Останнє оновлення: 15:53 четвер, 10 квітня
Пам'ять народу
Ви знаходитесь: Культура / Література / Дмитро ІВАНОВ / Монолог з тридцять третього
Монолог з тридцять третього

Монолог з тридцять третього

Цей вірш чернігівського поета Дмитра Іванова гріх називати свіжим. Поет написав його наче з генетичної пам’яті українського народу.

Очима дитини ми бачимо трагедію - як помирало життя навколо хати в українському селі. Бачимо в фарбах, відчуттях і образах, які можна пережити лише в дитинстві. Вірш надзвичайний. Він нікого не лишає байдужим – ні читача, ні слухача.

 Дмитро Іванов

Падають з неба ромашки.

Хто ж стільки їх накосив?

Щось мені зранку так важко,

Що й підвестись нема сил.

Дивно: ромашки на кола

Перетворилися вмить.

Як їх багацько навколо

Крутиться —

не полічить!

Ба! Та це ж бублики справжні

Котяться в двір через пліт.

Запахом ніздрі так дражнять,

Ажень судомить живіт.

От би піймавсь хоч одненький!

Враз би його я зґлитав.

Дав би й синичці маленькій,

Тій, що до мене літа.

Сяде в дворі на тополі,

З гілки на гілку стриба

І цинькотить, що у полі

Скоро поспіють хліба;

Що вже козельців чимало

Дуже смачних розцвіло

На кладовищі,

що стало

Більшим за наше село;

Що не сьогодні, так завтра

О світанковій порі

Маму побачу,

де ватра

Безу

пахтить край воріт.

Пухлі, змарнілі від скрухи,

Знайдуть в торбинці на дні

Булки (чи хай — і макухи)

Кусень

й простягнуть мені.

З’їм — стану знов прудконогим,

Вимчу до тих тополят,

Що край старої дороги

Щось в небеса лопотять.

Там, понад полем пекельним,

Над хусточками жінок —

На величезній пательні

Смажиться сонця жовток.

Буду сапальницям воду

З кухви

в кубушці носить,

І вже ні в кого з них

зроду

Хліба

не буду

просить!..

Я тій хорошій синичці

Теж все про нас розказав:

Й те, як Галинці — сестричці —

На цимбалятах я грав.

Галя співала так ловко,

Що замовкали шпаки

Й навіть діди на колодах

Тихо скидали шапки.

Вся наша вулиця довга

Знай гомоніла про те,

Що голосок той — од Бога,

А Галинятко — святе.

Сяяли мама і тато,

Слухаючи ті пісні...

... Що це?

Невже цимбалята,

Зроблені татом мені?

Грають самі і танцюють

Побіля мене.

Гопак!

Ще й паличками лупцюють

Швидко

старих горопах.

Ич, як вминають морелі*

Жадібні

ці дідусі...

__________________

* Морелі — дрібні степові абрикоси

... Тато були в нас веселі.

Тата любили усі.

Якось вони в комнезамі,

В хаті облізлій, курній,

Прямо при людях сказали,

Що ті колгоспи дурні

Скоро загонять до ями

Всіх, хто живе у селі,

Бо ненажерний диявол

Всівсь у московськім Кремлі.

Вранці

чужих цілу зграю

Тюха — сусід наш — привів.

Вивели тата з сараю,

Поволокли по траві,

До Воронька прив’язали

І по землі потягли.

Тато спочатку мовчали,

Потім стогнать почали.

От Воронько і злякався —

І вже алюром пішов.

А, як налигач порвався,

Всьго в крові,

                        тата знов

Били, топтали ногами

(Тюха ж найдужче старавсь),

Потім їх встрелив з нагана

Той, що найбільш матюкавсь.

Я не забуду до гробу,

Як,

вже зі світу

того,

Страшно дивились з-під лоба

Тато

на зірку його.

Прийшлі Рябуху забрали,

Півня з курми,

Воронька,

Жито у клунку,

орало...

Нас не забрали

й Шарка...

Згодом уївся в нас голод...

Як почали їсти мох,

Мама ходили у город,

Щоб прокормить нас

шістьох.

Все, що зосталося з краму,

Їм довелось помінять!

А як Грицька в нас

украли,

Стали сміяться й співать.

І, як Миколку ховали,

Вітю, Володю,

все їм

Мама тихенько співали

Дивні співанки свої...

Смерть

поодинці

нас

жерла...

Й досі я

не зрозумів,

Чом, як Галинка померла,

Маму мов хтось підмінив.

