Останнє оновлення: 21:25 неділя, 16 червня
ТБ
Ви знаходитесь: Культура / Архітектура / Телеканал "Культура" покаже фільм про Василя Стуса
Телеканал Культура покаже фільм про Василя Стуса

Телеканал "Культура" покаже фільм про Василя Стуса

Телеканал "Культура" (який за символ має пектораль) покаже фільм Станіслава Чернілевського про Василя Стуса "Просвітлої дороги свічка чорна": ч. 1 - 4 січня, ч. 2 - 5 січня, ч. 3 - 6 січня о 16:30.

Повторення - наступного дня о 6:35. Втім, фільм можна подивитися будь-коли, правильно набравши українською мовою його назву в Google.

Або отут:

Увесь фільм триває 2 год. 32 хв. Не пошкодуйте цього часу.

5 січня о 19:25 на тім же телеканалі "Культура" має бути передача "Прямостояння. Василь Стус".

Свято Різдвяних Василів, як завше, справимо на Василя, 14 січня, у Київському міському будинку вчителя (Володимирська, 57). Початок о 18 годині.

Щасливого нового року!

А вірші Стуса вивчаймо напам'ять. Як наші предки - Шевченка.

Звелася длань Господня
І кетяг піднесла
Над зорі Великодні
Без ліку і числа.
Ця синь зазолотіла,
Це золото сумне,
Пірвавши душу з тіла,
Об`яснили мене.
Голосить сніговиця,
Колючий хрипне дріт.
А світ – нехай святиться.
Нехай святиться світ.


Церква Святої Їрини
Криком кричить із імли,
Мабуть, тобі вже, мій сину
Зашпори в душу зайшли.
Скільки набилося туги!
Чим я її розведу?
Жінку лишив — на наругу,
Маму лишив — на біду.
Рідна сестра, як зигзиця,
Б'ється об мури грудьми.
Господи! Світ не святиться!
Побожеволіли ми!
Київ — за ґратами. Київ —
Весь у квадраті вікна.
Похід почався Батиїв?
А чи орда навісна?
Мороком горло огорне —
Ані тобі продихнуть.
Здрастуй, бідо моя чорна,
Здрастуй, страсна моя путь.


О вороже! Коли тобі проститься
Гик передсмертний і тяжка сльоза
Розстріляних, замучених, забитих
По соловках, сибірах, магаданах?
Державо тьми і тьми, і тьми і тьми!
Ти крутишся у гадину, відколи
Тобою неспокутний трусить гріх
І докори сумління дух потворять.
Казися над проваллям, балансуй,
Усі стежки до себе захаращуй,
Бо добре знаєш, грішник усесвітній,
Світ за очі від себе не втече.
Це божевілля пориву, ця рвань
Всеперелетів – з пекла і до раю,
Це надвисання в смерть, оця жага
Розтлінного весь білий світрозтлити
І все товкти, товкти зболілу жертву,
Щоб вирвати прощення за свої
Одвічні окрутенства – то занадто
Позначено на душах і хребтах.
Тота сльоза тебе іспопелить
І лютий зойк завруниться стожало
Ланами й луками. І ти збагнеш
Обнавіснілу всеніщивність роду.
Володарю своєї смерти! Доля –
Всепам’ятка, всечула, всевидюща –
Нічого не забуде, не простить.


Потрібен янгол помсти. Мій захисник,
мій щит, що не дозволить підупасти,
не дасть зотліти в пеклі нарікань
великосвітніх. Де ж ти, появись!
Бо сходяться усі кінці. Всі ріки
доходять гирл. І море невсипуще
колотиться і ремствує, і скоро –
наперекір всім бідам – закипить.
Тож не барись. Поквапся, помсти янголе,
допоки гнів мій чорний гороїжиться,
допоки ув очах червоне марево
переді мною безумом повзе.


Сто років, як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії,
і глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.
Сто років мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.
Та виростають з личаків,
із шаровар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України-матері.
Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.
Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута і непокірна,
ти випросталася для волі,
ти гнівом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремні двері.
І радісним буремним громом
спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці –
слова шугають над Дніпром.
VI. 1963


ЗА ЛІТОПИСОМ САМОВИДЦЯ
Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа,
за хмарами хмари, за димом пожарищ – високо
зоріє на пустку давно збайдужіле божа.
Стенаються в герці скажені сини України,
той з ордами бродить, а той накликає москву,
заллялися кров’ю всі очі пророчі. З руїни
підводиться мати – в годину свою грозову:
– Найшли, налетіли, зім’яли, спалили, побрали
з собою в чужину весь тонкоголосий ясир,
бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,
бо так не карав нас і лях, бусурмен, бузувір.
І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,
і Буг почорнілий загачено трупом людським.
Бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові
у пеклі запеклім, у райському раї страшнім.
Паси з вас наріжуть, натешуть на гузна вам палі
і крові наточать – упийтесь пекельним вином.
А де Україна? Все далі, все далі, все далі.
Шляхи поростають дрімучим терпким полином.
Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.
Куріє руїна. Кривавим стікає потоком,
і сонце татарське – стожальне – разить наповал.
Зґрая бандитів-терористів,
розбійників, ґвалтівників
у стольному засіла місті
як партія большевиків.


