Останнє оновлення: 13:53 субота, 2 липня
Культура
Ви знаходитесь: Культура / Архітектура / Понад 40 днів в облозі: як рятували колекцію Чернігівського історичного музею
Понад 40 днів в облозі: як рятували колекцію Чернігівського історичного музею

Понад 40 днів в облозі: як рятували колекцію Чернігівського історичного музею

Ранок 24 лютого для Сергія Лаєвського, директора Чернігівського обласного історичного музею імені Василя Тарновського, почався з вибухів. Він прийшов на роботу, щоб разом із колегами рятувати колекцію від війни.

Вперше заночував вдома 9 квітня. Ці понад 40 днів Чернігів був у облозі, під постійними обстрілами росіян. У цей час музей також дав прихисток місцевим мешканцям, які пересиджували повітряні атаки в його підвалі. У квітні українські військові відбили атаку Росії на чернігівському напрямку, в місті відновлюється нормальне життя.

Співробітники демонтували експозицію кожен день облоги, під обстрілами та вибухами. Уже тоді стало зрозуміло, що після перемоги музей кардинально зміниться. Сергій Лаєвський, який працює в музеї з 1985 року, а директором – з 1999 року, прагне відійти від хронологічного відтворення історії України та Чернігівщини. Музей зберігає унікальну колекцію старожитностей Василя Тарновського, яку, на думку директора, варто показувати за колекційним і тематичним принципом. Сергій Лаєвський розповів, як рятували ці скарби.

Про можливість війни говорили з листопада 2021 року. Наскільки несподіваним для вас був її початок? Чи робили запобіжні кроки?

Повернуся у 2014 рік. Коли розпочалася російсько-українська війна, стало зрозуміло, що музейні цінності на полі бою – це величезна загроза для культурної спадщини. Виникли питання, пов’язані з евакуацією та пересуванням музейних цінностей в умовах бойових дій.

Як і переважна більшість музеїв, ми мали інструкції, розроблені десь у 1970-х роках. За ними, має бути складений перелік музейних предметів першої групи – для безумовної евакуації, другої групи – для евакуації за можливістю. Решту треба сховати на місці.

Ми складали ці списки, рахували, скільки матеріалів нам потрібно, щоб упакувати предмети. Нам вдалося закупити для цього картонні коробки та бульбашкову плівку. Як виявилося, останньої майже достатньо.

І в 2014 році, і в 2015-му, і в 2018-му ми ставили питання, куди та як можуть бути евакуйовані наші колекції. Має бути визначено місце, яке ми попередньо обстежимо, має бути визначено, звідки та скільки ми візьмемо транспорту, хто супроводжуватиме та охоронятиме предмети тощо. На жодне питання відповіді ми не отримали.

Стало очевидним, що маємо розраховувати на власні сили. Ми розробили інструкції для персоналу. У них розписали, які групи що робитимуть під час демонтажу експозиції. Але знову питання: якщо почнеться війна, чи ми можемо розраховувати на те, що колектив музею збереться повністю та виконуватиме ці дії? Наш досвід був суто теоретичний і спирався на події 1941 року, коли війна котилася до Чернігова відносно довго, і найцінніші предмети встигли запакувати та евакуювали.

Майже за місяць до початку повномасштабної війни я запитував Міністерство культури, чи ми маємо робити щось для можливої евакуації. Відповіді не було. Настирливо піднімав це питання в обласному департаменті культури. Збиралися наради, але не можу сказати, що вони були надто продуктивні. Внутрішньо, в колективі музею, такі наші запитання робили нас хоча б трохи готовими.

Події 24 лютого були повною несподіванкою. Що б там не казали про можливість війни, не можна бути готовим до того, що ранок почнеться з вибухів. Майже 90% колективу вийшло на роботу. Над містом лунали сирени повітряної тривоги. Але співробітники знали, що мають робити, і діяли в перервах між цими сиренами.

