ЗайПойний фестиваль, або Декілька слів про дружбу з Росією і Білорусією

Прочитав на сайті харківського „Вечернего Харькова” репортаж журналістки Лариси Холманської „Сеньковка: интернациональный рай на родине экс-президента Кучмы”.

Вона оспівує вона чергове свято дружби, що кожного року відбувається на кордоні поміж Україною, Росією та Білоруссю.

На це свято, що зосталося нам ще з радянських часів, збираються щоліта чиновники з трьох областей трьох сусідніх країн, і після фольклорного концерту влаштовується кожен рік велике пияцтво.

Традиція обов’язково напится в цей день, як стверджує Л. Холманська існує тут з самого першого свята, тобто з 1975 року: „Старожилы вспоминают, что тогда шла борьба с пьянством, но бутылки валялись под каждым деревом. Кстати, эта традиция (полное отсутствие «сухого закона») сохранилась до сих пор”.

Це свято, що завжди відбувалося у Всесоюзний День Молоді, запам’ятовувалося тій самій молоді перш за все „..водкой, самогоном и горилкой. Потом появился «формат»: за три-четыре дня до Дня молодежи ставятся палатки, а «хозяином» праздника становится какая-то страна. В этом году принимающей стороной стала Украина, в прошлом году была Беларусь. То есть вся ответственность за «налив-прилив-отлив» ежегодно ложится на одну из сторон”.

От і зараз Україна „не подкачала”: „...хочу поблагодарить коллег-«сеньковцев», накрывших нам поляну в лесу, за то, что ни один журналист во время празднования Дня молодежи не пострадал”.

Почесним гостем цього року на святі був брянський комуніст Василь Шандибін, який сидячи за столом з горілкою (див. фото), навчав усіх присутніх тому, якою мовою повинні розмовляти українці тут, у Чернігівській області, серед своїх гостей: «Сегодня вы, украинцы, проводите фестиваль. Почему бы вам не выступить на русском языке? Белорусы, когда проводят, выступают на русском — международном языке общения. Я украинский язык плохо знаю».

Тут і сама авторка цього фоторепортажу не втрималася, аби не сказати пари „ласкових” слів про тих, хто ”...насильственно насаждает «государственный язык» и заставляет носить шаровары”.

До речі, перепало від авторки і білорусам. І хоча Л. Холманська за її словами „...в Беларуси родилась, в России выросла и выучилась, в Украине живу и работаю почти 20 лет”, але білоруська мова, на її погляд „ ...гораздо ближе (чем украинский), к русскому. А вот написание (простите, сябры) — глаза сломаешь”. Тобто от так ось між іншим, побіжно, зневажила журналістка увесь білоруський народ. Мовляв –нєправільноє у вас напісаніє- сколько раз гаварілі, штоби пісалі па панятному, па чєлавєчєскі!  Як тепер літературна білоруська мова буде виправлятися – не знаю!

Взагалі, як я зрозумів, свято Л. Холманській сподобалося. А от в мене виникає декілька запитань. Свято кожен рік проходить біля пам’ятника, у тім місці де перетинаються кордони трьох держав, а місце те у болоті, „в болотной низине (и это ощущается!)” – як пише Л. Холманська. Райони ці (північна Чернігівщина, західна Брянщина та східна Гомельщина) уражені радіацією, і у лісах тут не рекомендується не тільки свята влаштовувати, але й просто зайвий раз тут перебувати.

От я і хочу спитати – який сенс є в цих святах з радянського минулого, чому вони нашу молодь научають – хіба що пияцтву? Та ще й радіацією впливать на стан здоров’я. А може краще було б згадати про ту „дружбу”, яку кожен день на власні очі бачать сотні українців та білорусів у Москві, віддаючи власні гроші в руки міліцейських патрулів?

Або згадати про тих наших стародубських українців, чисельність яких в Брянській області за даними переписів неухильно знижується кожен рік, бо частина тікає в Україну, частина записує себе росіянами, адже бути українцем в Росії з кожним роком стає все важче та важче. Може слід задуматися саме про таку „дружбу”, замість того аби кожен рік пиячити у зараженому радіацією болоті? Що скажете, пані Лариса?

В рамках роботи Громадського Комітету
"Стародубщина з Україною"