Останнє оновлення: 17:05 четвер, 6 лютого
Історія
Ви знаходитесь: Культура / Архітектура / “Забуті герої”: генерал від інфантерії Віталій Миколайович Троцький
“Забуті герої”: генерал від інфантерії Віталій Миколайович Троцький

“Забуті герої”: генерал від інфантерії Віталій Миколайович Троцький

Дуже повільно постають з небуття маловідомі широкому загалу історичні події, факти і особистості суперечливої історії України. Не є винятковою і Чернігівська область, яка дуже повільно відновлює пам’ять до видатних земляків, які народилися або мешкали на Чернігівщині. Тим самим, применшує власний внесок у історію і культуру, як України так і світу.

Дуже повільно постають з небуття маловідомі широкому загалу історичні події, факти і особистості суперечливої історії України. Не є винятковою і Чернігівська область, яка дуже повільно відновлює пам'ять до видатних земляків, які народилися або мешкали на Чернігівщині. Тим самим, применшує власний внесок у історію і культуру, як України так і світу.

Троцький Віталій Миколайович – “один из выдающихся боевых генералов русской армии”, генерал-ад'ютант, генерал від інфантерії, командуючий військами Віленського військового округу, Віленський, Ковенський і Гродненський генерал-губернатор, кавалер орденів св.О.Невського і св.Георгія 3-го ступеня, мав золоту зброю “за хоробрість” з алмазами, “...умный, спокойный, доброжелательный и полезный государственный деятель”. Помер 9 травня 1901 р. у м.Вільно (нині, столиця Литви – м.Вільнюс). Тіло було перевезено залізницею 11 травня 1901 р. до Чернігівської губернії, у маєток покійного.

Віталій Миколайович Троцький народився 19 грудня 1835 р. у незаможній дворянській родині, на хуторі, що належав його батьку і знаходився поблизу с.Волосківці, нині Менського району Чернігівської області. Батько – підпоручик у відставці Микола Іванович, мати – Минодора Дмитрівна Пащенко. Рід походив від значкового товариша Чернігівського полку Петра Кириловича Троцького. За життя В.Троцький дуже часто казав “Я казак”, тим самим підкреслюючи своє походження, приналежність і осібність від росіян. Як тільки була можливість, Віталій Миколайович, приїздив на батьківський хутір або відправляв сюди свою родину на відпочинок.

На дев’ятому році життя батько віддав В.Троцького 1-й Московський кадетський корпус (один з елітних військових навчальних закладів), у якому він навчався 8 років. По закінченню корпусу, у серпні 1853 р., В.Троцький отримав звання поручика і був направлений до Казанського єгерського полку. Командуючи ротою цього полку, у 1854 р., бере участь у походах до Молдавії і Криму. Зокрема, під час Східної (Кримської) війни, брав участь у невдалій для Росії битві на р.Альма (Крим), 8 вересня 1854 р. Російська армія втратила на полі бою понад 5700 чол. вбитими і пораненими. Фактично, В.Троцький був одним з небагатьох офіцерів полку, що залишилися живими. 18-річний командир роти, вивів 4-й батальйон свого полку з-під ворожого вогню і за це отримав першу бойову нагороду (орден св.Анни 4-го ступеня).

У березні 1855 р. Віталій Миколайович був переведений до лейб-гвардії Гатчинського полку. Старший брат Віталія – Віктор Миколайович, порадив йому поступати до Миколаївської академії Генерального штабу. В.Троцький послухався і 1858 р. вступив до цього закладу. Військова кар’єра молодого офіцера успішно просувалася. Так, з 1862 р. – він працівник Генштабу, у січні наступного року отримує звання капітана.

У 1863 – 1866 рр. – В.Троцький працював помічником редактора військової, літературної, політичної і наукової газети «Русский инвалид». Зокрема, сам писав статті з різних питань.

Надалі, Віталій Миколайович Троцький протягом 23 років служив у найбільш небезпечних місцях – на південних околицях Російської імперії, захищаючи її інтереси (17 років – у Туркестані і шість років – на Кавказі). В.Троцький був одним з активних підкорювачів території Середньої Азії, тим самим, сприяючи збільшенню могутності і величі Російської імперії. Можна сказати, що за ці роки, він став дуже відомим бойовим генералом і практиком військової справи.