Ми мали списки предметів, знали, де вони в експозиції і де їх треба розмістити у фондосховищах. Тому всі вони були вилучені, описані, запаковані та поміщені туди, де, на наш погляд, були більш-менш захищені від "чогось". Але ми навіть не знали, від чого.

Так само діяли співробітники нашої філії – військово-історичного музею. Їм було значно складніше, оскільки вони розташовані в місці, дуже небезпечному з точки зору бойових дій. Там ми змогли пропрацювати пів дня, демонтували тільки ключові предмети. В іншій нашій філії, в "Садибі родини Лизогубів" у Седневі, немає предметів основного фонду. У музейно-меморіальному комплексі партизанської слави "Лісоград" було більш-менш спокійно.

Які підсумки облоги Чернігова для музею? Що постраждало?

Ми склали власні списки, але поки вони не зафіксовані жодним актом, без фінансових розрахунків. Філія "Лісоград" вціліла повністю, бо там не було ані окупантів, ані бойових дій. У "Садибі родини Лизогубів" є пошкодження вікон, паркана, дерев парку. Але всі будівлі та пам’ятки цілі.

Військово-історичний музей постраждав, так би мовити, середньо. У будівлі вікна 3 на 5 метрів вздовж всього першого поверху, трохи менші в кабінетах на другому поверсі. Часто це скло майже сантиметр завтовшки, подвійне, в залізних рамах. Вікна вилетіли всередину та назовні.

Приміщення з історичною експозицією є пам’яткою архітектури національного значення. Це колишній будинок губернатора, зведений у першій чверті XIX століття. Будівля постраждала не сильно, уламки від вибуху міни частково пошкодили фасад, вибиті вікна в кількох залах на другому та третьому поверхах. Один уламок влетів у вестибюль, де сидить охорона. На щастя, він вдарився об металеву частину вітража і не потрапив всередину будівлі. Жоден експонат не постраждав.

Пробоїни в будівлі з історичною експозицією ми одразу затулили. Ситуація з військово-історичним музеєм складніша, але ми виїхали туди наступного дня. Працювали під обстрілами, на які тоді вже зважали мало, призвичаїлися. Максимально демонтували колекцію – те, що могло постраждати. В історичному музеї впродовж всієї блокади ми демонтували десь 90% колекції.

Тобто, ви працювали під час повітряних тривог та обстрілів?

Так. Перші дні у нас ще лунали вуличні сирени. Потім сирени лунали в мобільних додатках. Але коли немає інтернету, мобільний додаток не працює, і ти не знаєш, що відбувається.

Чернігів бомбили вдень тільки перші тижні. Коли над містом збили кілька ворожих літаків, бомбардування в основному відбувалися вночі. А вдень йшли обстріли з усіх видів артилерії, танків, мінометів, "Градів" та "Ураганів" (реактивні системи залпового вогню, – авт.).

Ми ці вибухи чули, але коли ти зайнятий роботою, чимось монотонним, то відволікаєшся і сприймаєш ці звуки, як шум за кадром. З нашими співробітниками все гаразд.

Чи правда, що під час війни музей давав укриття місцевим мешканцям? Як це відбувалося?

Музейне приміщення не обладнане бомбосховищем. Щось таке робити тут неможливо, бо це пам’ятка архітектури національного значення, цвях у стіну не можна вбити без дозволу Міністерства культури. Історично будівля має величезний підвал. Стіни в музеї десь метр завширшки. Під час німецько-радянської війни в будівлю влучило кілька бомб, усі перекриття були зруйновані, частково і підвали. Частину засипали, частина вціліла, має цегляне склепіння та міцні перекриття. У цих приміщеннях є два яруси, два та чотири метри завглибшки. Раніше там була котельня.

У перший день війни частина колективу спускалася в ті підвали. Ввечері музей отримав посилення охорони, і поліцейський привів із собою родину – вагітну дружину з малою донькою. Прийшли люди, які опинилися поруч із музеєм та які жили в особливо небезпечних районах міста. Так і з’явилося наше сховище.

