Олександр Волощук об’єднав Україну і Далекий Схід
Мандрівка чернігівського журналіста Олександра Волощука на Далекий Схід - п’ята і найтриваліша у його послужному списку. Задумав він її ще п’ять років тому і, готуючись, пройшов автостопом Центральну і Північну Росію, Молдову і Придністров’я, Північний Кавказ, Закавказзя, побував на Соловках, Біломор-Каналі, в багатьох інших місцях.
Свою подорож на Далекий Схід Олександр означив як акцію "Українці за Байкалом", маючи на меті познайомитися з життям етнічних українців у тих краях та зібрати матеріали про репресованих із Чернігівщини, що відбували там покарання.
Поставлені перед собою завдання він виконав повністю і пройшов значно більше, ніж планував. За півроку Олександр Волощук подолав 35 тисяч 850 кілометрів, 760 із яких - пішки...
Побував у Сибіру, на Алтаї, Колимі, Сахаліні, Курильських островах, в Магадані, інших містах, відвідав також Монголію. Кінцевим пунктом подорожі 34-річного чернігівця, яка розпочалася з Красноярська, став острів Шикотан, де знаходиться мис Край світу.
Мандрівник його таки дістався, чим сьогодні дуже пишається. На згадку він привіз звідти воду Тихого океану.
Інформаційним та моральним спонсором журналіста була Чернігівська обласна організація товариства "Просвіта", газети "Сіверщина" та "Біла хата". Останні слідкували за цією мандрівкою, висвітлюючи її хід на своїх сторінках. Благополучно повернувшись на 200-й день подорожі додому, Олександр Волощук охоче ділиться своїми враженнями з журналістами.
- Олександре, розкажи, будь ласка, як живуть наші земляки-українці на Далекому Сході? Чи пам’ятають національні традиції, чи спілкуються рідною мовою?
- Дуже активні і свідомі українці живуть, передусім, у Примор’ї і в Хабаровському краї. Сам той факт, що в Примор’ї, у місті Спаську Дальньому існує єдина за Уралом радіопередача українською мовою, багато про що говорить. Передача тривалістю 40 хвилин називається "Джерело України" і виходить раз на місяць, але скоро вже буде звучати двічі. Відповідна домовленість про це уже є. Щороку на Далекому Сході проходять українські фольклорні фестивалі, і щораз в іншому місті - Хабаровську, Фокіно, Владивостоці. Українці там ведуть дуже свідоме національно-культурне життя, спілкуються між собою виключно українською мовою, хоча більшість із них вже не одне десятиліття живе на Далекому Сході. Люди із задоволенням носять національний одяг, готують національні страви, повною мірою підтримують національні українські традиції.
Дещо інша картина в Магадані. Українська громада там не така чисельна, як у Владивостоці та Хабаровську. До того ж її роздирають внутрішні протиріччя - люди в цьому товаристві ніяк не можуть поділити між собою владу. Є українське товариство в Якутську, досить активні українці в Красноярську і Іркутську, абсолютно нема національних товариств у Барнаулі і Благовєщенську, хоча українців там живе досить багато. Неприємний осад залишило по собі спілкування з українцями Чити. Національне товариство там є, але його представники чомусь не захотіли зі мною зустрітися. Цей випадок, однак, моїх вражень про далекосхідних українців ніяким чином не зіпсував. Люди там живуть нормально, багато українців на Далекому Сході обіймають досить поважні посади. Зокрема, мер Магадана Володимир Печений - українець із Буковини, з Чернігівців, я з ним спілкувався. Ще один наш земляк, ніжинець Олександр Кириченко - успішний бізнесмен і заступник голови міської думи Владивостока. До речі, він та його компаньйон, підприємець Олександр Труш із Куликівського району Чернігівщини дуже добре мене прийняли і надали велику матеріальну підтримку. Вони були дуже раді прийняти гостя з Чернігова, який дістався Владивостока автостопом. Загалом українська діаспора скрізь мене дуже радо приймала і допомагала в роботі по складанню списків репресованих чернігівців. Грішми також допомагала православна церква.
А взагалі, не тільки люди з діаспори мене добре приймали. У мене не було проблем з тим, де переночувати. Я мав намет, але ставив його дуже рідко. Люди були раді прийняти мандрівника з України, дізнавшись, який шлях я вже пройшов і який у мене попереду. Наприклад, в Якутську прямо на вулиці зупинилась машина, і чоловік з неї запитав, хто я і звідки. Це був зовсім не українець на ім’я Іннокентій Соломонов. Він виявився начальником відділу капітального будівництва при Президентові Якутії. Прийняв мене у себе вдома, дав грошей і сказав: "Я тебе так приймаю, щоб ти знав: ми, якути, дуже гостинні люди".
