Творили світ, не покидаючи бомбосховище

9 вистав розробили і показали діти у проєкті "Ми Творимо Світ".

Режисерка Молодіжного драматичного театру "АмаТеа" Олена Росстальна розповіла про історії юних лялькарів.

Вони допомагають інтеграції вимушених переселенців і як вдається продовжувати свою справу під ракетними обстрілами.

Як з’явилася ідея проєкту?

 

З 2014 року ми в театрі доволі багато працювали з внутрішньо переміщеними особами. Ще тоді в Чернігів переїжджало багато людей зі Сходу. Діти і підлітки приходили займатись. Перед пандемією ми започаткували студію творчого письма і анімації. Вона досі працює. Частина учасників - переселенці першої хвилі.

В процесі роботи стало зрозуміло, що така діяльність важлива для підтримки людей і іх інтеграції. Далі обставини склалися так, що ми самі побували в статусі внутрішньо переміщених осіб. Пізніше втратили приміщення. Зазвичай, всі наші проєкти довготривалі. Вистава вимагає року роботи, мультфільм діти створюють від трьох місяців. Цього разу хотілося допомогти, зробити це швидко і дати можливість побачити результат.

Форма “театр вдома” добре зарекомендувала себе ще минулоріч, під час блекаутів. Тоді ми збиралися з дітьми і їх батьками у бомбосховищі, розставляли свічки і лампадки та разом робили домашні театри. Це дуже виручало. Зворушлива взаємодія мам і діток, тепла атмосфера, робота руками створювала особливий настрій і змушувала забути про гаджети і тривожні новини.

В цьому проєкті ми додали екскурсії містом. Вимушено опинившись в Івано-Франківську я почувалася прибульцем. Поговоривши про такі відчуття з батьками, виявилось, що це доволі поширено. Частина живе у родичів, комусь вже нікуди повертатися. Всім доводиться починати спочатку. Тепер Чернігів - наш спільний дім. Важливо було, аби ми разом думали і переосмислювали, який він є.

 

В основі вистав - історії дітей і вигадані ними персонажі. Як їх створювали?

 

Діти писали свої історії разом з батьками. У когось вони були казкові, у когось більш реалістичні. На майстер-класах ми показували їм, як створюються театральні декорації, пояснювали що таке передній і задній план, створювали макети, ескізи персонажів. Шити героїв довелося мамам, бо більшості діток від семи до дев’яти років. Радіємо, що мали навіть театральних тат. Підлітки ж все робили самостійно.

Сценою для показу була розкладна прямокутна конструкція метр на сімдесят сантиметрів. Її можна будь-куди взяти з собою, як папку. Ми навіть чохли на них поробили. Діти так гордо з ними потім ходили. Навіть фото нам надсилали. Хтось ходив показувати бабусі, хтось влаштував виставу у школі. Разом ми вчилися грати через театральні практики.

Найменшому учаснику було 5 років, найстаршому - 16. Тому історії були дуже різні, але переважна більшість - про дім. Одна з них дуже зворушлива. Головний герой - самотній хлопчик, у якого ніколи не було друзів. Одного разу він зустрів динозавра і вирішив потоваришувати. Але з’ясувалося, що разом їм нема де гратися. Тому вони побудували ракету і полетіли на іншу планету, де збудували свій дім.

Кілька історій було про пригоди тварин, в інших герої шукали таємні кристали і якщо знайдуть, відкриється портал і вкаже шлях додому. Одна була історія про селян. Для неї зробили льох, велике поле, старовинні українські хати. За сюжетом, у селян не було дому. Але вони були хитрі. Перемудрували пана і той подарував їм власний маєток.

Одна історія була про те, як дівчина мріяла навчитися верховій їзді. Але жила в селі, де конях тільки землю орали, і всі з неї сміялися. Тоді дівчина знайшла маленького кволого коня, який не міг працювати, і погодився її возити. Разом вони таємно займалися і вкінці виграли змагання. Видно було, що дитині це дуже близька тема і вона сама мріє цим займатися. Тому і декорації були дуже деталізовані, перепони, як справжні, і дуже гарні конячки.

 

Діти писали про себе, відчувався страх за майбутнє, тривога, чи навпаки вони ділилися надіями?