Так, у 1866 р. генерал Д.Романовський запропонував В.Троцькому їхати служити у невідомий для переважної більшості військових, на той час, Туркестан (території сучасного Узбекистану, Таджикистану, Туркменії, Киргизії, Казахстану). Тут він, у 1866-1867 рр. обіймає посаду начальника штабу військ Туркестанської області. З 1866 р. – полковник. Учасник Бухарської військової кампанії. Зокрема, приймав участь у облозі, штурмі і здобутті Ура-Тюбе, облозі Замлина і здобутті Джизака (1866 р.).

Віталію Миколайовичу вдалося встановити тісні і дружні відносини зі своїм безпосереднім начальником – генерал-губернатором Туркестану, генералом К.Кауфманом. В.Троцький вдало просувався по військовій драбині, обіймаючи різні керівні посади, передусім, штабні, і приймаючи участь у багатьох військових операціях. У цей період свого життя В.Троцький займався ретельною підготовкою, організацією різних військових операцій, а також, часто сам їх і виконував. Для цього, він збирав усю можливу інформацію про невідомий для нього Туркестанський край – з історії, культури, географії, економіки та ін. Ці дані були життєво необхідні. Особливо, в умовах пустелі і іншого культурного простору, коли під час переходів військ бракувало води, їжі і від знання місцевих звичаїв залежала доля солдата та офіцера. Саме, на етапі підготовки будь-якої військової експедиції, залежав її успіх чи поразка. В.Троцький був членом місцевого відділення Російського географічного товариства.

У серпні 1870 р. – Віталій Миколайович учасник Шахризабської військової експедиції, як начальник штабу експедиційного загону. Зокрема, приймав участь у штурмі і здобутті м.Китаба. Гарнізон міста нараховував біля 8 тис. чол., а загін генерала М.Абрамова мав у своєму складі понад півтори тисячі чоловік. Під час штурму загинуло 20 росіян і 600 мусульман. За здобуття м.Китаба, Віталій Миколайович, у серпні 1870 р., отримав звання генерал-майора (коли йому було 34 роки) і орден св.Анни 2-го ступеня. Фактично, Віталій Миколайович Троцький був одним з наймолодших бойових генералів у російській армії.

Для порівняння: генерал М.Скобелєв отримав звання генерал-майора у 32 роки, генерали М.Драгомиров і Д.Милютин – у 38 років, генерал-фельдмаршал М.Кутузов – у 39 років, генерал-фельдмаршал О.Суворов – у 40 років, генерал П.Ренекампф – 46 років, генерал О.Брусилов – 47 років. Влітку 1871 р. Віталій Миколайович бере учать у поході генерал-лейтенанта Г.Колпаковського по підкоренню Кульджинського ханства. У 1872 р., в Москві, редагував збірник “Русский Туркестан”.

У 1873-1878 рр., Віталій Миколайович, начальник штабу Туркестанського військового округу. 1873 р. – учасник Хівинського походу (як начальник похідного штабу Туркестанського загону). Начальником загону був генерал-губернатор і командуючий військами Сир-Дар’їнської області генерал-майор М.Головачов (кавалер орденів св.Георгія 3-го і 4-го ступенів, генерал-лейтенант, Сосницький повітовий предводитель дворянства, похований у м.Мена, Чернігівської області). Керував усією операцією генерал-губернатор Туркестану К.Кауфман. За участь у цьому поході, Віталій Миколайович, отримав орден св.Станіслава 1-го ступеня і золоту зброю. “Хівинський похід” – перший вдалий степовий рейд (вже на етапі підготовки операції). Зокрема, довелося боротися не стільки з людьми, скільки з природою.

Під час Кокандської військової експедиції (1875 р.), Віталій Миколайович Троцький був начальником польового штабу і командиром окремого експедиційного загону. Зокрема, у вересні 1875 р. на території Кокандського ханства почалося мусульманське повстання (киргизів і кипчаків) проти лояльного до Росії, але дуже жадібного, хана Худояра. На чолі повстанців були Абдуррахман Автобачі і Пулат-бек, які об’явили «газават» (священу війну) проти росіян. Одним з центрів повстання будо м.Андижан. Саме, до даного міста, 28 вересня, було направлено на ворожу територію невеликий експедиційний загін генерал-майора В.Троцького, який нараховував у своєму складі 1400 чол. (8 гармат і 4 ракетні установки). Фактично, це був рейд по тилах ворога. У авангарді військ В.Троцького перебувала кавалерія, яку очолював начальник штабу загону полковник Михайло Дмитрович Скобелєв (видатний полководець, генерал від інфантерії, герой російсько-турецької війни 1877-1878 рр.). У Андижані зібралося десь 60-70 тис. повстанців на чолі з А.Автобачі. На світанку 1 жовтня 1875 р. – Віталій Миколайович віддав наказ про штурм міста трьома колонами, який відзначився особливо жорстокими боями. 1-у штурмову колону очолював полковник М.Скобелєв. У місті відбувся запеклий штиковий бій. Андижан було зруйновано артилерією, а піхота і козаки знищували ворога, який не складав зброї. Російські війська, у результаті запеклого штурму і вуличних боїв, втратили тільки кілька рядових вбитими (під час усього походу – 9 рядових). Повстанці ж – до 4 тис. чол. загиблими.