- Чи є на Далекому Сході православна церква Київського патріархату?
- Немає. Була спроба організувати українську церкву у Владивостоці, але через великий спротив місцевої влади і місцевого єпископа, нічого з цим не вийшло. Лише в Кургані діє єдина на Уралі й за Уралом українська церква, але їй там дуже важко живеться. Я спілкувався з єпископом Єнісейським і Тобольським Варухом. Він дуже занепокоєний подальшою долею української церкви на Уралі.
- Знаю, що ти відвідував далекосхідну Чернігівку, знайшов там навіть родичів чернігівського радіожурналіста Віктора Попка.
- Так, Чернігівка входила у мій запланований маршрут. Це районний центр Приморського краю з населенням 16 тис. чоловік. Заснували його в 1889 році переселенці з Чернігівської губернії. Я побував у місцевому музеї, занотував усе, що стосується історії цього населеного пункту. Досить цікавою є історія місцевої церкви і одного з її настоятелів, протоієрея Андрія Зіміна, який трагічно загинув 1920 року. Нинішній настоятель храму - отець Олександр - веде роботу з пошуку його мощей. Якщо їх знайдуть і він буде зачислений до лику святих (а він, кажуть, на це заслуговує), то це буде перший свій святий на території Приморського краю. Я привіз у Чернігівку і подарував місцевому музею грудочку землі з Чернігова. Працівники установи були дуже раді. Загалом же чернігівську землю я залишив у трьох місцях - у Чернігівці, на колимській "серпантинці" і на Аркагалінському перевалі, де стоїть пам’ятник в’язням Колими.
У Чернігівці я дійсно зустрічався з родичами Віктора Попка, вони дуже зраділи звістці від рідні. Мандруючи, я виконав не одне подібне прохання жителів Чернігівського краю.
- Одним із головних твоїх намірів був збір інформації про репресованих жителів Чернігівської області, які відбували покарання в тих місцях. Що тобі вдалося зібрати, побачити?
- Майже в кожному місті, куди я прибував, я старався знайти місцевий меморіал, відшукати там списки репресованих і в цих списках знайти людей, які були або родом з Чернігівщини, або з Чернігівщини туди потрапили. В першому ж місті - а це був Красноярськ - мені пощастило, і списки я отримав відразу. Це сталося завдяки тому, що засновником красноярського меморіалу є Володимир Біргер - син чернігівця Соломона Біргера, репресованого в 30-х роках. Подібні списки я здобув в Іркутську, Магадані, Южносахалінську, в Примор’ї. Щоправда, в Приморському краї мені довелося дуже багато працювати, оскільки прізвища репресованих не були занесені до комп’ютера. Обробляючи архів, я зрозумів, що це займе дуже багато часу, тому обмежився кількома літерами алфавіту. В Хабаровську теж обліковується дуже багато чернігівців. Там на моє прохання ці списки зараз опрацьовують і потім надішлють електронною поштою. Особисто я зібрав прізвища близько 5 тисяч репресованих чернігівців.
На Колимі, в Магаданській області, я побував у кількох місцях, пов’язаних з репресіями. Передусім це була "серпантинка" - найжахливіше місце. Там була слідча тюрма, в якій щодня проводилися розстріли. На її місці тепер стоїть пам’ятник. Поблизу нього протікає струмок "снайпер", де вартові розважалися, розстрілюючи в’язнів на спір, скажімо, за пачку цигарок. Бачив я "долину смерті" - землю вперемішку з людськими кістками. Побував на урановій копальні Бутугичаг. Це також досить відоме місце, описане в романі Анатолія Жигуліна "Черные камни". За розмірами це досить велика копальня, але туди було дуже важко дістатися через відсутність дороги - по ній тепер тече річка. Цю копальню закрили в 1959 році, але там залишились уранові відробітки, так зване уранове озеро, рудозбагачувальна фабрика. Через значну віддаленість цієї копальні від дороги, все там досить непогано збереглося - бараки, шахти, слідчий та штрафний ізолятори, речі ув’язнених. Я знайшов там ножа, яким користувалися в’язні ГУЛАГу. Рукоятка, правда, згнила, але лезо ціле. Рівень радіації там і досі високий. Я розумів, що отримую певну дозу, але побачене було того варте.
Також я відвідав залишки одного з таборів Якутії. Це також була копальня, де добували якийсь рідкісний, шкідливий для здоров’я матеріал. Загалом, я вважаю, що свою програму по темі репресій я повністю виконав. Багато зібрав матеріалу, є про що розповісти і написати. Зараз моя головна мета - написати книжку про цю подорож, про те, що я дізнався, що побачив, де побував. У цієї книжки вже є назва - "Автостопом на Край світу". Сподіваюсь, мені вдасться її видати.
