Тарас Шевченко – ветеран „холодної” війни

Ніщо так сильно не роз’єднує колишніх союзників, як перемога над спільним ворогом. Ще у 1945 році союзники по антигитлерівській коаліції разом святкували перемогу над Німеччиною і Японією, а у 1955 році Світ було розділено майже на півстоліття між двома військовими блоками NATO і Варшавським договором.

У першому блоці домінували США, у другому – СРСР. На щастя ядерної війни між цими військовими блоками не відбулося, але боротьба „за мир в усьому світі” була запеклою…

Чим керувалися у Москві і Вашингтоні ?

Чільне місце в цьому найдовшому протистоянні у ХХ столітті відводилося ідеологічній війні, яка отримала назву „холодна”. Українці опинилися на її передньому краї. Один з епізодів цього протистояння – майже одночасне встановлення у червні 1964 року пам’ятників Тарасу Шевченку у Москві і Вашингтоні.

Генсек КПРС Микита Хрущов, який тоді керувався гаслом: ”Доженемо і переженемо Америку”, разом з Петром Шелестом першим відкрив 8 червня 1964 року пам’ятник Тарасу Шевченку у Москві у сквері перед готелем „Україна”, в той час як вже відставний 34-й Президент США Дуайт Ейзенхауер зробив подібне у Вашингтоні лише 27 червня того ж року. Як бачимо, офіційне відкриття цих монументів ні яким чином не було пов’язане ні з датою народження Тараса Шевченка (9 березня), ні з датою його перепоховання під Каневом (22 травня).

У США спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку офіційно здійснювалося за ініціативою українських емігрантських організацій, серед яких найбільш впливовою був Український Народний Союз(УНС). Саме УНС через сенатора Джекоба Джевітсона звернувся до Сенату США з ініціативою встановлення пам’ятника. 24 червня Палата Представників, а 31 серпня 1960 року і Сенат США одноголосно(!) ухвалили резолюцію про встановлення пам’ятника у Вашингтоні „європейському борцю за волю”.

Так офіційно визначили постать українця Тараса Шевченка американські законодавці. Крапку поставив 13 вересня 1960 року Президент США Дуайт Ейзенхауер, який підписав Публічний Закон 86-749. До речі, генерал Дуайт Ейзенхауер єдиний громадянин США, який отримав найвищу нагороду СРСР орден „Победы” та був на трибуні Мавзолея В.Леніна поряд з „вождем усіх народів” Й.Сталіним на параді Перемоги у червні 1945 року.

Зверніть увагу, з дня офіційного рішення про встановлення пам’ятника до 150-річного ювілею Тараса Шевченка залишалося більше трьох років. Тож у Москві був час на роздуми. У США діяли чітко по закону: за ініціативою Українського Конгресового Комітету Америки 45 українських громадських організацій США 20 вересня 1960 року утворили громадський Комітет Пам’ятника Шевченкові у США під головуванням Романа Смаль-Стоцького. Через два роки на 31 жовтня 1963 року у США вже діяло 266 місцевих комітетів, які на цю дату зібрали понад 303 тисячі доларів. Всього на побудову пам’ятника добровільні пожертви здійснили понад 50 тисяч громадян США, переважно українського походження, яких на той час в США було більше одного мільйона.

Автором пам’ятника у Вашингтоні став Леонід(Лео) Моложанін, який чи не першим створив монументальний образ молодого Тараса Шевченка до його заточення у 33 річному віці в імперські каземати і солдатчину. За океаном „європейського борця за волю”, автора поетичних рядків: „Коли ми дождемося Вашингтона з новим і правидним законом ? А дождемось таки колись !” уявляли молодим, вдягненим по-європейські джельтменом, а не старим кобзарем – втомленою, підтоптаною солдатчиною людиною. Тож більшість радянських українців навряд чи впізнають у вашингтонському пам’ятнику свого Тараса-кобзаря.

Отже, офіційне відкриття пам’ятника Тарасу Шевченку у Вашингтоні саме в кінці червня саме у період відпусток було пов’язано з бажанням українських емігрантських організацій зібрати як найбільше учасників цього дійсно історичного дійства(біля 100 тисяч).

Чи могли комуністичні бонзи, які у 1961 році оголосили на весь Світ програму побудови комунізму в СРСР до 1980 року, залишити без уваги цю „явну провокацію українських буржуазних націоналістів і американських імперіалістів” ?

