історії війни і кохання

Ви знаходитесь: Культура / Архітектура / Двоє, що відчувають серцебиття віршів і дихають в унісон

Двоє, що відчувають серцебиття віршів і дихають в унісон

Можливо, це кохання і не народилося б, якби не війна… Свої вірші Він писав на передовій, під Кримським, у перервах між обстрілами, де служив у арт-розвідці. Писав для себе, не маючи навіть думки колись їх надрукувати. Але якимось дивом вони потрапили до Її рук. На той момент Вона була вже знаною письменницею й відчула серцем: ці поезії заслуговують на увагу! Нещодавно ця творча пара завітала до Прилук і Чернігова, аби зустрітися зі своїми читачами.

Знайомтеся! Це Влад Сорд і Вікторія Гранецька.

Довідково: Влад - активний учасник Революції гідності, з перших днів війни він вирушив на Схід добровольцем. Побував у найгарячіших точках: Слов’янськ, Іловайськ, Піски, шахта «Бутівка» та Кримське. З 2015 року служив за контрактом у 93-й бригаді. Дебютував торік з поетичною збіркою «Трансгрес(і)я». Цікаво, що в його роду є норвезькі корені, тому журналісти частенько називають Влада «українським вікінгом», він цікавиться скандинавською міфологією, культурою й має довге волосся.

Вікторія буквально увірвалася в сучасну українську літературу з романом «Мантра-омана», що в 2011-му отримав першу премію літературного конкурсу «Коронація слова». Ця тендітна мініатюрна брюнетка за освітою – психолог, займалася журналістикою, соціально-культурними проектами, була членом журі конкурсу «Коронація слова». В червні 2013-го вийшла її друга книжка «ТІЛО™», а згодом ще одна, на основі реальний подій, – «Щасливий».

Мої співрозмовники – привітні, щирі, контактні. Влад уже бував у Чернігові раніше, презентував свою книгу «Трансгрес(і)я». Вікторія приїхала до нас вперше.

Про історію свого кохання вони розповідають так:

Влад: - Так склалося, що ми служили разом з сестрою Вікторії Ольгою, здружилися, почали спілкуватися. До речі, вона досі служить у ЗСУ вже 10 років, досі на передовій. І якось Оля попросила мій телефон, їй треба було кудись зателефонувати, може, в неї самої він розрядився. Вона взяла телефон, подивилася, а в мене там як раз був відкритий новий вірш, і відразу запитала: «А ще є?» Я сказав: «Звичайно!»

Як з’ясувалося пізніше, вона дуже перебірливий читач, прискіпливо ставиться до будь-якої літератури, читає в основному документалістику. Й раніше не висловлювала зацікавлення щодо віршів. І от вона прочитала декілька віршів і сказала: «Моя сестра – письменниця, вона повинна це побачити». Так ми й познайомилися, спілкувалися спочатку телефоном, і саме за ініціативою Вікторії почався збір коштів на «Трансгрес(і)ю».

Пам’ятаю, як було важко сформувати цю збірку, адже я весь час був на передовій, на різних позиціях, адже це арт-розвідка. Доступу до комп’ютеру чи Інтернету в мене не було. Пам’ятаю, як клаптиками набирав текст на телефоні. Напевно, Вікторія вже й втратила надію... Нарешті я зміг надіслати їй вірші, а згодом взяв відпустку й приїхав до Вінниці, аби узгодити всі правки. Ми тоді вперше зустрілися. Коли книга вийшла, презентації відбувалися по всій Україні. Після київської ми почали зустрічатися, згодом одружилися, вже майже рік разом.

Сьогодні мої співрозмовники з усмішкою розповідають, що могли би зустрітися набагато раніше – в Одесі, де обоє одночасно працювали, і під час Революції Гідності на столичному Майдані. Але зустрілися пізніше, напевно, коли для цього прийшов визначений час. Влад зізнається, що спочатку навіть і не сподівався на взаємність. Вважав, що письменники, точніше – письменниці неначе зірки – далекі, зверхні й холодні…

Сьогодні творче подружжя живе у Вінниці. Влад і Віка намагаються всюди бувати разом, беруть участь у соціальних і благодійних проектах, підтримують одне одного, мріють про власний дім (тому сувенірний будиночок, який їм подарували в Прилуках на зустрічі в бібліотеці, вважають дуже символічним і сприятливим знаком!). І, до речі, «виховують» п’ять котів!

Чи не важко двом творчим людям уживатися під одним дахом?

Вікторія: - Мабуть, було б складніше, якби доводилося не з творчою людиною вживатися. Як на мене, якщо у родині, в сімейній парі двоє абсолютно різних людей, навіть за фахом, то, напевно, кожен із них зможе ділитися своїми успіхами, новинами, але це не буде проживатися на такому рівні, не буде такого глибокого розуміння, допомоги, як у нас з Владом. Тому, вважаю, нам дуже пощастило! Ми не конкуруємо, ми абсолютно різні як письменники, як автори, хоча і прозу, і поезію пишемо обоє. Ми доповнюємо одне одного. Я, наприклад, можу придумати назву для якогось із його творів…

Влад: - Так, і це дуже важливо!

Вікторія: - А він може проконсультувати мене з питань, у яких я не дуже тямлюся (знаюся). Якщо в романі є щось, пов’язане зі зброєю, війною - а в мене воно буде в наступному романі, продовженні «ТІЛО™» - чоловік - мій найперший консультант.

