Андрій Курков: Кращим письменникам не щастить у коханні

Андрій Курков - втілення мрії будь-якого письменника. Його книжки читає увесь світ, його лекції слухають в університетах, його показують по телевізору.

Чим живе успішний письменник? Про це він розповів чернігівським журналістам під час прес-конференції. Це свого роду колективне інтерв’ю зроблене чернігівською пишучою братією.

- Розкажіть, будь ласка, про свою нову книжку " Нічний молочник".

- У ньому три сюжетні лінії розвиваються паралельно, а фінал роману, кульмінація буде у продовженні.

Це роман із картинок, фресок.

Місце дії – Київ та Бориспіль. Головна сюжетна лінія починається з того, що самотня мати-одиначка Ірина, що живе за 50 км від Києва, щоранку до світання сідає на першу маршрутку до Києва, їде. Заходить у сірий сталінський будинок, навпроти Парламенту.

Тут без вивіски працює дивна молочна антикухня. Сюди з’їжджаються матері-одиначки і здають своє материнське молоко.

Вона, як і інші матері, думає, о цим молоком поять дітей депутатів і просто багатих людей.

А виявляється, що друга половина будівлі – салон краси для депутатів парламенту, куди вони забігають попити грудного молочка для омолодження. Бо для них важливо, як вони виглядають по телевізору, а не те, яку ідеологію несуть.

Там же є процедурні, де інші депутати приймають ванни з козячого молока. Його потім не виливають, а збирають у бідони і везуть у якості спонсорської допомоги дитячому будинку під Вишгородом.

- А далі?

- Козяче молоко на смак не дуже приємне, дітям не подобається. І директор дитбудинку просить шефів купити сироварню. Щоб на уроках праці навчити сиріт робити козячий сир.

Починається виробництво сиру. Його надто багато, і директор домовляється, щоб сир продавався і у буфеті парламенту.

Таким чином хто що намутив - той те і поїдає. Метафора, можливо, груба. Я все дуже стиснув, тому що багато сюжетів у романі. Це одна із ідей: що посієш, те й пожнеш. А можна сказати – те, що наші депутати придумують для країни – те вони потім і отримають від людей.

- А інші сюжетні лінії?

- Одна із них присвячена життю київських лунатиків. Сорокарічний чоловік, у розквіті сил, одружений. Дізнається випадково, що він лунатик, ходить ночами. І просить свого товариша прослідкувати за ним.

Від нього дізнається, що ходить на побачення із жінкою-лунатиком. Лишається інколи у неї у квартирі на 3 години. А потім зустрічається з людьми, які є членами секти посольства Місяця. Тут багато фантасмагорії, багато абсурду, чимало смішного.

- Чи були вже рецензії на новий роман? І як ви самі його оцінюєте?

- "Нічний молочник" вийшов у грудні у Петербурзі. Було одразу 2 рецензії. Одна розгромна у "Комерсанті", друга – хвалебна у "Афіші".

Я ще не знаю, як до цього ставитися. От коли написав "Останню любов президента" – я знав, що роман удався. Бо я себе відчув президентом, і уже не хотів нічого робити, тільки ховатися від народу, пити і дозволяти Секретаріату робити все що захоче.

Я одразу почав писати наступний роман, що вийде через пару місяців. У ньому нарешті немає політики. Роман називається "Садівник із Очакова".

Щойно також вийшла моя нова дитяча книжка двома мовами – українською та російською – "Казка про кудлатість". Ця книжка народилася у результаті випадкової зустрічі мене і доньки одного українського дипломата у Белграді. Я побачив її малюнки і придумав казку.

Як живуть письменники?

- Чим ви живете зараз?

- Про себе можу тільки додати – 46 років, троє дітей. Пологи приймав сам. Єдиний громадянин України у власній родині, але російського походження. Народився у Ленінграді.

Книги – видано 14 романів, 7 книг для дітей. Знято більше 20 фільмів за сценаріями: художніх, документальних, короткометражних.

