Монолог з тридцять третього

Цей вірш чернігівського поета Дмитра Іванова гріх називати свіжим. Поет написав його наче з генетичної пам’яті українського народу.

Очима дитини ми бачимо трагедію - як помирало життя навколо хати в українському селі. Бачимо в фарбах, відчуттях і образах, які можна пережити лише в дитинстві. Вірш надзвичайний. Він нікого не лишає байдужим – ні читача, ні слухача.

 Дмитро Іванов

Падають з неба ромашки.

Хто ж стільки їх накосив?

Щось мені зранку так важко,

Що й підвестись нема сил.

Дивно: ромашки на кола

Перетворилися вмить.

Як їх багацько навколо

Крутиться —

не полічить!

Ба! Та це ж бублики справжні

Котяться в двір через пліт.

Запахом ніздрі так дражнять,

Ажень судомить живіт.

От би піймавсь хоч одненький!

Враз би його я зґлитав.

Дав би й синичці маленькій,

Тій, що до мене літа.

Сяде в дворі на тополі,

З гілки на гілку стриба

І цинькотить, що у полі

Скоро поспіють хліба;

Що вже козельців чимало

Дуже смачних розцвіло

На кладовищі,

що стало

Більшим за наше село;

Що не сьогодні, так завтра

О світанковій порі

Маму побачу,

де ватра

Безу

пахтить край воріт.

Пухлі, змарнілі від скрухи,

Знайдуть в торбинці на дні

Булки (чи хай — і макухи)

Кусень

й простягнуть мені.

З’їм — стану знов прудконогим,

Вимчу до тих тополят,

Що край старої дороги

Щось в небеса лопотять.

Там, понад полем пекельним,

Над хусточками жінок —

На величезній пательні

Смажиться сонця жовток.

Буду сапальницям воду

З кухви

в кубушці носить,

І вже ні в кого з них

зроду

Хліба

не буду

просить!..

Я тій хорошій синичці

Теж все про нас розказав:

Й те, як Галинці — сестричці —

На цимбалятах я грав.

Галя співала так ловко,

Що замовкали шпаки

Й навіть діди на колодах

Тихо скидали шапки.

Вся наша вулиця довга

Знай гомоніла про те,

Що голосок той — од Бога,

А Галинятко — святе.

Сяяли мама і тато,

Слухаючи ті пісні...

... Що це?

Невже цимбалята,

Зроблені татом мені?

Грають самі і танцюють

Побіля мене.

Гопак!

Ще й паличками лупцюють

Швидко

старих горопах.

Ич, як вминають морелі*

Жадібні

ці дідусі...

__________________

* Морелі — дрібні степові абрикоси

... Тато були в нас веселі.

Тата любили усі.

Якось вони в комнезамі,

В хаті облізлій, курній,

Прямо при людях сказали,

Що ті колгоспи дурні

Скоро загонять до ями

Всіх, хто живе у селі,

Бо ненажерний диявол

Всівсь у московськім Кремлі.

Вранці

чужих цілу зграю

Тюха — сусід наш — привів.

Вивели тата з сараю,

Поволокли по траві,

До Воронька прив’язали

І по землі потягли.

Тато спочатку мовчали,

Потім стогнать почали.

От Воронько і злякався —

І вже алюром пішов.

А, як налигач порвався,

Всьго в крові,

                        тата знов

Били, топтали ногами

(Тюха ж найдужче старавсь),

Потім їх встрелив з нагана

Той, що найбільш матюкавсь.

Я не забуду до гробу,

Як,

вже зі світу

того,

Страшно дивились з-під лоба

Тато

на зірку його.

Прийшлі Рябуху забрали,

Півня з курми,

Воронька,

Жито у клунку,

орало...

Нас не забрали

й Шарка...

Згодом уївся в нас голод...

Як почали їсти мох,

Мама ходили у город,

Щоб прокормить нас

шістьох.

Все, що зосталося з краму,

Їм довелось помінять!

А як Грицька в нас

украли,

Стали сміяться й співать.

І, як Миколку ховали,

Вітю, Володю,

все їм

Мама тихенько співали

Дивні співанки свої...

Смерть

поодинці

нас

жерла...

Й досі я

не зрозумів,

Чом, як Галинка померла,

Маму мов хтось підмінив.

В хату внесли вони пилку,

Воду поставили гріть.

Я заступив їм Галинку,

Став з усіх сил голосить:

„Мамо, не їжте Галинку!

З’їжте мене, як помру!..”

Галі поклав я в могилку

Ляльку любиму стару.

Тільки мої цимбалята

Встигли прощальну зіграть —

Мама їх вкутали платом

І понесли продавать...

... День за деньочком минає —

Мама ж додому не йдуть...

Довго й синички немає,

Теж голодує, мабуть.

...Ой! Малюки без одежі...

З крилами...

в двір наш летять

Й хлібчика просять.

А де ж їм

Хлібчика того узять?

Певне, він буде не скоро.

Я вже і сам добре спух.

Он в Дощенків

серед двору

Шість мертвяків,

а в Бідух —

Восьмеро.

Виповзли з хати

Пастися у спориші,

А голодюка проклятий

Там їх усіх

й порішив.

Я ж голодюку лякаю:

Як тільки він налетить,

Сам свою руку кусаю

Сильно — аж кров цебенить.

Біль відганя голодюку.

Тільки щось трохи я здав:

Як не кусаю за руку —

Йде вже не кров,

а вода.

Ет, я не можу померти!

Сил, голодюко, не трать.

Ось доповзу до цеберки,

Губи змочу —

й буду ждать.

Може, діждусь таки неньки?

Бозінько, сил мені дай!

Де ж ти, синичко рідненька?

Я — ще живий!

Прилітай...

 Фото:http://www.radiosvoboda.org/