За здобуття м.Андижан генерал-майор В.Троцький, 1 жовтня 1875 р., був нагороджений найвищою військовою нагородою Російської імперії – орденом св.Георгія 3-го ступеня (полковник М.Скобелєв також отримав аналогічну відзнаку). Зокрема, у приказі було зазначено: “В воздаяние отличного мужества и храбрости, оказанных свиты нашей генерал-майором Генерального штаба – начальником штаба Туркестанского военного округа, Виталием Троцким при взятии, 1-го октября сего года нашими войсками, под личным его предводительством, города Андижана” (наказ від 26 листопада 1875 р.). За 148 років існування ордену (з 1769 по 1917 рр.), 3-м ступенем було нагороджено біля 650 чоловік.

1 жовтня Віталій Миколайович віддав наказ про вихід з Андижана. Через те, що сили були нерівні, загін знаходився на ворожій території і виконав усі поставленні перед ним завдання. Покидаючи Андижан, місто, знищували вогнем, як і кишлаки навколо нього. Повертався загін В.Троцького з боями. Столицю ханства – м.Коканд здобув бойовий побратим, приятель і друг В.Троцького – М.Скобелєв. Зокрема, В.Троцький телеграмою попередив М.Скобелєва, що для цього склалися сприятливі обставини. Зараз, деякі дослідники намагаються зменшити значення переможного рейду загону В.Троцького, тим самим, ставлять під сумнів не тільки його перемоги і звитягу, але й генерала М.Скобелєва.

У грудні 1876 р. Віталій Миколайович попередив губернатора К.Кауфмана про плітки щодо генерала М.Скобелєва, які розповсюдилися, в той час, у Петербурзі і суттєво впливали на його репутацію. Відомо, що у М.Скобелєва було набагато більше заздрісників, а ніж справжніх друзів. До цих небагатьох, і відносився Віталій Миколайович Троцький. Це, зокрема, підтверджує епізод з аудієнцією М.Скобелєва у імператора Олександра ІІ (у 1877 р.). Під час якої, цар дуже прохолодно прийняв відомого генерала. Про це, В.Троцькому розповів сам М.Скобелєв, оскільки довіряв йому. Не перебуваючи у дружніх відносинах, останній, не переповідав би про важкий прийом у імператора, щоб цим, зайвий раз не скористалися його “добродії”.

У 1878-1883 рр. – Віталій Миколайович перебував на посаді губернатора Сир-Дар’їнської області. Влітку 1878 р. В.Троцький бере участь у так званому “Джамському поході” або поході до Індії (демонстрація військових сил Росії, яка була спрямована проти Англії). Наказ віддав сам імператор Олександр ІІ, а керував усією операцію генерал-губернатор К.Кауфман. Було зформовано три загони. Командиром головного, “Джамського”, загону (48 рот солдат, 20 сотень козаків, 40 гармат і 16 ракетних установок) був Віталій Миколайович. Під час походу несподівано почалася епідемія холери, яка забрала життя багатьох солдатів і офіцерів. Війська можна було зупинити і повернути додому, але загін рухався до Афганістану, виконуючи наказ командування. Незважаючи на суттєві втрати, демонстрація військових потуг Росії вдалася.

Відомо, що батько Віталія Миколайовича, Микола Іванович, вів щоденник. Так про перебування свого сина вдома, він якось записав: “сегодня сын мой Виталий, генерал-майор свиты его величества, кавалер ордена св.Георгия 3-й степени и начальник штаба, увидав свиней в саду, схватил кол, побежал за ними и выгнал их вон”.