- Чи були в тебе зустрічі, які б ти назвав журналістською удачею?
- Так. Наприклад, в Якутії я зустрічав людей, які знали і пам’ятають В’ячеслава Чорновола. Це було у Покровську, місті, де Чорновіл відбував заслання з 1983 по 1985 рік і працював кочегаром в котельні цегельного заводу. Я знайшов цей завод, який зараз зруйнований, і на цих руїнах зустрів колишнього начальника цієї котельні. Він мене відвів до неї, показав котли, в які завантажував вугілля В. Чорновіл, розказав, як знайти будинок, де він жив. Все це я сфотографував, і ці фото хочу відвезти в київський музей В’ячеслава Чорновола та подарувати його родичам. Друга зустріч була абсолютно несподівана. Днів через п’ять після Покровська в Якутії мене підібрала машина, яка везла на пікнік групу тележурналістів. Супроводжував її якут Владислав Кузьмін, який свого часу був лейтенантом КДБ і особисто вів справу В. Чорновола. Щомісяця В. Кузьмін проводив зі своїм підшефним бесіди і потім, коли Чорновола вже звільняли, допомагав йому оформляти відповідні документи. У пам’яті Кузьміна В’ячеслав Чорновіл залишився як дуже інтелігентна, принципова, чудова людина. Така зустріч, вважаю, - журналістська удача.
Також я побував на руднику ім. Матросова в Магаданській області, де з 1976 по 1979 рік відбував заслання Василь Стус. Будинку, в якому він жив, уже нема, але мені пощастило зустріти людину, яка працювала в суміжній бригаді - Віктора Пєтухова. Він Стуса чудово пам’ятає. Я сфотографував шахту, в яку щодня спускався В. Стус, записав спогади цього чоловіка.
- Кінцевою точкою твоєї мандрівки був Край світу - мис на березі Тихого океану. Що ти там побачив, що відчув?
- Моя подорож закінчувалася на Курильських островах, зокрема, на острові Шикотан. Це - найвіддаленіший острів Курильської гряди і саме там знаходиться мис, який називається Край світу. Почуття, які охоплюють, коли досягаєш "краю світу", важко передати словами. Це була для мене велика перемога. Я дійшов туди, я до цього довго готувався. Я побачив справжній край світу - безмежні простори Тихого океану, 7 тисяч миль до найближчої землі. Далі на схід уже не було куди рухатись.
На Шикотані я зустрів земляка із Сосницького району. Загалом же на острові дуже багато українців. Вони туди їхали "за довгим карбованцем", а залишилися там назавжди. Хоча половина людей, з якими я спілкувався, зізнавалися, що мріють повернутися додому, в Україну.
На Сахаліні і на Курилах мене пригощали екзотичними стравами, про які я навіть ніколи не чув, наприклад, ікрою морського їжака, морським виноградом. Червону ікру я їв столовими ложками. На Шикотані я був три дні, і всі три дні мене годували червоною рибою. Жив я в українця з Херсонської області. Багато чого там цікавого побачив, зокрема, відголоси "холодної війни". Це танки, закопані в землю, з якої стирчать тільки башти і дула. Зараз все це майже зруйноване, і в цих танках граються діти. Я піднявся на найвищу точку Шикотана - гору Шикотан (десь 500 м н.р.м.). На її вершині знаходяться руїни військової частини ПВО. Це була саме та частина, яка першою засікла південнокорейський "Боїнг", який потім збили на Татарським проливом, здається, в 1983 році. Також на острові дуже багато слідів від землетрусів. Останній був на Курилах у 1994 році, але там і досі є зруйновані будинки.
- Куди буде твоя наступна подорож?
- Розпочати її я планую у липні цього року в Кургані. Звідти автостопом хочу добратися до Тюмені, Тобольська, Сургута, Хантимансійського автономного округа, тобто, міст, де проживає чимало нафтовиків-українців. Потім планую дістатися Надима. Там проходить так звана 501-ша будова ГУЛАГу - мертва залізниця Салехард-Дегарка, яка будувалась політв’язнями. Вона була нікому не потрібна, тому, коли Сталін помер, це будівництво припинили. Вздовж цієї дороги стоять залишки таборів. Я хочу пройти цією залізницею, відвідати Салехард, Воркуту, Республіку Комі, Сиктивкар, і за три місяці завершити подорож у Вологді.
- Що ж, бажаю тобі удачі, нових вражень і відкриттів!
- Дякую.
На фото: Ось він, Край світу!
Версія для друку Відправити по e-mail Обговорити на форумі |
Переглядів : 12937 |
Коментарі (2)
Василь Чепурний | 2007-02-02 13:27
Василь Чепурний, редактор "Сіверщини".
Vasilij | 2007-02-01 17:32