О Боже мій! Така мені печаль
І самота моя — така безмежна!
Нема — Вітчизни! Око обережно
обмацує дорогу між проваль.
Ото — мій шлях: повернення чи — не...
Ото — мій шлях: світ-за-очі. Єдине.
Прости мені, кохана Батьківщино.
О матере, не проклени мене!
Я — геть подався. Шалом. Навмання.
Я — геть подався, стомлений од люті.
Рожеві сопки, кригою окуті,
а понад ними — чорне вороння.
І сліпне вечір. Контур гір — немов
з картону вирізаний — для декору.
І вся тобі дорога — вниз чи вгору.
Пішов туди. Пішов туди. Пішов!


Гойдається вечора зламана віть,
Мов костур сліпого, що тичеться в простір
осінньої невіді. Жалощів брості
коцюбляться в стінні. А дерево спить.
Гойдається вечора зламана віть,
Туга, ніби слива, рудою налита.
О ти всепрощальна, о несамовита!
Осмутами вмита твоя неясить.
Поорана чорна дорога кипить –
Нема ні знаку од прадавнього шляху!
Тугий небокрай, погорбатілий з люті
гірких дорікань. О піддайся покуті
непевности. Господи, дай мені жить.
Удай, що обтято дорогу. Що спить
душа, розколисана в смертнім аркані
високих наближень. На серця екрані
гойдається вечора зламана віть.
І стежку твою обдало кушпелою...
...Роздайся, роздайся в двобої з добою!
Прислухайся тільки, чи Всесвіт не спить.
Усесвіт не спить. Він вовтузиться, во-
втузиться, тузаний хвацько під боки
мороками спогадів... Луняться кроки.
Це, Господи, сяєво! Це торжество
надій, проминань і наближень і на-
вертань у своє, у забуте й дочасне...
Гойдається невідь. І сонце не гасне.
І грає в пожежах мосяжних сосна.
І сонце твоє простопадне кипить!
І як мені, Господи, як мені жить?!
Клясти і любити, клясти і любити,
канчук цілувати і плетену пліть,
і небо твоє під торосами неб...
...Залізний, із пластику, шкла і бетону,
надибую пісню. Ловлю їх до тону
шовкового голосу. Зацний погреб!
Поорана чорна дорога кипить –
нема ні знаку од прадавнього шляху...
...Сподоб мене, Отче, високого краху.
...Вельможно хитається зламана віть.
* * *
Кирея слави лопотить на вітрі
і ріже виднокіл пеґасів клус.
Скорописного фіолету літери
ґаптують неба голубий обрус.
На помежів'ї присмерку й світання
нахарапуджений на тисячу орбіт,
імчить румак, надколюючи лід
незайманого од віків мовчання.
О першого заїзду ліпота!
Спіши вперед, зухвалости ізгоє!
Ти не один – вас щонайменше двоє,
раз навпіл розпанахує мета.
Страшися поціляння. Проминання –
воно підносить. І звитяжний лет
не перепинить радісний поет
коротким успіхом і довгим длянням.
Тобі не одірватися од тіні
(в ній проминуле вигадало нас).
Та уникаючи старих поразок,
перед новими стати ми повинні.
Керея слави велеможно шарпає –
поневажай. Вгніздившись у сідло,
не нарікай, що стежку замело,
де почет друзів із обличчям ґарпій.
А вискочиш на вивістря ножа,
де стогону ламке палахкотіння,
не забувай, що є велике вміння
пізнати, де провалля, де межа
між мужністю й зухвальством.
Шлях правдивий –
витворює себе. Великий Мус.
Най увірветься десь пеґасів клус –
ми канемо у вічність молодими.


На Лисій горі догоряє багаття нічне,
І листя осіннє на Лисій горі догоряє.
А я вже забув, де та Лиса гора, і не знаю,
Чи Лиса гора упізнала б мене.
Поро вечорова, поро тонкогорлих розлук!
І я вже не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,
Чи я ще живий, чи помер, чи живцем помираю,
Бо все відгриміло, відгасло, відграло довкруг.
Лиш ти – наче птаха — понад безголів'ям летиш,
Над нашим, над спільним, понад світовим безголів'ям.
Пробач. Я не буду. Це просто прорвалось знечів'я...
Коли б ти лиш знала, о як ти ще й досі болиш...
Бо досі ще пахнуть долоні, аж тьмяні з журби
І губи — гіркі — аж солоні — подосі ще пахнуть,
І тінь твоя, тінь проліта — схарапудженим птахом,
І глухо, як кров ув аортах, надсадно гудуть голуби.


* * *
Там тиша. Тиша там. Суха і чорна
і крешуть кола сиві голуби.
Тож як не вдатися до ворожби,
як смерть (вар.: як ніч) по горло мороком огорне?
І видається: віщуни проворні
перед тобою мечуть жереби.
В квадратах доль – чистописом журби –
усепокора, майже невідпорна.
Свічадо спить. В свічаді спить свіча,
розпластана метеликом, акантом.
В щопті аканту – біль твій діамантом.
Лискучим оком глипає одчай.
Стань. Не стирай з свічада порохи –
то все – твої страхи, страхи, страхи…
***
Як добре те, що смерти не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст.
Що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,

і в смерть із рідним краєм поріднюсь. 

закрити

Додати коментар:


Фотоновини

  Українки в Квебеку і… компостування зі школи

SVOBODA.FM