У серпні 1880 р. В.Троцький був підвищений до звання генерал-лейтенанта. Надалі, Віталій Миколайович 6 років служить на Кавказі. Зокрема, 1883 р. був призначений начальником штабу Кавказького військового округу.

В січні 1890 р. В.Троцький отримав наступне призначення – посаду помічника командуючого військами Київського військового округу генерала від інфантерії М.Драгомирова (уродженця Конотопського повіту Чернігівської губернії, нині – Сумська область). 1894 р. – Віталій Миколайович підвищений до звання генерала від інфантерії (генерал-полковник).

Наступного року, імператор Микола ІІ призначив В.Троцького на посаду командуючого військами Віленського військового округу, до складу якого входило 9 губерній. Перебуваючи в ролі управлінця такого рангу, Віталій Миколайович особливу увагу приділяв різним питанням забезпечення життєдіяльності солдат. Піклувався про всіх своїх підлеглих, не роблячи нікому винятка. Сторонні і знайомі відзначали, що В.Троцький, був привітним і добродушним у спілкуванні з усіма людьми.

У 1897 р. під керівництвом Віталія Миколайовича були проведені успішні і масштабні Білостокські військові маневри, на яких був присутній імператор Микола ІІ. Після маневрів, цар висловив подяку В.Троцькому.

Кілька останніх років життя Віталій Миколайович вимушений був поєднувати вирішення військових і цивільних (доволі суперечливих) питань. Так, у грудні 1897 р., імператор призначив В.Троцького на іншу, більш високу посаду – Віленського, Ковенського і Гродненського генерал-губернатора (В.Троцький продовжував обіймати і попередню посаду). За відносно короткий час, В.Троцький, заслужив повагу населення Північно-Західного краю, що було важко зробити в тих складних умовах, передусім, через активне розповсюдження і насадження у католицькому середовищі російських законів, культури та ін. Особливо, Віталій Миколайович, опікувався улаштовуванням і покращенням діяльності селянських кредитних товариств. Працював над втіленням різних освітніх і культурних програм. Був ініціатором встановлення пам’ятників О.Пушкіну і імператриці Катеріні ІІ у м.Вільно, створював “Муравьевский” музей.

Найближчі підлеглі, зокрема, керуючий канцелярією В.Судейкин, так характеризували професійні і людські якості В.Троцького: “Работать с Виталием Николаевичем было очень приятно. Как человек честный и умный, никогда не стыдившийся признаться в том, что он не знает … он никогда не выказывал ни малейшего неудовольствия, хотя чувствовал страшную усталость.” Приймав прохачів у будь-який час. Завжди мав гарний настрій. Відзначався чесністю, добротою і порядністю. “Доброта Троцкого была большая; он готов был просить и хлопотать за людей даже мало знакомых. ... жизнь, проведенная в провинции, где гораздо легче проследить достоинство и недостатки каждого, развила в нем осторожность, наблюдательность и распознавание людей, и ту простоту в обращении, которая пленяла всех сталкивавшихся с ним. Он был одинаков и с высшими и с низшими.” В.М.Троцький казав: “Я всегда готов уйти”. Керувався завжди законністю, як і працівники його адміністрації. Займався благодійністю.

Генерал-губернатор Віталій Миколайович Троцький помер 9 травня 1901 р. Причина смерті – крововилив у шлунок. Прах Віталія Миколайовича було поховано у рідному селі Волосківці, тоді Сосницького повіту. Зокрема, це сталося 11 травня того ж року, на території маєтку (у “Троцькому” саду), в родинному склепі, біля могил його батьків. Покійний мав дружину і п’ятьох дітей.

Як нам повідомила вчителька Волосківської ЗОШ Катерина Анатоліївна Щерба, у 20-30 рр. ХХ ст. родинний склеп Троцьких було знищено і прах генерала потурбували. Поховання були пограбоване і знищене. Десь у 80-х рр. неподалік від місця, де знаходився склеп було встановлено простий залізний хрест і зроблено відповідний напис. Зараз, могила В.Троцького знаходиться у занедбаному стані, недоглянута і покинута. На нашу думку, місцева влада і громадськість повинні облаштувати кращий пам’ятник на місці поховання, оскільки, Віталій Миколайович власними вчинками, своєю діяльністю заслужив повагу серед громадськості ще за життя, та і ми не повинні забувати про відомих земляків, які прославили наш край. Звісно, що він захищав інтереси тієї країни, де народився і служив, а саме, Російської імперії.

