Нещасна Алея, нещасний народ

Демонтаж на Алеї героїв Чернігова двох пам’ятників діячам комуно-радянського режиму СРСР, Подвойському і Антонову-Овсієнку, як і очікувалося, викликав нервову реакцію у частини чернігівців.

Іншого годі було й сподіватися навіть після Майдану, окупації Криму, війни Росії на Донбасі.

Надто вже комунізованим і русифікованим було свого часу древнє княже і козацьке місто.

Надто глибоко і тяжко хворим виявилося його населення, як і населення  всієї України і всього колишнього СРСР,  на тоталітаризм.

Дехто може уточнити: мовляв, захворювання  називається — «жертви тоталітаризму». Але це той випадок, який стосується і персонажів Алеї: люди водночас є і жертвами, і творцями тоталітаризму — у своїй ментальності. своїх головах. Тому хворі саме на тоталітаризм.

Про це свідчить злива коментарів на чернігівський сайтах  до матеріалів про демонтаж пам`ятників, який здійснили 9 лютого молоді патріоти. На  одному з сайтів лише до першого матеріалу про цю подію стоїть 86 коментарів! А ще десятки — до наступних повідомлень на цю тему. Звичайно, чимало написано одними й тими ж людьми, з певною метою, завданням і замовленням. А якщо й без них, то що, наприклад, сказати, коли  з отих 86-ти коментарів 17 (!) написала одна й та ж людина, під «ніком»  «СССР, 1986». Якщо це її  рік народження, то залишається лише пошкоджувати за цю 29-річну особу, яка такі загрузла в СРСР. Але ж забила  своїми розлогими коментарями-повчаннями пів-сайту.

Самі коментарі викликають сум  за стан розуму  українських людей. Перше — дрімуче невігластво.   За десятки років стояння пам’ятників сотні тисяч, якщо не мільйони  пар ніг пройшли повз них. Тисячі ходять по сьогодні. Але обізнаність людей про цих персонажів близька  до нуля. І вже це симптом хвороби тоталітаризму: не цікавитися нічим, очікуючи, що все тобі скажуть на партзборах, політзаняттях, лекціях лектори райкому чи міськкому партії. Мене просто здивував колега, журналіст, який давно на пенсії. Він заявив, що НЕ ЗНАВ, що майже всі персонажі Алеї були репресовані, а 4 з шести більшовицьких діячів просто  розстріляні.   Як можна було не знати того, що ніколи не було секретом, що публічно оголошувалося? Нехай  трактувалося по-різному, але ж  повідомлялося. Вже другого дня після розстрілу чергового «ворога народу» газети і радіо оперативно повідомляли про це: «розстріляний Юрій Коцюбинський» (Примаков, Антонов-Овсієнко).

Інша річ, що тоді, у 1937—1938 роках, говорилося: правильно розстріляні, як вороги народу. У 60-і роки, коли почалася хвиля реабілітації жертв режиму, нам уже говорили, що їх неправильно, незаконно розстріляли. З точки зору самого режиму дійсно неправильно, адже вони ніколи не були ворогами цього режиму. А зараз можна знову говорити, що правильно їх розстріляли, бо  вони були не тільки і  не стільки жертви режиму, як його творці. І просто  перегризлися, як павуки в банці. Їх пожер той же режим, який вони встановлювали. Біда лише. що разом з собою потягли на смерть мільйони ні в чому не винних людей.   

Повторю: можна по-різному трактувати події, але не знати, що таке було,  — це вже якийсь надзвичайний інфантилізм.

Так само всім давно були відомі діяння цих персонажів. Знов таки можна було по-різному, по-своєму, їх оцінювати, але що вони робили, не було секретом. Можна було говорити, що на початку 1918-го  Примаков, Антонов-Овсієнко,  Коцюбинський, а на початку 1919-го Щорс  визволяли столицю України Київ від Центральної Ради чи Директорії і встановлювали там радянську владу, «владу народу». І так воно дійсно було, коли не думати, що то була за влада, що то був за режим, і чи незалежну українську державу, нехай і соціалістичну, утверджували ці діячі, чи колонію Москви? А можна ж оцінити ці діяння інакше: більшовицькі діячі, персонажі Алеї, нищили незалежну Українську народну республіку і ввергали Україну на десятиліття в статус колонії , частини комуно-радянської імперії, з усіма нині всім відомими наслідками. Які, втім, були добре відомі мільйонам людей і всі попередні десятиліття, ці наслідки, просто говорити про це було «не бажано». І ось дорослий чоловік, журналіст говорить, що він взагалі «не знав», що ці особи були розстріляні самим же режимом.

Лемент проти зняття пам’ятників абсолютно чітко показує симптоми хвороби на тоталітарне мислення, яка характерна насамперед відсутністю всякого мислення.

Перший аргумент: пам`ятники —  це наша історія. Але вибачте, в нашій історії були і хан Батий, і  Іван Грозний, і  Сталін. І наш нещасний народ входив до їх імперій і мусив прославляти ці імперії (спробував би хтось не прославляти!). То що, й далі продовжувати?

Другий аргумент — не треба переписувати історію. Історію обов`язково  ТРЕБА  ПЕРЕПИСУВАТИ, якщо вона написана фальшиво, брехливо, як писалася нам історія в комуно-радянські часи. Переробити історію неможливо, навіть вчорашній день, а от відтворити її правдиво можна й треба.

Наступний аргумент, яким особо розмахують комуністи та  заморочені ними, — не треба займати пам’ятників. Це натуральне лукавство.   Річ у тім, що самі ж комуністи охоче і затято демонтували пам’ятники. Тисячами. Як і масово робили перейменування.  Що вже говорити про перші пореволюційні часи, тут можна хоч було кивати на те, що руйнуємо «старий світ». Але ж це масово тривало і в радянські часи. У тридцяті роки тисячами перейменовували вулиці, площі, підприємства, села, селища, цілі міста, які не так давно були названі іменами комуністичних діячів, зносили їхні пам’ятники. Причина: ці діячі оголошувалися ворогами народу.