У першу ніч нас було десь десятеро: я з дружиною, колеги. Зранку почали облаштовувати це сховище: позносили банкетки, дерев’яні щити – наче ліжка. Згодом і матраци приносили. Розширювали ці площі. У цьому підвалі в дні облоги ховалося до 30 людей. Хтось виїжджав, хтось приходив натомість. Відмовив тільки один раз.

Хто допомагав вам боронити музей, крім співробітників?

У музеї 24 на 7 перебувало шість співробітників. Нам допомагали два волонтери. Містян, які в нас переховувалися, в експозицію не запускали. У нас випрацювався свій ритм.

Хтось виходив у місто, вистоював черги в магазинах, купував продукти. Хтось виїжджав у пошуках води. Опалення зникло десь на третій день, світло зникало періодично, в основному його не було, вода зникала надовго. Ми викопали туалет на музейному подвір’ї, у нас був генератор та газовий балон із пальником.

Я живу поруч, тому вдень дружина заходила додому: там був газ, і можна було готувати їжу. Люди, які жили в підвалі, теж виходили в магазини, у нас була спільна кухня. До того ж, усі ми маємо холодильники, де залишалося чимало продуктів. Оскільки світло зникало, треба було їх використовувати. Тому готували багато, ділилися з усіма, хто був поруч.

Люди, які переховувалися в підвальному приміщенні, наполягали, щоб я спускався до них на ніч. Я ночував там, щовечора проводив свого роду лекції про ситуацію в країні, в Чернігові та околицях. Частина співробітників ночувала в приміщенні. Так ми підсилили охорону. До речі, служба поліції охорони спрацювала на найвищому рівні. Без охорони музейні будівлі не залишалися.

А історичні лекції проводили для тих, хто опинився в музеї? Чи було не до того?

Було й таке. Наш старший науковий співробітник Олена Трухан за цей час провела понад десять лекцій з історії Чернігівщини та музею, з історії наших колекцій. Вона проводила їх у сховищі та у вестибюлі, де висять світлини кінця 19 – початку 20 століття з виставки про Чернігів.

Також ми спілкувалися з військовими, які несли службу в наших краях. Оскільки вони не місцеві, їм було цікаво дізнатися про місцину, куди вони потрапили.

Яку допомогу і від кого отримував музей для виживання під час облоги?

Українці дуже швидко гуртуються, наш волонтерський рух неймовірний. Ми почали отримувати різну допомогу одразу. По-перше, фінансову. Через відсутність електрики не працював бюджет, і ми не змогли отримати зарплату.

Аванс за березень прийшов 11 квітня. На картку надходила допомога від приватних осіб, музейників із різних куточків країни, від моїх друзів. Частину тих коштів я відправляв на допомогу Збройним силам України та місцевим волонтерам.

У Львові створена громадська ініціатива – Штаб порятунку культурної спадщини. Вони одразу вийшли на контакт. Ми замовляли продукти, побутові предмети, генератор, ліки, різні пристрої, пакувальні матеріали. Через важку логістику, особливо через підірваний автомобільний міст, не все могло потрапляти до нас вчасно. Але майже все сьогодні вже в музеї.

Ми отримували допомогу ліками та продуктами, побутові. Мені дуже запам’яталися свічки від Степана Захаркіна з Києва, який активно волонтерить. Різнокольорові та великі, вони не дуже яскраво освітлюють, але романтичні. Частиною цих свічок поділився з волонтерським центром. Людям, які користувалися ними в сховищі, дуже сподобалася атмосфера, яку ті свічки створювали.

У критичний момент нестачі питної води нам дуже допомогли колеги з Національного заповідника "Гетьманська столиця", які на додачу передали чимало продуктів та різних корисних предметів.

