Місто дев’ятнадцяти назв. ФОТОрепортаж

Міста бувають різними: старовинними і молодими, великими і малими, гамірливими і спокійними. Кожне з них має своє обличчя, свій дух, свої особливості. І, звичайно, власну історію.

Білгород-Дністровський – райцентр на Одещині і одночасно – одне з найдавніших міст на території України. Датою заснування міста вважається 502 рік до нашої ери (тобто, Білгород-Дністровський приблизно на 1200 років старіший за Чернігів і на ціле тисячоліття старіший за Київ).

Але цікаве це місце не тільки своєю древністю. Білгород-Дністровський є, мабуть, єдиним містом у світі, яке за час свого існування 19 разів (!) змінювало свою назву. Не вірите? Ось повний список його назв (без дотримання хронології): Офіусса, Тіра, Альба, Білгород, Білгород-на-усті-Дністра, Чаган-Балгасун, Четатя-Албе, Монкастро, Аспрокастрон, Ак-Лібо, Туріс, Алба-Юлія, Вайсенбург, Нестерфегервар, Левкополіс (Левкополь), Бармунія, Міле, Акерман, Білгород-Дністровський (з 1944 р.).

Хто тільки не побував на благословенних берегах Дністровського лімана, хто тільки не володів містом! Анти і гето-даки, болгари і античні греки з Мілета, тиверці і уличі (вони першими назвали місто Білгородом), мадяри, генуезці, візантійці, румуни, литовці, молдавани, османи, росіяни... Кожен народ не тільки давав місту нову назву, а й залишав свій слід в його культурі та історії.

Тут бували афінський політичний діяч Перикл, „батько історії” Геродот, понтійський цар Мітридат Євпатор, хан Ногай, султан Баязет, давньоруські князі Кій, Ігор, Олег, Святослав Ігоревич, поети Пушкін і Міцкевич. На засланні в місті перебували давньоримський поет Публій Овідій Назон та імператор Візантії Юстиніан Другий. У 1790 році комендантом Аккерманської фортеці був Михайло Кутузов, а в 1891 році саме в Аккермані почув легенду про серце Данко молодий Олексій Пєшков.

Безперечно, найголовніша пам’ятка Білгорода-Дністровського – це його знаменита фортеця. Збудована на залишках поселення древньої Тіри, вона бачила багатьох завойовників, немало крові пролилося під її стінами.

Оскільки тут перехрещувалися караванні шляхи, потреба у захисті поселення існувала завжди. Тому важко зараз з достовірністю сказати, хто саме почав зводити тут високі мури та неприступні башти. Відомо, що будували фортецю упродовж двохсот років, приклали до цього руку і молдавани, і генуезці, і турки.

Праця стількох народів дала свої плоди: фортеця була надміцним військово-технічним комплексом. Збудована на високому скелястому березі Дністровського лиману з місцевого каменю-вапняка, у плані вона являє неправильний багатокутник площею більш як 9 га. Довжина оборонних стін  - близько 2,5 км, висота башт на мурів - від 5 до 15 метрів, товщина від 1.5 до 5 м. З боку Дністра, з півночі, немає рову, а от з інших трьох боків він є. Колись цей 14-метровий штучний канал заповнювався водою і фортеця ставала фактично неприступною. Глибина рову спочатку була 22 метри, з часом ставала меншою, але й сьогодні становить не менше 15 метрів. Що не кажіть, а навіть сухі цифри тут бентежать та вражають.

Внутрішніми оборонними стінами фортеця розділена на 4 двори. Туристам найбільше подобається найстаріша частина - цитадель XIII століття. Це своєрідна фортеця у фортеці. Коли інші частини твердині підкорялися ворогу, тут ще довго можна було підтримувати оборону. Саме у цій частині замку мешкав комендант фортеці, містились військові штаби. Тут же були й гареми.

Прямокутна у плані, з кутовими циліндричними баштами, цитадель була однаково неприступна з усіх боків. Місцеві ексурсоводи розказують про золоті скарби, залишені тут турками, про чудовий водогін, про перебування тут О. Пушкіна, Лесі Українки, І. Нечуй-Левицького, К. Паустовського, А. Міцкевича та В. Катаєва. А одна з башт (див. фото поруч) носить ім'я великого вигнанця античності - Овідія.