- Пані Вікторія, мені цікаво, як особисто ви стали письменницею, з чого все почалося? Можливо, маєте поради для молоді, яка теж думає спробувати. З чого починати, як себе презентувати, просувати?

Вікторія: - Моя історія – звичайна. Писала з дитинства, але тільки в 2011 році відправила на «Коронацію слова» свій дебютний роман «Мантра-омана». Отримала першу премію й таким чином почала видаватися, і вже в наступні роки виходили наступні книги. Крайня з них, найновіша – збірка поезій «Спротив речей». Я почала з прози, романів, потім навчилася писати оповідання, і оце лише зараз – неримовану поезію.

Що стосується молодих авторів, які з самого дитинства мріють працювати в літературі, пишуть, мріють видаватися, презентуватися в різних містах, я завжди радо ділюся своїм досвідом. Допомагала молодим авторам дебютувати в літературі, адже була в журі «Коронації слова», інших конкурсів, конкурсі оповідань від журналу «Стос». Якщо людина дійсно талановита, має унікальний життєвий досвід, їй є, що сказати, то чому б не допомогти!? Радити щось – напевно, суб’єктивна справа, адже в кожного індивідуальний унікальний стиль. Це добре, що у нас нема університетів, які б готували «однакових» письменників. Кожен формується самобутньо, окремо, і відтак маємо дуже різних цікавих авторів!

Чи буде спільний художній твір? Напевно!

Загалом, на думку Вікторії, в літературі є два основних два шляхи для початківців: перший – писати й писати, подаватися на різні конкурси, і рано чи пізно автора помітять, він отримає визнання. Другий шлях – пошук наставників і покровителів, намагання познайомитися з відомими авторами й під їхнім патронатом дебютувати.

Віка: - Мені здається, це не дуже вдалий шлях, все таки талант має рухати автором і працездатність. І він не має нікому завдячувати особисто своїм успіхом, тому що це ускладнить йому майбутнє…

Влад: - Власне, у мене вийшло пройти по другому шляху…

Вікторія: Ні-ні-ні! Мабуть, так уже склалося, що твоїм літературним журі була я….

Влад: - Можу сказати щиро, що я ніколи не прагнув видаватися. Не знав, що це потрібно комусь взагалі! Напевно, більшості людей, які пишуть, важко оцінити свої твори. Хоча до війни я часто їздив до Росії, писав тексти для рок-груп, але це було таке – на містечковому рівні й на рівні захоплення. А вже коли ми познайомилися з Вікою, дякуючи її сестрі...

Вікторія: - Це була доля! Він не шукав знайомства!

Влад: - Так, не шукав! Коли Оля сказала, що Віка повинна це побачити, я й сам почав вірити, що це комусь потрібно. Напевно, дуже важливо, аби у житті кожної творчої людини з’явився хтось, хто підтримає, подарує цю віру й упевненість.

- Минулого року я була на творчій зустрічі з Максом Кідруком у Чернігові, він називає себе професійним письменником. А вас так можна назвати?

Влад: - Вікторію – можна!

Вікторія: - Я дуже пишаються тим, що нарешті мене можна назвати професійним письменником, бо наразі займаюся тільки літературними проектами, написанням книг, презентуванням їх у різних містах. Зараз я відкрита для різних проектів, до поїздок, до запрошень. Хоча раніше працювала на основній роботі, і не мала такої можливості. Все змінилося, тому й відчуваю легкість і натхнення, що можу займатися своєю справою, що в мене є чоловік, який дбає про нас.

- Саме чоловік у вашій родині заробляє гроші?

Влад: - Буквально місяць-півтора тому я звільнився з армії, тому зараз вільна людина. Окрім літератури займаюся громадськими рухами, ініціативами, намагаюся пробитися в політику, журналістику, щоправда, на містечковому рівні. Так, я намагаюся зробити все, аби нарешті дати Вікторії можливість у своє задоволення творити та писати.

Вікторія: - Це мрія кожної жінки, кожної письменниці!

- Можливо, плануєте щось спільне зробити – роман чи проект?

Віка: - Так, маємо певні задуми щодо великого літературного фестивалю на рівні Вінниці, але поки що не можемо розголошувати деталі. Щодо спільної творчості – маємо намір написати спільний художній твір, однак чи це буде збірка оповідань, чи щось поетичне – поки що не знаємо. Але він точно буде!

На творчій зустрічі в Чернігові Влад Сорд розповів, що під впливом дружини – Вікторії Гранецької почав писати оповідання, в яких намагається максимально відверто й правдиво, без пафосу й героїзації розказати про те, що побачив і пережив на східному фронті, про події, в яких брав безпосередню учать і був свідком. Переконаний, що наше суспільство цього потребує. Тож варто сподіватися на нові книги й нові зустрічі!

До слова:

В Чернігові Вікторія презентувала свій новий роман «Дім, у котрому заблукав час». Це драматична антиутопія про час як метафору, адже часу не існує, є лише прилади його вимірювання, що їх для зручності вигадали люди; про внутрішній апокаліпсис, який почасти буває страшнішим, ніж апокаліпсис довкола; зрештою – про кохання, що триває на тлі руйнування часу. Книга написана у співавторстві з львівською письменницею Анастасією Нікуліною та вінницькою поеткою Мариною Однорог. Відтак проза тут поєднана з поезією, а історичні події - з химерними містифікаціями. Роман вийшов друком до Форуму видавців-2017 у харківському видавництві «Фоліо».

фото – автора та з офіційного сайту Вікторії Гранецької