерплячіші, най-най, а що з того?»

Якщо хочете побачити зразок скромності - подивіться на європейську жінку. Про це багато сказано, і це - правда. Одна з них, знайома вчителька російської мови, мати трьох дочок, вразила мене своїм помешканням. Триповерховий приватний будиночок у кінці 80-х - на початку 90-х років був обставлений скромними столами, стільцями, кріслами, шафами післявоєнної пори. Як пояснила Елізабет, це - безцінні родинні реліквії, яких торкалися руки батьків, тому нікому не спадала думка міняти їх на нові.

У спальні господині також дивина: стареньке дерев'яне дитяче ліжечко, в якому зростала сама Елізабет, її діти, а нині сплять онуки, коли бувають у гостях. Тут же висить маленька хрестильна сорочечка, на якій вишиті імена всіх немовлят родини, які приймали хрещення в тому вбранні, їх більше десятка. Це також велика цінність родини. Вже не кажу про портрети родичів, книжки, картини, фотоальбоми, посуд, старий національний одяг, у який заведено по всій Європі вбиратися на великі національні та релігійні свята.

«Як же вони люблять свою батьківщину і своїх предків, навіть якщо за їх помилки боляче», - думалося з заздрістю, бо наближалися 90-ті роки і відчувалися майбутні доленосні зміни. І вони відбулися: ми перебрались із казарми у власне помешкання, але всім очевидно, що для гідного життя лише цього замало…

У часи незалежності України європейський простір у пошуках роботи швидко освоїли тисячі наших співвітчизників, мені також довелося за ці роки не одноразово бачити Німеччину, Бельгію, Польщу. Багато чого змінилося у нас і в них, не так гостро сприймається нині різниця в нашому і їхньому побуті. Однак головне поки незмінне: їхнє громадянське суспільство й політична культура продовжують бути для нас взірцем.

Отож не треба ображатися, що українців не чекають у Євросоюзі. Наша післягеноцидна, посттоталітарна країна страшна не лише європейцям, а й нам самим. Хіба такою в 1991-у мріяли ми бачити свою Батьківщину?..

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити