Сповідь лікаря. Чилійського з Чернігівщини

Чернігівський мандрівник світом Олександр Волощук подорожує нині Південною Америкою, де, як і зазвичай у подорожах, досліджує появу і життя переселенців з України.

І навіть на протилежному боці земної кулі він зустрічає земляків з Чернігівщини. Цього разу він знайомить нас з лікарем Сергієм Мироненком.

Слово Олександру:

Познайомитися з Сергієм Мироненком мені порадив Олексій Руденко-Десняк – онук відомого чернігівського письменника Олекси Десняка: «Він наш, чернігівський, йому буде приємно зустрітися з тобою».

Наша зустріч відбулася в місті Вінья-дель-Мар, а спілкувалися ми у перуанському ресторані з чудовою кухнею. Дійсно, Сергій був дуже радий такій зустрічі із земляком. І майже як рідному розповів мені історію свого життя.

Народився він 1964 року в Мені на Чернігівщині. Після здобуття медичної освіти працював у Козелецькій районній лікарні, і був у той час (кінець 1980-х років) єдиним хирургом-травматологом у районі. Через Козелецький район проходить автомобільна траса Одеса - Петербург, аварії на ній траплялися завжди, тож роботи молодому хірургу вистачало. Не одну людину він врятував від ампутації кінцівок, зшиваючи їх розбиті і зламані руки й ноги.

На початку 1990-х у Чернігові почала працювати 2-га міська лікарня (автор цих рядків брав участь у її будівництві, проходячи виробничу практику під час навчання у Чернігівському СПТУ-18), і здібного лікаря запросили до неї на роботу. Із завзяттям Сергій почав працювати на новому місці, а згодом навіть потрапив на стажування до Німеччини.

Сподівався, що після повернення зможе ефективно використовувати набутий досвід. Однак трапилося зовсім інакше - людська заздрість може зламати крила навіть найздібнішим... Не витримавши психологічного тиску, Сергій Мироненко їде працювати до Росії (йшов 1999 рік).

Травматолог-професіонал відразу отримав роботу в лікарні підмосковного міста Хімки. І все було б добре, якби не "дикі нрави" (вислів Сергія), що панували там. Старший медперсонал лікарні вимагав "мзду" за лікування від пацієнтів, і хотіли, щоб це ж робив Сергій. Тому, коли з’явилась можливість змінити місце роботи, він не вагався.

Отримав посаду завідуючого відділеням у новоствореній лікарні мерії Москви. Про будь-які хабарі там не могли бути й мови, адже лікувати доводилося чиновників. Але коли помер засновник лікарні і прийшло нове керівництво, Сергій зрозумів: і тут працювати не зможе. До того ж він почав відчувати зміни у ставленні до українців і нещирість путінської влади.

У 2007 році Сергій Мироненко вперше відвідав Чилі, тоді - як турист. Після спілкування зі знайомими, котрі на той час вже осіли в цій країні, прийняв рішення емігрувати.

Найважчими були перші два роки життя в Чилі. Довелося не тільки вчити іспанську мову, а й штудіювати університетський курс, щоб підтвердити свою медичну кваліфікацію. Врешті йому це вдалося і Сергій отримав роботу.

Зараз у нього навіть два місця роботи – у відділенні травматології державного шпиталя та у приватній клініці. Але за 11 років життя у Чилі ця країна не стала для нього рідною ("Я завжди буду тут іноземцем"). Чилі для нього - це перш за все робота, і свого майбутнього він з нею не пов’язує.

Раз на рік літає в Україну, відвідує могили батьків, із задоволенням приїжджає до Чернігова, з яким його пов’язують добрі спогади. А найдорожчаю людиною для Сергія є його 25-річна донька Юлія, яка живе в Німеччині.

Спілкуючися із Сергієм, я вічував, що для нього наша зустріч – як дорогоцінна відрада, як дуже рідкісна можливість поговорити із земляком і розкрити йому свою душу. Адже тут, в Чилі, він практично одинак...

Дякую тобі, Сергіє, за цю незабутню зустріч, і за увагу до мене, як до мандрівника! Нехай у твоєму подальшому житті все буде добре!