Зараз по півроку щороку проводжу за кордоном. Виступаю, читаю лекції, у січні 2 тижні їздив по американських університетах на запрошення, читав лекції. Мені сказали – бери будь-яку тему, яку захочеш, студенти готові слухати що завгодно. Я придумав 2 теми: "Писати російською на Україні" і "Сучасна українська література та політика – що забавніше".

Вчора були оголошені 3 члени журі другої після Букерівської премії з літератури. Це міжнародна Букерівська премія. Цього року я став першим експертом у премії зі Східної Європи. Разом зі мною – голова журі Джоан Смайлі, американська письменниця. І Амід Акірубі – індійський письменник.

- Яким шляхом ідуть ваші діти? Чи хтось пише?

- Слава Богу, ні. У мене маленькі діти, старшій дочці 10 років. Вона нічим не цікавиться крім моди, рок-співачки і щось таке. Середньому сину 9 років, він дуже непогано малює. Молодший син, Антон, поки що просить гроші тільки на жвачку.

Як придумати гарну книжку?

- Мені дуже подобаються ваші короткі оповідання, зокрема "Тонка математика пристрасті". Чи можна придумати такий сюжет? Щось же повинно лежати в основі? Ви свої сюжети будуєте лініями, як Умберто Еко, чи берете щось із життя?

- Я пишу нотатки у кав’ярнях у різних країнах і записую все, що спадає на думку.

Іще я дуже люблю живопис, хоч і не вмію малювати. Часто ходжу на виставки, маю багато друзів-художників. Інколи імпульси отримую від малюнків чи робіт, які мені сподобалися.

Пишу під музику. У мене асоціативний ряд іде під впливом музики. Дуже часто слухаю депресивну класику: Густава Маляра, Шонберга і таке інше.

І в принципі, у мене дуже великий життєвий досвід, я пробував усе, що тільки міг попробувати. Був 2 тижні на війні у Югославії, на окупованій турками території Кіпру.

У мене проблема не у тому, щоб знайти сюжет, а у тому – як знайти час, щоб перетворити його на оповідання. Може, тому і така концентрація подій у моїх романах, що я пробую 3-4 романи вмістити в один. Мене звинувачують критики, що занадто багато подій, дуже багато деталей, і все це можна було б розвинути і далі.

- Тобто все вигадане?

- Не думаю. Людина дуже часто думає, ніби вона щось вигадала. А насправді це до неї прийшло з різних боків. Воно переварилося у голові – і кажеш, що сам вигадав.

Між цвинтарем та пляжем – у тюрмі

- Хотілося б більше почути про ваш одеський період. Ваш кращий одеський анекдот.

- Так, я працював охоронцем у одеській тюрмі.

Потрапив туди по блату, тому що має диплом перекладача з японської. Тому я був приписаний у воєнкоматі до військ КДБ – радіоперехват, Курильські острови.

Я не хотів туди їхати, це був початок 80-х, 25 років після служби у військах КДБ був невиїздним.

Мати працювала у госпіталі МВС на Лук’янівці у Києві. Попросила свого пацієнта, генерала міліції, поїхати у воєнкомат і поміняти мені команду. Зрозуміло, що він поміняв на внутрішні війська в Україні і Молдавії.

І у 24 роки мені запропонували 4 тюрми на вибір. Я вибрав Одесу: прекрасне місце! Тюрма, поруч – кладовище, поруч – пляж! Як кажуть одесити, там справа лежать, а зліва - сидять.

Мій улюблений анекдот: "Бабушка с внуком идет по городу. Внучек спрашивает: Бабушка Сара, а это кому памятник стоит? А та отвечает: Это памятник неизвестному солдату Рабиновичу. Внучек: если он Рабинович, то почему же неизвестный? – Понимаешь, неизвестно, был ли он солдатом"

Лондон і світ

- Чи буваєте ви у Лондоні? Як часто?

- Буваю, регулярно.

Я викладав 7 років у коледжі у Кембриджі. Перестав це робити 11 років тому.

Зараз приїжджаю регулярно з приводу виходу книг. Веду курси "Літературна творчість" і семінари із літературного перекладу в Університеті східної Англії.