В хату внесли вони пилку,

Воду поставили гріть.

Я заступив їм Галинку,

Став з усіх сил голосить:

„Мамо, не їжте Галинку!

З’їжте мене, як помру!..”

Галі поклав я в могилку

Ляльку любиму стару.

Тільки мої цимбалята

Встигли прощальну зіграть —

Мама їх вкутали платом

І понесли продавать...

... День за деньочком минає —

Мама ж додому не йдуть...

Довго й синички немає,

Теж голодує, мабуть.

...Ой! Малюки без одежі...

З крилами...

в двір наш летять

Й хлібчика просять.

А де ж їм

Хлібчика того узять?

Певне, він буде не скоро.

Я вже і сам добре спух.

Он в Дощенків

серед двору

Шість мертвяків,

а в Бідух —

Восьмеро.

Виповзли з хати

Пастися у спориші,

А голодюка проклятий

Там їх усіх

й порішив.

Я ж голодюку лякаю:

Як тільки він налетить,

Сам свою руку кусаю

Сильно — аж кров цебенить.

Біль відганя голодюку.

Тільки щось трохи я здав:

Як не кусаю за руку —

Йде вже не кров,

а вода.

Ет, я не можу померти!

Сил, голодюко, не трать.

Ось доповзу до цеберки,

Губи змочу —

й буду ждать.

Може, діждусь таки неньки?

Бозінько, сил мені дай!

Де ж ти, синичко рідненька?

Я — ще живий!

Прилітай...

 Фото:http://www.radiosvoboda.org/

 

Коментарі (4)

Диана | 2008-12-31 21:55

Спасибо Вам за Замечательные стихи!
  с уважением и теплом, Диана

wind | 2008-04-15 16:29

Sirko
Дурний Вас піп христив! Іванов такий "оранжевий", як я - марсіанин. Він поет від Бога. А за поезію в усі часи не платили. От він і заробляє собі на життя в "Гарті". І слава Богу. І довів, що він може робити це не гірше, ніж вірші. А не займається порожньою балаканиною, як Ви.
Що вірші Іванова від Бога - зрозуміли всі найавторитетніші поети України ще у кінці 70-х років. І Ваші поради йому - шурхотіння листя під ногами. ПОЕТ сам знає як і про що йому писати. Бо це від Бога.

Sirko | 2008-04-15 16:01

«Прекрасний вірш! І взагалі Іванов – один з найкращих поетів не тільки Чернігівщини, але й України!»
  Во-первых: не льстите Иванову. Критика способствует творчеству лучше, чем лесть.
Во-вторых: Иванов – оранжевый. Для поэта это также плохо, как быть красным, синим или звёздно-полосатым.
В-третьих (и это главное): Иванов, увлекшись «гартовскими» делами, совершенно упустил из виду то, что рыночность современной жизни касается не только селёдки, но и стихов. «Талант» – это хорошо. «Талант», умеющий продемонстрировать свой талант – это уже лучше. «Талант», умеющий продать свой талант – это уже как раз то, что соответствует нынешнему положению дел.
Но Иванов – это не «талант», научившийся «профессионально» складывать вирши, а всамделишный поэт. И тут возникают трудности и вопросы.
Должен ли Иванов следовать совету Ж.-Ж. Руссо? То есть, кидаться в проезжий фиакр, мчаться от дома к дому (по нашему: от хытынки к хатынке), чтоб доказать свой талант? Или он должен скромно ожидать того часа, когда (обычно, это наступает после смерти), его признают талантом (гением) и воздадут псевдо-должное.?
Сложный вопрос. Если разрешить его по современному, то Иванову следует кинуться в «проезжий фиакр», и мчаться от дому к дому, доказывая свою гениальность. Если он этого не сделает сам сегодня, то завтра, когда Иванов переместится в иной мир, на его имени будут паразитировать кучи всяких «ВВ», Спилок пысьменныкив и прочей всякой «творческой» твари. Паразитство это нам абсолютно известно. Это паразитство типа: «Стихи гения украинского народа Тереховича».
Надо уметь видеть своих современников, их талантливость и гениальность, и не только с позиции завтрашнего дня («гений Терехович»), но и с позиций дня сегодняшнего…

Ігор | 2008-04-15 12:10

Прекрасний вірш! І взагалі Іванов - один з найкращих поетів не тільки Чернігівщини, але й України!
закрити

Додати коментар:


Фотоновини

   Вибух, який запам’ятав Чернігів… 13 років тому. ФОТО

SVOBODA.FM