Вчений секретар Чернігівського історичного музею імені В.В.Тарновського


Збільшити

Генерал В. Троцький


Збільшити

Генерал М. Скобєлєв


Збільшити

Могила генерала В.Троцького у с.Волосківці Менського району


Збільшити

Могила генерала В.Троцького у с.Волосківці Менського району

Коментарі (13)

Олекса _Пекур | 2012-01-28 14:27

Кожен вільний обирати собі кероїв. Якби цього діяча пропагували активісти "Дворянского собранія" - не було би питань.
Невже належно пошановані усі герої минулої війни і зникли безіменні могили, щоб Вченому секретарю державного музею так клопотатися? Тільки тому, що він земляк?

Аватара | 2012-01-18 18:56

Щось мені подвиги Віталія Троцького нагадують подвиги генерала Хойзенберга, що Корюківку спалив. Хоча ні, помиляюсь. Троцький спалив "місто Андижан і кишлаки довкола нього", а Хойзенберг тільки одне містечко.
Але то певно традиція така була в російській армії. У 1794 році Сувором було знищено пригород Варшави, тоді донські козаки на списах дітей возили.

хахол | 2012-01-18 14:30

Гарний коментар Пекура. Навіює спогади. Згадується декілька десятків років тому їм фейси на слов"янський лад майстрував...ну і вони гостинно декілька зарубок залишили. Ох і прославляв же неньку...не гірше інфантерика, але щось героєм себе зараз не відчуваю. І вчений секретар музею про мене нічого не малює так як звань і нагород за свої подвиги не отримував.
До речі, тоді, в одному з ферганських колгоспів хахлушка була замужем за узбеком. Так до неї навіть з навколішніх колгоспів люди за різними порадами та допомогою приходили. Нівіть місцеві ханжі нею гордилися.
 Надіюсь різницю в прославлянні відчуваєте.

Николай | 2012-01-18 14:20

Тарас Шевченко"За горами гори - хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Отам-то милостивії ми
Ненагодовану і голу
Застукали сердешну волю
Та й цькуємо..."
(Портрети "сіячів" див. у матеріалі)
Василий
"Явная политика двойных стандартов." - точка сидения определяет точку зрения. А как там насчет: "Храбрость всегда остаётся храбрость"? :))

Василий | 2012-01-18 14:06

Тарас Шевченко"За горами гори - хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Отам-то милостивії ми
Ненагодовану і голу
Застукали сердешну волю
Та й цькуємо..."
(Портрети "сіячів" див. у матеріалі)
Да, таким авторитетом воспользовались,
что добавить просто нечего и нельзя.
  Но насчёт "Засіяні горем, кровію политі" можно вспомнить вспомнить много казацких "подвигов":
яркие сцены из "Тараса Бульбы" "боротьбы" з "жидами та ляхами",
поход на Москву в услужение ляхам (полякам),
"шарпанье" турецких берегов
 (а, фактически, ярый грабёж, убийства и насилия, но тож "визвольні змагання, то ж "робили" щирі українці, а шо делается "москалями" - априори плохо и недостойно хорошего слова.)
Явная политика двойных стандартов.
  

Николай | 2012-01-18 13:53

Василий
НиколайОбвинять в погромах могил и плясках на костях - это надо иметь бурное воображение... Только вот, если действительно "заслужив повагу серед громадськості", то почему из 800 человек, проживающих в Волосковцах, не нашлось никого, кто бы подровнял и покрасил крест, насыпал надгробник, да прибрал вокруг?
Василий
Ага. "Откуда это полное неприятие, всего, что не наше? Если не "щирый", то г..., что бы он (она) не сделали!" - это, и последующее, Вы как раз и написали про тех, кто в 20-30-е громил могилы. :)) Что же касается феноменального (!), по-Вашему, факта, что в советское время кто-то поставил генералу крест, так, возможно, Вы слишком молоды, и не помните, что в конце 80-х это было стандартным явлением. На заасфальтированной могиле Столыпина повторно установили памятник в 1989, к примеру. Рая Горбачева, тогда издавала журнал "Наше наследие" (шикарный, надо сказать). Так в нем такие случаи довольно помпезно описывались.