Інколи запрошують причитати дивні лекції. Хоч я і не економіст, але нещодавно читав для Європейського банку реконструкції та розвитку, для якого зараз зробили великий літературний проект. Але до цього я читав лекцію "Історія української економіки очима неекономіста"

 А не так давно Фонд Джона Сміта і Фонд майбутніх лідерів запрошували прочитати лекцію "Історія корупції в Україні". Але думаю, що кожен із нас може таку лекцію прочитати.

Про музику і пісні

- Я знаю, що ви граєте на піаніно. Що співаєте?

- А пісні люблю Висоцького, романси, Утесова, Марка Бернеса і радянський ретро-шансон. Маю колекцію патефонів, грамофонів і старовинних платівок, люблю російські дореволюційні романси. Але не маю слів. Мені ліньки сідати і записувати тексти, щоб потім співати. Все одно так добре, як співали вони у богемний час до революції – я не зможу.

Україна – краща?

- Ваше враження від сучасної української літератури, особливо на фоні літератури інших країн.

- У мене більше вражень позитивних, тому що у нас є генерація молодих письменників, якої немає ані в Росії, ані в Польщі.

Я маю на увазі більшість дівчат, яким по 20-25 років, а також "притесавшегося" до них Любка Дереша.

Це люди, які пишуть по книзі-дві на рік і знають, що треба працювати, треба виходити до читачів і виступати перед ними.

І у цьому сенсі я не здивувався, коли 2 роки тому Польща переклала 7 книжок українських письменників.

До речі, книжка львівської журналістки і письменниці Наталки Сніданко стала у Польщі бестселером, хоча в Україні такої популярності не мала.

Ситуація непогана, але для країни з таким населенням нам треба кількасот гарних письменників, що писатимуть у різних жанрах.

У нас ринок окупований російськими книжками не тому, що ми не хочемо читати українське, а тому що наші письменники ще надто мало пишуть.

Я знаю закиди щодо нецензурної лексики у прозі. Але головне, що ця література читається студентами, стає культовою. І читачі будуть рости і розвиватися разом із письменником. Я думаю, що таким чином простір українського буде розширюватися і ставати конкурентоздатним.

Роман – справа не на день

- Як швидко ви пишете?

- У мене не було роману, який зайняв би менше ніж 1 рік.

Один писався 1,5 роки, інший – 4 роки. Трилогія "География одиночного выстрела" писалася 7 років, і 2 роки я її скорочував.

Оповідання я можу написати за 3 дні, за тиждень, два. А за один раз – тільки випити кави і коньяку.

Колись був совою, але перевчив себе, став жайворонком. І зараз мій найкращий час із 5 ранку до 11.

Якщо говорити про рекорди – я ніколи не займався спортивною літературою. Але у той час коли не мав дітей і мав свіжу голову, не мав таких амбіцій і ніхто мене не відволікав – я міг написати десь 10-15 сторінок за день роботи.

- Кажуть, Шолохов писав оповідання, не виходячи з хати по кілька днів…

- Ну, якщо він не виходив, це може означати, що він справді не міг вийти( сміється)

Зараз важко бути Толстим, Чеховим. Можна, звичайно, замкнутися і не виходити.

Кость Москалець колись замкнувся у Чернігівській області – він наш Шолохов.

Я, на жаль, обрав шлях відомої особи. Почав з письменника, а став коментатором.

Мій перший виступ у Німеччині проходив дуже дивно. Я хотів розповідати про свої книжки, а мене питали про Гонгадзе і про Кучму.

Схожа ситуація була у Москві на ток-шоу. Після нього до мене звертається ведучий – а чого ви не платите за газ? Я кажу – у мене 4 газові конфорки і 1 балон. Я завжди плачу. І мене переплутали з Ющенком або кимось іще. І мені доводиться або разхльобувати чужі гріхи, або приїхав – так відповідати за все!

В принципі, я можу відмовитися від цієї позиції – перестати бути публічною особою. Тоді я зможу замкнутися.

Про об’єднання письменників

- Як ви ставитеся до Спілки письменників України?

- Я навіть був її секретарем під час Помаранчевої революції.

Але це була більше політична акція – щоб показати, що російськомовних теж залучають до керівництва. Потім мене заочно вивели із секретарів.