Це тривало й по війні. Найпромовистіший приклад — Сталін. І саме тут, на цій чернігівській алеї, стояв цей  велетенський кам’яний ідол Сталіна, як і тисячі по СРСР. На початку 1960-х його і тисячі ідолів рознесли в прах. І тисячі увічнень по всьому Союзу. Не лише іменем Сталіна, а й таких сталінців, як Молотов, Мікоян, Булганін, Малєнков, Каганович.  Ветерани, дай Боже їм здоров’я, добре пригадають ці імена в численних найменуваннях.

Звернімо увагу: цього разу не йшлося про зміну самодержавства на «владу народу». Ні, це все коїлося при тій же державі — СРСР, тій же комуністичній ідеології, тій же правлячій Компартії. Причина одна: мінялися персони у владі.

Цікаво, чи посмів би котрийсь ветеран, підписант нинішніх галасливих заяв від імені «всіх ветеранів» проти знесення пам’ятників,  писнути в 1961 році проти знесення Сталіна? Так у  чому різниця? Хіба в тому, що нині незалежна Україна, яку комуністи так ненавидять, є демократична держава, де можна вільно висловлювати свої погляди. І з ними ведуть дискусії, а не допити. До речі,  допити в кінці тої ж алеї, в будинку Інституту історії, а свого часу — НКВС.

Ряд аргументів стосуються проблем сьогодення, Найпопулярніший — у нас багато інших житейських проблем, які треба вирішувати, ніж знесення пам`ятників. Мовляв, побудуємо достойне життя, тоді можна буде зайнятися пам’ятниками. Це просто пересмикування, коли все ставлять догори ногами. Бо можна ж сказати й навпаки: поки не розберемося з нашим минулим, нічого не зробимо сьогодні. І наші сьогоднішні проблеми не від того що зносимо ці пам’ятники, а  навпаки, від того, що вони ще стоять. І скільки б не торочили опоненти про наші негаразди (корупція, відсутність соціальної справедливості, бідність),  все це не від демонтажу, а від відсутності демонтажу  тоталітаризму з площ і свідомості людей.     

Так само облудою є кивання на Майдан: мовляв, пройшла Єврореволюція,  а нічого не змінилося на краще.  У  наших бідах і проблемах винне не проголошення незалежності України. Винен не розпад комуно-радянської імперії СРСР. І не Майдан. Виною і бідою є  те, що все це залишилося НЕ ДОРОБЛЕНИМ, не доведеним до кінця.

Чому так? Колосальна вина всього суспільства. І найперше - тих, хто вважає себе його елітою, яка повинна ж  бути в кожному суспільстві. Національно-демократичні сили  за чверть століття так і не змогли  провести громадський суд над комуністичним режимом. Не здатні були бодай донести до людей, що то був за режим і хто були його апологети, в  тому числі  ті, хто на цій  Алеї. Наші засоби інформації виявилися незданими донести це до людей. 10 чернігівських  щотижневих газет, три телеканали, радіо не змогли навіть протягом останнього року, коли почалася агресія проти України,  розповісти тисячам чернігівців, хто саме на цій Алеї, який режим вони творили і уособлювали, як цей режим продовжує жити в Україні і колишньому СРСР і пробує відтворити комуно-імперію.      

Влада, яка прийшла з  Майдану, теж нічого не робила в цьому плані, киваючи на щоденні клопоти і проблеми. Тому варто процитувати заяву патріотичної молоді з громадської організації «Третя сила», яка здійснила демонтаж тих пам`ятників:     

«Нагадуємо, що ми давали час міському голові Соколову та міській раді на виконання волі громади по очищенню міста від символів радянської окупації. Влада проігнорувала нашу вимогу. Довелося діяти самим. Якщо ж влада й зараз буде зволікати — будемо не тільки пам’ятники зносити, але й виносити з кабінету міського голову. Терпіння у нас не безмежне.

Ми добре пам’ятаємо як міська та обласна влада 8 років ігнорували рішення судів та змушували нас терпіти гидкий намет московського патріархату під Катерининською церквою. Більше такого знущання над українцями ми не допустимо!

Також чекаємо чіткої і зрозумілої реакції виконуючого обов’язки голови обласної державної адміністрації Сергія Журмана та голови обласної ради Миколи Звєрєва у формі розпорядження про очищення сіл і міст Чернігівщини від символів тоталітаризму. Саме до цих людей у нас виникає чи не найбільше запитань. Якщо вони прийшли на посади, прикриваючись ідеалами Майдану, щоб, як і минула влада, дерибанити бюджет, не робити практично нічого для оборони краю, то ми спитаємо   і прямо  з них».

Абсолютно демагогією є звинувачення молоді, яка демонтувала пам’ятники, в тому, що, мовляв, краще б ішла воювати на Донбас. На відміну від диванних коментаторів,  патріотична молодь там воює і   гине за Україну.

І найкраща відповідь на ці закиди міститься в тій же заяві «Третьої сили»:  «В Україні сьогодні фронт проходить не тільки на Донбасі, але й тут, на Чернігівщині. Це фронт боротьби з комуністичною ідеологією, яка європейськими інституціями визнана людино ненависницькою».

Ґвалт довкола демонтажу перших пам’ятників свідчить про очевидне: нещасна країна, нещасне суспільство, нещасний народ, хворий саме на тоталітаризм, який у нього й далі в головах. Ця хвороба  має пояснення, але скільки ж хворіти?