Стіни фортеці були укріплені рекордним числом башт - їх було 34, круглих, циліндричних, восьмигранні в плані, з глибокими бійницями, з шатровими дахами. Звичайно, не всі збереглися до наших часів. Кожна з башт мала своє призначення, звідси й їх назви: Темниця, Комендантська, Скарбниця. Вхід до фортеці оберігали міцні Кілійські ворота з підйомним мостом та двома решітками-герсами.

У ХV ст. Оттоманська імперія неодноразово намагалась захопити місто. Найважча облога мала місце у серпні 1484р., коли 300-тисячне військо турецького султана Баязета ІІ і 50-тисячні загони кримського хана Менглі-Гірея оточили замок з берега та лиману, і після 16-денної облоги фортеця пала. На 328 років тут встановлюється турецьке панування, про місто Аккерман ( Білий Камінь) говорять як про турецьке. 

Упродовж ХVІ-ХVІІ ст. запорозькі козаки неодноразово робили походи до аккерманських стін. Були тут і Іван Сірко, і Семен Палій, і Григорій Лобода. А ХVІІІ століття принесло з собою три російсько-турецькі війни. У 1770, 1779 та 1806 році московські війська відвойовують місто у Порти, та турки вперто вертають собі свою власність, лише у 1812 р. за Бухарестським мирним договором південь Бесарабії з Аккерманом переходять остаточно до Росії. У 1832р. фортеця позбавилась свого стратегічного значення, в 1896 р. її оголошують історико-архітектурним пам'ятником.

Сьогодні Білгород-Дністровська фортеця є історико-архітектурним музеєм-заповідником, за відвідання якої треба заплатити 5 гривень (хоча є потаємні місця, через які можна проникнути усередину фортеці безкоштовно). Кожного року влітку тут влаштовуються лицарські турніри аматорів історичної реконструкції, але й в іншу пору року відвідувачі можуть постріляти з арбалета (2 грн. за постріл) або зі справжньої гармати (10 грн за постріл). При пострілі з гармати бажано відкривати рота, бо децибели боляче б’ють по вухах.

Але Білгород-Дністровський - це не тільки фортеця. Є ще кілька історичних храмів, у тому числі й підземна церква святителя Іоанна Сучавського (XIV-XVII століття). Автору ж цих рядків найбільше пам’ятні Олександрівські казарми, які заслуговують на окрему розповідь.

На початку XIX століття російський цар Олександр Перший віддає наказ зміцнити кордони імперії у Бесарабії, і згідно з цим наказом починається військове будівництво в Аккермані. На високому березі Дністровського ліману споруджуються офіцерські корпуси і солдатські казарми, які отримали назву Олександрівських, хоча їх будівництво було завершено в 1829-1830 роках при царі Миколі Першому. Це були споруди чудової архітектури, виконані у східному стилі. Упродовж 166 років вони використовувались за прямим призначенням. Саме тут, в Олександрівських казармах, у складі однієї з частин Одеського військового округу пройшли останні три місяці моєї армійської служби.

Було то в 1992 році, в той цікавий час, коли Радянська армія вже не існувала, а армія незалежної України тільки-но починала формуватися. Звичайно, за три місяці до "дембеля" яка то вже може бути служба... Тим більше, що таких, як я, у частині було не менще 75 відсотків. Офіцери це теж розуміли, і я й досі з вдячністю згадую своїх командирів: капітанів Андрія Подолю і Андрія Мельника, начальника штабу майора Сергія Горбунова, замполіта лейтенанта Якова Пітоню.

Але сьогодні на місці Олександрівських казарм - руїни. У 1996 році з них була виведена військова частина, а у 2001 році військове відомство дало згоду на безкоштовну передачу історико-архітектурного ансамблю Олександрівських казарм у комунальну власність місту. Але місто не поспішало приймати цей історичний пам’ятник на свій баланс. "Довершила" справу пожежа, яка фактично знищила солдатські казарми.

З ностальгією у серці я пройшовся по зарослому деревами плацу, по якому 17 років тому ходив стройовим кроком, зазирнув у забиті дошками шибки полкового штабу, прогулявся по захаращеному приміщенню солдатської їдальні, в якій "відтягнув" не один наряд. Дивні враження були у душі: я пам’ятаю, як тут вирувало життя, а сьогодні лише теплий вітер з лімана гуляє по пустих казармах...

І все ж Білгород-Дністровський - чудове місто, яке я дуже люблю. Він - частина не тільки багатогранної історії України, а й незабутня часточка моєї власної біографії.

Олександр Волощук, 
Білгород-Дністровський - Чернігів