
Монолог з тридцять третього
Цей вірш чернігівського поета Дмитра Іванова гріх називати свіжим. Поет написав його наче з генетичної пам’яті українського народу.
Очима дитини ми бачимо трагедію - як помирало життя навколо хати в українському селі. Бачимо в фарбах, відчуттях і образах, які можна пережити лише в дитинстві. Вірш надзвичайний. Він нікого не лишає байдужим – ні читача, ні слухача.
Дмитро Іванов
Падають з неба
ромашки.
Хто ж стільки їх накосив?
Щось мені зранку так
важко,
Що й підвестись нема
сил.
Дивно: ромашки на
кола
Перетворилися вмить.
Як їх багацько
навколо
Крутиться —
не полічить!
Ба! Та це ж бублики
справжні
Котяться в двір
через пліт.
Запахом ніздрі так
дражнять,
Ажень судомить
живіт.
От би піймавсь хоч
одненький!
Враз би його я
зґлитав.
Дав би й синичці
маленькій,
Тій, що до мене
літа.
Сяде в дворі на
тополі,
З гілки на гілку
стриба
І цинькотить, що у
полі
Скоро поспіють
хліба;
Що вже козельців
чимало
Дуже смачних
розцвіло
На кладовищі,
що стало
Більшим за наше
село;
Що не сьогодні, так
завтра
О світанковій порі
Маму побачу,
де ватра
Безу
пахтить край воріт.
Пухлі, змарнілі від
скрухи,
Знайдуть в торбинці
на дні
Булки (чи хай — і
макухи)
Кусень
й
простягнуть мені.
З’їм — стану знов
прудконогим,
Вимчу до тих
тополят,
Що край старої
дороги
Щось в небеса
лопотять.
Там, понад полем
пекельним,
Над хусточками жінок
—
На величезній
пательні
Смажиться сонця
жовток.
Буду сапальницям
воду
З кухви
в кубушці носить,
І вже ні в кого з них
зроду
Хліба
не буду
просить!..
Я тій хорошій
синичці
Теж все про нас
розказав:
Й те, як Галинці —
сестричці —
На цимбалятах я
грав.
Галя співала так
ловко,
Що замовкали шпаки
Й навіть діди на
колодах
Тихо скидали шапки.
Вся наша вулиця
довга
Знай гомоніла про
те,
Що голосок той — од
Бога,
А Галинятко — святе.
Сяяли мама і тато,
Слухаючи ті пісні...
... Що це?
Невже цимбалята,
Зроблені татом мені?
Грають самі і
танцюють
Побіля мене.
Гопак!
Ще й паличками
лупцюють
Швидко
старих горопах.
Ич, як вминають
морелі*
Жадібні
ці дідусі...
__________________
* Морелі — дрібні
степові абрикоси
... Тато були в нас
веселі.
Тата любили усі.
Якось вони в
комнезамі,
В хаті облізлій, курній,
Прямо при людях
сказали,
Що ті колгоспи дурні
Скоро загонять до
ями
Всіх, хто живе у
селі,
Бо ненажерний диявол
Всівсь у московськім
Кремлі.
Вранці
чужих
цілу зграю
Тюха — сусід наш —
привів.
Вивели тата з сараю,
Поволокли по траві,
До Воронька
прив’язали
І по землі потягли.
Тато спочатку
мовчали,
Потім стогнать
почали.
От Воронько і
злякався —
І вже алюром пішов.
А, як налигач
порвався,
Всьго в крові,
тата знов
Били, топтали ногами
(Тюха ж найдужче
старавсь),
Потім їх встрелив з
нагана
Той, що найбільш
матюкавсь.
Я не забуду до
гробу,
Як,
вже зі світу
того,
Страшно дивились
з-під лоба
Тато
на
зірку його.
Прийшлі Рябуху
забрали,
Півня з курми,
Воронька,
Жито у клунку,
орало...
Нас не забрали
й Шарка...
Згодом уївся в нас
голод...
Як почали їсти мох,
Мама ходили у город,
Щоб прокормить нас
шістьох.
Все, що зосталося з
краму,
Їм довелось
помінять!
А як Грицька в нас
украли,
Стали сміяться й
співать.
І, як Миколку
ховали,
Вітю, Володю,
все їм
Мама тихенько
співали
Дивні співанки
свої...
Смерть
поодинці
нас
жерла...