 

Щоб створити сімейну атмосферу, ми залучили до творчості батьків. За нашими відчуттями, батьки переживали більше, ніж діти. Бо малеча в ігровій формі розповідала, що таке дім для них, тоді як для дорослих було важливо це почути.

В усіх домівках, які вони зробили, було тепло і затишно. Ми з колегами дуже боялися, як впораємося, коли постане тема руйнації, чи деструкції. Обговорювали, як долатимемо це. Натомість її не було в жодній історії. Навіть кольори діти обирали яскраві та життєрадісні.

Окрему цікавість вони проявили до екскурсій. Ділилися, що важко зрозуміти де ти опинився, коли потрапляєш в ізольоване коло школа-робота-дім, яке щораз повторюється. В процесі влаштування нового побуту геть не вистачає часу на щось інше. Ми спробували занурити їх у простір Чернігова, використовуючи екскурсійні програми.

 

Як обирали, куди повести, що слід показати першим?

 

Ми співпрацювали з одним з найкращих гідів Чернігова, з Володимиром Пилипенком. В нього дуже великий досвід проведення екскурсії, роботи в цій сфері. Також питали батьків і дітей на першій організаційній зустрічі, що б вони хотіли побачити. Потім обрали маршрути, які будуть розповідати про Чернігів в різних віхах. Чернігів історичний - це вал, церкви, печери.

Далі Чернігів післявоєнний - все, що було відбудовано. І наостанок Чернігів сучасний, щоб могли подивитися, як місто розвивається і перебудовується. Говорили про те, що місто, як і дім, змінюється. Також учасники отримали карти і самі блукали різними стежками, шукаючи скарби. Щоправда, кілька разів довелося перенести події через масовані ракетні атаки.

 

Щодо небезпек: як ви організовували діяльність, зважаючи на війну? Як адаптувалися до цього?

 

Нам дуже пощастило, бо ми маємо чудових партнерів. Це Чернігівський обласний художній музей, де відбувалися наші заняття. Разом ми співпрацюємо більше 10 років. В 2018-му на його території почали створювати мультифункціональний творчий простір Art and Media Hub, який мав бути відкритий для містян.

Зробили його у підвалі. У 2022 році там було влучання. Не критично, але шибки повилітали. Ми все відновили і зараз це бомбосховище, але разом з тим - артпростір. Вирішили обрати його за основну локацію, бо бувають такі дні, коли краще не покидати бомбосховище.

 

Проєкт завершився, що учасники забрали з собою? Чи продовжилась ваша взаємодія?

 

Радіємо, що всі, хто прийшов з ідеєю, змогли завершили проєкт.Зараз діти продовжують у нас займатися. Менші ходять в студію, де ми робимо мультики. На останніх заняттях питали, коли наступна зустріч. Це дуже цінно, адже означає, що ми їм потрібні. Діти один одного запрошували брати участь у своїх виставах, вчилися домовлятися.

Нам писали мами по закінченню, що відбулися вдалі покази у школах, дуже пишалися. Дехто досі продовжує шити персонажів і створювати нові історії. Мами, два татусі і два дідусі відзнаили, що раді активно побути з дитиною. Дві години, поки вона зайнята, вони комунікували. А на це важко знайти час в нашому буремному повсякденні. Всі учасники були, наче велика родина за одним столом, допомагали один одному, ділилися відкриттями і переживаннями.

Одна мама шукала, де шахи для дитини знайти, а друга питала, як влаштувати в садочок молодшого. І досі спілкуються, підтримують одне одного. Мені іноді здавалося, що мамам би хотілося ще окремо для себе зробити щось подібне. Після закінчення кожного майстер-класу просили хоча б ще трошки. Мені здається, що це найкраща похвала для нашої роботи - бажання бути залученим.

Проєкт реалізовується за фінансової підтримки «Culture Helps /Культура допомагає» — проєкту, що співфінансується Європейським Союзом у межах спеціального конкурсу пропозицій для підтримки українських переміщених осіб та українського культурного та креативного секторів. Проєкт реалізовується Інша Освіта (UA) та zusa (DE)

Катерина Лук’яшко