Отож, за особисто за ініціативою генсека М.Хрущова клятим „жовто-блакитникам” було нанесено симетричного удару - спішно оголошено відкритий всесоюзний конкурс на кращий пам’ятник Т.Шевченку у Москві, а не в Ленінграді(нині С.-Петербург), який насправді тісно пов’язаний з долею Тараса Шевченка. У цьому конкурсі взяло участь понад 30 проектів.

Перемогла (насправді, посіли друге місце, бо першого нікому не присудили) творча „комуна” з Києва у складі молодих скульпторів Юлія Синькевича, Михайла Грицюка, Анатолія Фудженка та архітекторів Анатолія Сніцарєва і Юрія Чеканюка для яких цей проект був взагалі першим в житті. Не виключено, що на такий результат конкурсу вплинуло і побоювання іменитих фахівців щодо занадто стислих термінів для „достойної” відповіді на вашингтонський виклик СРСР і можливого гніву генсека-волюнтариста у разі невдачі. Тож творити московського Шевченка довірили молодим, зовсім молодим...

Останній з живих творчих „комунарів” Юлій Синькевич у інтерв’ю газеті „Україна молода” від 7 березня 2006 року стверджує, що автори пам’ятника в Москві поклялися ніколи не відкривати секрет: хто, як і за чиїм ескізом створював монумент. Невдовзі „комунари” пересварилися (бо чи не кожен з них вважав себе головним автором пам’ятника) і кожен пішов своїм творчим шляхом. За версією Юлія Синькевича ідея московського пам’ятника – окрилений поет, тому що Тарас Шевченко – найінтелігентніша, найгеніальніша людина світу поряд із Данте, Бальзаком, Пушкіним, Лермонтовим. Знайшли для нього оригінальний одяг, який він із повним правом міг би носити (але ніколи не носив!), - шинель-„крилатку”.

Крім того, діти хрущовської „відлиги” примусили вже підтоптаного бронзового Тараса не стояти на постаменті, бо намагалися підкреслити його зв’язок з народом, а тому гігант заввишки 5 метрів 60 сантиметрів, начебто, рухається по скелі з понуреною лисою головою, мабуть, в Україну із імперського заслання та вростає в землю. Проти образа „ошинеленого” Тараса Шевченка виступили поети М.Рильський, П.Тичина та багато інших відомих діячів української радянської культури. Проте московським компартійним бонзам і особисто М.Хрущову такий образ Тараса сподобався.

Про вашингтонський пам’ятник Шевченкові українській складовій радянського народу у брежнєвські „застойні” часи комуно-соціалістичні ідеологи намагалися взагалі не згадувати. Як не дивно, не був популярним у імперських українофобів і московський образ Тараса Шевченка. Можливо, тому що нагадував він про хрущовську „відлигу” і програну ідеологічну „холодну” війну, в тому числі і за Україну.

Досі більшість українців уявляє Тараса Шевченка в образі старого підтоптаного Кобзаря. Навіть на першій 100 гривневій купюрі Тараса Шевченко зображено ледь не столітнім дідом.

Часи змінюються. Комуно-соціалістам у 2006 році вперше з 1990 року не вдалося перемогти на виборах до Верховної Ради України. Не допомогли їм ні шалені гроші від олігархів, ні перевірена часом соціальна демагогія, яка, до речі, використовувала зомбований десятиліттями старорежимний образ Тараса Шевченка, як кріпака-селянина, борця проти панів за соціальну рівність.

У 2006 році більшість виборців без особливих вагань голосували за мегаблоки і мегапартії на чолі з „месіями”, в тому числі на місцевих виборах, добряче нашпиговані мільйонерами та олігархами. В той час, як проросійські імперські сили відкинули будь-яке маскування і відкрито оголосили „холодну” війну за Україну. Поки що „холодну”. Тож українців очікує нелегка боротьба за українську демократичну соборну Україну. Чи не досить одній частині українців дожидатися вашингтонів, інший - ленинів чи путіних „з новим і правидним законом” ?

Чи не про це нагадують такі різні за ідеєю та втіленням у бронзу, але не українські пам’ятники Шевченку і у Вашингтоні, і у Москві, столицях держав, які на протязі ХХ століття були і союзниками, і ворогами, але завжди при цьому керуються виключно власними інтересами ?

Економічний оглядач газети „Сіверщина”