25 лютого виповнюється 75 років з дня народження кобзаря Ігоря Рачка Кобзар із Лавіркового

Про лавірківського кобзаря Ігоря Карповича Рачка я вперше довідався влітку 1977 року від краєзнавця з с. Смілого, що на Роменщині, Феодосія Сахна, в якого тоді я гостював разом із сином Миколою та своїми київськими приятелями - Михайлом Буреєм, літераторами Данилом Кулиняком та Наталею Околітенко.

Щоб побачитися з Рачком, вирішено було наступного дня поїхати до села Лавіркового (тоді відомого як хутір Лавірків), розташованого вздовж шосейного шляху Київ - Суми. Хоч Лавіркове належить до Талалаївського району Чернігівської області, проте економічно і культурно тяжіло до міста Ромен на Сумщині, до якого по шосе близько 20 кілометрів.

Це був швидше хутір, а не село, тут не було адміністративних закладів (усі вони розташовані в сусідньому селі Харькове). Не було навіть сільського кладовища. Своїх небіжчиків ховали у садках.

Сорокарічний (народився 25 лютого 1937 р.) Ігор Рачок проживав із батьком та матір'ю. Цей кремезний чоловік із козацькими вусами, охочий до розмов на різні розумові теми, був свідомий українець. Працював на фізично тяжкій роботі ремонтника шосейних шляхів. Його руки щоденно орудували лопатою, кайлом, а то й косою, якою обкошував від бур'яну багатокілометрові кювети своєї дільниці шосе. Тому особливо вражало мене, як легко і вправно птахом літала його натруджена мозолиста правиця по струнах бандури, супроводжуючи молодечий спів.

Від батька навчившись грати на мандоліні й гітарі, а згодом на гармошці, він за покликом своєї української душі запрагнув опанувати щирий український музичний інструмент - бандуру. 1964 року, придбавши стареньку бандуру, за 20 кілометрів ходив пішки в науку до колишнього учасника київської капели бандуристів Федора Співака, який проживав у селі Березівці. Таку ж відстань долав у протилежному напрямку до Ромна, де мешкав інший його вчитель-бандурист Євген Адамцевич. Опанувавши нотну грамоту, займався музичною самоосвітою. Про його неабиякі музичні здібності свідчило те, що, користуючись книгою видатного українського музикознавця Філарета Колесси "Мелодії українських народних дум", він вивчив і взяв до свого репертуару кілька дум, як от: "Дума про Марусю Богуславку", "Невольничий плач", "Дума про Олексія Поповича". В його репертуарі були історичні пісні "Про Саву Чалого", "Про зруйнування Січі Запорізької", "Про Хортицю". Мав приємний голос, співав у своєрідній кобзарській манері.

Рачок - глибоко релігійна людина, стійкий у своєму православному віруванні, начитаний у Святому письмі. Найпереконливішим доказом свого вірування наводить приклад творимих Ісусом Христом всіляких див. Дану йому пізніше книжку Вчителя РУНВіри Лева Силенка "Переоцінка Духовної Вартості" згодом повернув мені, не виявивши жодного бажання обговорювати цю тему.

Постійний слухач закордонних українських радіопередач, він був політично розвиненим. Пишався своїм покійним дядьком - учасником Визвольних змагань в Армії УНР. У невеликому Лавірковому не мав ні однодумців, ні достойного співрозмовника. Про своїх односельців говорив, що навколо нього проживають лише "люди матеріальні".

З часу знайомства я досить часто разом із сином Миколою навідувався до Лавіркова. Сам Рачок із рідного села практично не виїжджав. Хіба що до церкви до Ромна у свята вибирався. Невдовзі після перших моїх відвідин померли його батьки і він жив самотньо. Інколи його відвідували шанувальники. Декого привозив із собою я (наприклад, Івана Макаровича Гончара). Щоразу привозив я з Лавіркового нові магнітофонні записи. Репертуар Рачка постійно поповнювався. В задушливі часи брежнєвсько-щербицького гоніння на українську культуру ті зустрічі були для мене великою потребою. Повертався я з них просвітлений і наснажений.

Наприкінці 1970-х років Ігор одружився. Його дружина Марія мала квартиру в Ромні. Працювала в аптеці. Зійшлися вони на ґрунті спільної християнської віри. Проте він продовжував жити в Лавірковому, а дружина лише у вільний час приїздила до нього.

Коли загинув мій син Микола, я, щоб розрадити свою дружину, здійснив із нею поїздку до Лавіркового. В цю поїздку взяли Георгія Кириловича Ткаченка з його старосвітською бандурою. Приголомшений грою цієї бандури, Рачок загорівся бажанням і собі придбати таку ж. Особливо вразила її надзвичайна легкість і менші розміри (Рачок мав громіздку та важку бандуру чернігівської фабрики, яка утруднювала пересування з нею).

З допомогою Ткаченка я замовив для Рачка бандуру у відомого музичного майстра Сніжного (це була остання майстрова бандура, після виготовлення якої Сніжний помер). Пізньої осені відвезли її Рачкові. Ткаченко дав останні настанови і побажав успішного навчання.

Наступного літа, відвідавши Рачка і почувши від нього скарги на неможливість видобування окремих акордів на діатонічній бандурі, я запропонував йому за мій кошт їхати до Ткаченка. Він довго відмовлявся. Врешті, усамітнившись, помолився за безпечну дорогу і погодився.

Послухавши Рачкову гру, Ткаченко висловив щирий жаль, що той переладнав свою бандуру на хроматичний лад, від чого вона втратила притаманне їй своєрідне звучання. Але Рачка можна зрозуміти. Він уже склався як професійний музика на певному інструменті і перенавчатися за відсутності доброго наставника надто складно.

Невдовзі несподівано померла його дружина Марія. Смерть її Ігор тяжко переживав.

З пробудженням наприкінці 1980-х років у Києві політичного життя, в якому я взяв активну участь, мої зустрічі з Рачком за браком вільного часу надовго припинилися. Лише принагідно передавав я йому пакунки з літературою та газетами.

Влітку 1999 р. у зв'язку з впровадженням моєї науково-технічної розробки на Сумському машинобудівельному заводі я мав змогу провідати Рачка у Лавірковому. Він вже вийшов на пенсію. Займався невеликим господарством, пасічникував на кількох вуликах.

Через невчасну і неповну виплату пенсії терпів скруту. Молов на жорнах видане замість грошової пенсії зерно і пік коржі, які були основою його харчування. Проте був бадьорий, хоч і значно посивішав. Мою спробу допомогти йому грішми з обуренням відкинув.

Наступної суботи я приїхав до нього, закупивши всіляких харчів. Ночував у нього, записав на магнітофон пісні, якими поповнився його репертуар. Особливо цінною вважаю історичну пісню середини XVIII сторіччя "Ой не спав я нічку", яка фіксує часи виникнення на Україні так званих Слов'яно-Сербії і Нової Сербії, адміністрація яких закликала українське населення до поселення на тих землях, обіцяючи обдарувати "степами, і рибними плесами ще й до того вільготами".

Мрію вибрати час на нові відвідини славного музики. Дай йому, Боже, здоров'я і творчої наснаги.

Ренат Польовий «Кобзарі в моєму житті»