Тарас Шевченко | 2012-01-18 12:10

"За горами гори - хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Отам-то милостивії ми
Ненагодовану і голу
Застукали сердешну волю
Та й цькуємо..."
(Портрети "сіячів" див. у матеріалі)

Василий | 2012-01-18 11:15

Василий
НиколайОбвинять в погромах могил и плясках на костях - это надо иметь бурное воображение... Только вот, если действительно "заслужив повагу серед громадськості", то почему из 800 человек, проживающих в Волосковцах, не нашлось никого, кто бы подровнял и покрасил крест, насыпал надгробник, да прибрал вокруг?
Никто никого ни в чём не обвиняет.
Всё написано в статье. Почитайте внимательно:
"Як нам повідомила вчителька Волосківської ЗОШ Катерина Анатоліївна Щерба, у 20-30 рр. ХХ ст. родинний склеп Троцьких було знищено і прах генерала потурбували. Поховання були пограбоване і знищене."
  Культурно написано, но если вспомнить, кто и как в то время ломали всех и вся, связанных с предыдущей жизнью, то картина реальных событий может быть очень нелицеприятной.
  А насчёт "поваги громадськості", так эта "громадськість" и себя и своих "не дуже поважає".
  А царского белого генерала помнят. Кто-то же в советские времена (!)для генерала поставил крест: "Десь у 80-х рр. неподалік від місця, де знаходився склеп було встановлено простий залізний хрест і зроблено відповідний напис."

Николай | 2012-01-18 10:41

Василий
Обвинять в погромах могил и плясках на костях - это надо иметь бурное воображение... Только вот, если действительно "заслужив повагу серед громадськості", то почему из 800 человек, проживающих в Волосковцах, не нашлось никого, кто бы подровнял и покрасил крест, насыпал надгробник, да прибрал вокруг?

Василий | 2012-01-18 09:43

Храбрость всегда остаётся храбрость, трусость - трусостью.
С полторы тысячью солдат штурмовать мусульманский город против нескольких десятков тысяч фанатичных "защитников" и победить может далеко не каждый.
Человек много сделал для своей Родины.
Тогда это была Российская империя.
Кто вам виноват, что на карте истории не было другой?
Откуда это полное неприятие, всего, что не наше? Если не "щирый", то г..., что бы он (она) не сделали!
Так если рассуждать, то надо охаять миллионы красноармейцев, сложивших свои головы в 1941-1945, "чернобыльцов", "афганцев" (правда, эти могут и по физиономии дать).
А воевать с умершими, громить могилы может только трусливое, хамское быдло.
Только многие из тех, кто плясал на костях, или просто "споглядали", сами попали на кровавый конвейер и сгинули (при раскулачивании, в колымских лагерях и так далее).
Неужели история ничему не научила.

Олекса _Пекур | 2012-01-17 13:46

Андіжан, Шахрісабс, Бухара, Джизак - добре, що гостинні до українців узбеки, з якими доводилося спілкуватися чотири післяінститутські роки, не здогадувалися про мого "видатного" земляка.
До речі, подібних " выдающихся боевых генералов русской армии" з кровью тисяч "інородців" на руках і сьогодні предостатньо.
І місце їм справедливо відводиться у хащах, історичних і природних.

Сашко_Ясенчук | 2012-01-15 19:22

Взагалі українці самі винні в тому, що з ними трапилося. Адже саме такі Прокоповичи, Безбородьки, Троцькі, Корольови, Черненки, Хрущові, Черненки, Горбачови розбудовували міць Російської (пізніш Радянської імперії). Це в принципі не виняток, згадаймо стосунки кельтів та англійців. Забувати про це не слід.

Николай | 2012-01-15 18:17

"Віталій Миколайович власними вчинками, своєю діяльністю заслужив повагу серед громадськості ще за життя" - какой-такой деятельностью? Тем, что "протягом 23 років служив у найбільш небезпечних місцях – на південних околицях Російської імперії, захищаючи ЇЇ інтереси"? Тем, что сжег Андижан и кишлаки вокруг него: "Возложенное Вашим высокопревосходительством на отряд поручение исполнено в возможной степени. Андижан наказан: город разгромлен и разорен, произведенным нами в нем пожарами; окрестные к городу кишлаки, на расстоянии 25 верст от Андижана, жители которых принимали участие в борьбе с нами, сожжены и разорены."? Тем, что основал в Вильнюсе музей Муравьева-вешателя? Или тем, что у папика по саду свиней колом гонял?;)
закрити

Додати коментар:


Фотоновини

  Пан Усмішка і його позитив - фоторепортаж

SVOBODA.FM