Поки був відносно стабільний зв’язок і працював інтернет, я долучався до зум-конференцій насамперед з німецькими колегами та проговорював нагальні та майбутні музейні потреби. Завдяки цьому нам вдалося замовити цінні пакувальні матеріали. Очікуємо цю допомогу, оскільки свої запаси майже використали.

Отримуємо допомогу завдяки сприянню колег, зокрема Національного художнього музею України. Ми були вражені їх пропозицією замовити необхідні витратні матеріали для ремонту, які проплатить Литва. Вже чекаємо на цю допомогу, щоб закрити величезні вікна у військово-історичному музеї.

Нас підтримував голова Чернігівської обласної військової адміністрації В’ячеслав Чаус. А департамент культури, який залишився в дуже обмеженій кількості, допоміг пальним для генератора.

Серед наших поселенців було кілька родин, які живуть поруч. Завдяки ним зранку та ввечері ми мали окріп у термосах, а отже, гарячий чай та каву. Це важливо, оскільки постійно треба бути в тонусі.

Яка допомога потрібна музею нині?

Під час облоги ми отримували багато пропозицій щодо евакуації. Але я пояснював колегам з Польщі та Німеччини, англійським журналістам, що ми не можемо говорити про евакуацію, бо місто було оточено та йшли постійні обстріли. Більш того, поруч із нами розташовується пішохідний міст, який певний час був останньою дорогою надії та який кілька днів сильно обстрілювали – нас тоді постійно хитало.

Спосіб демонтажу експозиції призвів до того, що половину обладнання більше не можна використовувати. У нас не було часу все ретельно розкручувати, тому іноді ми силою "роздирали" вітрину. Звісно, не розбиваючи скла. Тому нам потрібне обладнання: експозиційне, виставкове, фондове.

Упродовж минулого року в Чернігові точилися навколомузейні баталії з міським головою Владиславом Атрошенком. Ми просили передати одне з приміщень Чернігова для створення фондосховища з відкритими фондами. Міський голова то обіцяв допомогти, то відмовляв. Приміщення це вільне й сьогодні, майже не постраждало під час бойових дій. Тому я розраховую, що ми зможемо відновити ті перемовини, щоб музей розширював площі. Це дозволить показати набагато більше наших колекцій, особливо нашу етнографію. Адже наш етнографічний музей був закритий у 2006 році.

Наш військово-історичний музей раніше розповідав про військову історію Чернігівщини. Там сім років існувала експозиція "На наших плечах Україна" про участь земляків у російсько-українській війні. Але навряд у тому місці нам вдасться зробити музей, де ми зможемо якісно розкрити тему героїзму оборонців, всю трагедію та побут війни 2022 року. Там не вистачить місця. Тому площі потрібні і для цієї філії.

Уже почали збирати артефакти сучасної війни?

Перший предмет нам передав наш співробітник, який тримав оборону на одній із околиць Чернігова. Це кілька речей, які належали окупантам. Прийняли з проханням сховати, бо тоді ніхто не знав, наскільки глибоко ворог зайде до Чернігова, було кілька спроб прориву.

Поступово почали збирати речі поруч із нами. Звернулися до командування 1-ї окремої танкової Сіверської бригади та отримали від них кілька подарунків. 12 квітня наші співробітники поїхали на одну з околиць міста і разом із солдатами ЗСУ обстежили територію, фотографували, зібрали предмети, що належали як окупантам, так і українським захисникам. Також до нас потрапили речі загиблих воїнів. Сподіваємося, що з’ясуємо, кому вони належали.

Такі предмети будемо збирати і далі. Будемо робити це без поспіху, щоб не нагрібати зайвого. Також частиною нашої колекції стануть уламки міни, які залетіли в музей.

закрити

Додати коментар:

SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM

Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

SVOBODA.FM на Apple Podcasts

Реклама на сайті SVOBODA.FM
Фотоновини

  Фахівці «Чернігівгазу» продовжують відновлення мереж

SVOBODA.FM