Й досі я
не зрозумів,
Чом, як Галинка
померла,
Маму мов хтось
підмінив.
В хату внесли вони
пилку,
Воду поставили
гріть.
Я заступив їм
Галинку,
Став з усіх сил
голосить:
„Мамо, не їжте
Галинку!
З’їжте мене, як
помру!..”
Галі поклав я в
могилку
Ляльку любиму стару.
Тільки мої цимбалята
Встигли прощальну
зіграть —
Мама їх вкутали
платом
І понесли
продавать...
... День за
деньочком минає —
Мама ж додому не
йдуть...
Довго й синички
немає,
Теж голодує, мабуть.
...Ой! Малюки без
одежі...
З крилами...
в двір наш летять
Й хлібчика просять.
А де ж їм
Хлібчика того узять?
Певне, він буде не
скоро.
Я вже і сам добре
спух.
Он в Дощенків
серед двору
Шість мертвяків,
а в Бідух —
Восьмеро.
Виповзли з хати
Пастися у спориші,
А голодюка проклятий
Там їх усіх
й порішив.
Я ж голодюку лякаю:
Як тільки він
налетить,
Сам свою руку кусаю
Сильно — аж кров
цебенить.
Біль відганя
голодюку.
Тільки щось трохи я
здав:
Як не кусаю за руку
—
Йде вже не кров,
а вода.
Ет, я не можу
померти!
Сил, голодюко, не
трать.
Ось доповзу до
цеберки,
Губи змочу —
й буду ждать.
Може, діждусь таки
неньки?
Бозінько, сил мені
дай!
Де ж ти, синичко
рідненька?
Я — ще живий!
Прилітай...
Фото:http://www.radiosvoboda.org/
Версія для друку Відправити по e-mail Обговорити на форумі |
Переглядів : 13253 |
Коментарі (4)
Диана | 2008-12-31 21:55
с уважением и теплом, Диана
wind | 2008-04-15 16:29
Дурний Вас піп христив! Іванов такий "оранжевий", як я - марсіанин. Він поет від Бога. А за поезію в усі часи не платили. От він і заробляє собі на життя в "Гарті". І слава Богу. І довів, що він може робити це не гірше, ніж вірші. А не займається порожньою балаканиною, як Ви.
Що вірші Іванова від Бога - зрозуміли всі найавторитетніші поети України ще у кінці 70-х років. І Ваші поради йому - шурхотіння листя під ногами. ПОЕТ сам знає як і про що йому писати. Бо це від Бога.
Sirko | 2008-04-15 16:01
Во-первых: не льстите Иванову. Критика способствует творчеству лучше, чем лесть.
Во-вторых: Иванов – оранжевый. Для поэта это также плохо, как быть красным, синим или звёздно-полосатым.
В-третьих (и это главное): Иванов, увлекшись «гартовскими» делами, совершенно упустил из виду то, что рыночность современной жизни касается не только селёдки, но и стихов. «Талант» – это хорошо. «Талант», умеющий продемонстрировать свой талант – это уже лучше. «Талант», умеющий продать свой талант – это уже как раз то, что соответствует нынешнему положению дел.
Но Иванов – это не «талант», научившийся «профессионально» складывать вирши, а всамделишный поэт. И тут возникают трудности и вопросы.
Должен ли Иванов следовать совету Ж.-Ж. Руссо? То есть, кидаться в проезжий фиакр, мчаться от дома к дому (по нашему: от хытынки к хатынке), чтоб доказать свой талант? Или он должен скромно ожидать того часа, когда (обычно, это наступает после смерти), его признают талантом (гением) и воздадут псевдо-должное.?
Сложный вопрос. Если разрешить его по современному, то Иванову следует кинуться в «проезжий фиакр», и мчаться от дому к дому, доказывая свою гениальность. Если он этого не сделает сам сегодня, то завтра, когда Иванов переместится в иной мир, на его имени будут паразитировать кучи всяких «ВВ», Спилок пысьменныкив и прочей всякой «творческой» твари. Паразитство это нам абсолютно известно. Это паразитство типа: «Стихи гения украинского народа Тереховича».
Надо уметь видеть своих современников, их талантливость и гениальность, и не только с позиции завтрашнего дня («гений Терехович»), но и с позиций дня сегодняшнего…
Ігор | 2008-04-15 12:10