Іще я заочно займався проектами спілки, які були зроблені для популяризації сучасної української літератури за кордоном. І на моє запрошення приїжджають іноземні письменники.

Спілка має потенціал, який не використовується, бо голова спілки зайнятий політикою. Директор літературного фонду зайнятий майновими запитаннями.

Спілка – бюджетна організація, і у неї є всі ознаки, щоб стала паразитом на бюджеті. Хоча там є люди, молоді, що готові працювати. Проходять дискусії, презентуються книжки – і я не скажу, щоб ставився негативно.

Я член Спілки, мене не прийняли у радянські часи, а прийняли у 94 році – також заочно, коли дізналися, що мене висунули на Букерівську премію.

Наука від метрів

- Є хтось, кого ви вважаєте своїм учителем?

- Вважаю, слава Богу, що мені ніхто не допомагав. Якби допомагав Павло Загребельний – я б став Загребельним-молодшим. Помагав би Шевчук – став би молодшим Шевчуком.

Мені допомагали морально Скуратівський, Петровський, ще кілька людей. Вони просто казали – все, що ти пишеш – це класно, не кидай.

Я звик боротися, і коли у 1997 році отримав перший контракт із Швейцарією – мені стало сумно, а не радісно, тому що боротьба закінчилася.

Я за 18 років розіслав по світу більше тисячі рукописів своїх, анотацій, уривків – перекладав англійською мовою сам спочатку.

Передавав контрабандою на Польщу рукописи через польського інженера, який будував готель "Київська Русь". Потім його КДБ заарештувала з моїм рукописом, був обшук, і у нього неприємності, і у мене.

Це було веселе життя – мене не видавали, але знали, запрошували виступати у багатьох приватних клубах і у Москві, і у Ризі. Я читав у Пітері, Києві – у клубах, майстернях художників. А потім почалося стабільне гарне життя.

Кажуть, кращі письменники – це ті, кому не щастить у коханні. А мені, у принципі, скрізь везе.

- Ви самі займаєтесь виданням книжок?

- Ні, я маю агентство у Швейцарії. Вони купили права на мої книжки на найближчі 10 років, і продають права далі, у інші країни. Правами на території України і Росії займаюся я. Всіма іншими мовами займаються агенти. Розповсюдженням - видавництва.

Чи є кіно в Україні?

- Чи працюєте ви зараз для кіно? І як ви оцінюєте сучасне телебачення і кіно з літературної точки зору?

- Тут справи безнадійні.

Наші телеканали переорієнтувалися на телебачення з Росії, беруть звідти. Є один так званий незалежний режисер Олександр Шапіро, який показував свої роботи під час "Берлінале" - симпатичні фільми про Київ. Але це Київ очима наркомана. Інтелектуального.

Бюджетні гроші, які виділяються на кіно, завжди чомусь попадають до режисерів, які нічого гарного зробити не можуть. Нещодавно – попали на фільм "Аврора" Оксани Байрак. Це уже сьомий чи восьмий фільм однакової якості.

На жаль, молоді режисери і напівмолоді просто не мають можливості працювати. Тому Машковський давно поїхав до Москви. Галина Поливчак-Сахно давно мала знімати кіно – їй не дали. Вона згинула на телебаченні. Наталія Андрейченко – теж на телебаченні, робить рекламу. Хоча зробила 2 фільми, які пройшли по всіх фестивалях.

Тобто у нас ті чиновники, які відають кіно, скоріше орієнтується на школу давнього українського поетичного кінематографу. Для сучасного кіно у нас, поки що, нема місця.

- То ви працюєте для кіно?

- Міністерство культури мені заборгувало 36 тисяч гривень. Вони умовили мене написати сценарій до фільму, я його переписував кілька разів, після цього двічі запрошувала Оксана Білозір підтвердити, що буде зніматися кіно. А потім прийшов лист – від пана Кокона – що фільм непатріотичний, бо він не про історію України. І за державні гроші зніматися не буде.

- Будемо дякувати пану Андрію за таку надзвичайно цікаву розмову.

Записали
Сава КРАВЧИК та Іван ОЛЕСЬ