Пегасові крила Олександра Супронюка

Наприкінці вже минулого, 2008 року у видавництві «Деснянська правда» вийшла збірка поетичних творів «На срібні береги» чернігівського журналіста і поета, редактора обласного тижневика «Чернігівщина» Олександра Супронюка.

Що не кажіть, а серед вирію повсякденного неспокою поезія вкрай потрібна. Без неї – життя наше збіднюється.

Поетичність в усіх сферах неминуча, вона потрібна як повітря, бо допомагає окреслювати споконвічні підходи до вирішення фундаментальних питань нашого світогляду.

А читаючи поетичні твори Олександра Супронюка по-особливому розумієш можливості філософських засобів, за допомогою яких осягаєш сутність буття та його глибинну природу. Гострота проблем, які нікуди не діваються, а, навпаки, поглиблюються, набувають в сонетах гострих форм, але водночас розбивають догматизм і осягають через небувалий і тонкий ліризм слова вершин прагматизму.

А подекуди, беру на себе сміливість сказати це, в поетичних рядках Супронюка криється отой спіритуалістичний, а то й навіть містичний погляд.

Філософія єства і в той же час пізнання Олександра Супронюка окреслює новий вимір до єднання вічного мислення, де початок, напевно, береться, за задумом самого автора, ще від «Брахмапутри, що вислизає з кам’яних лабет». І навіть відома усім і «солодка, мов щербет «Камасутра» (та ще і «п’янка й прозора») поєднується як необхідність в повітрі для живої істоти (сонет «Тибет»).

Відкидаючи «садо»-погляди, поет обожнює опинятися у полоні, але не у залізно-шкіряних путах, а у такому, де «ласкавий світ сонця і тепла на лазуровім лоні» поєднує незбагненний потяг до усякої невідомості, а, може, і невизначеності.

Він немов би жаліється: «Чому мене моя панянка-доля раніше в ці краї не привела?» (сонет «Крим»). Але Сашко, не дивлячись на пасаж образів, в які він себе занурює (може бути і «несміливим», і «сором’язливим», і «скромним», але і «рятівником», і «визволителем»), за натурою все ж таки – авантюрист, а як відомо, для авантюристів – не гоже сидіти на одному місці. А тому, чи то в роздумах, а, можливо, й наяву подорожує по різних куточках нашого неосяжного Всесвіту (твори: «Індія», «Стара Іспанія», «Крим», «Тибет», «Я бачив Рим»…).

Не відокремлюючи сутність і дієвість практичного життя від ліричної філософії роздумів, Супронюк не натякає, а прямо стверджує, що у кожної людини повинна бути своя позиція, хай би як вона не була аполітичною. Бо людина, знаходячись у відповідному соціумі, не може ухилятися від оточуючих проблем.

Цю трактовку він підкреслює своєю громадянською позицією у творах «Гайдамака» («Я був собі козак, а нині я- чернець. Я віру захищав і віддано молився»), «Козак» («Козак відпочива, а кінь водицю п’є…Роса нової днини нагадує про те, що він козак, ще є, що є нова доба, що славі України її присвячено, що … так Господь дає!»), «Додому» («У мене інша доля – є країна, яка давно чекає свого сина і кличе повернутися назад»), «Кобзар» («І ось, козаче, новина остання – панують в Україні гендлярі, тому я заспіваю про повстання») та інших. Останній твір, до речі, написаний у 2001 році – ще до Помаранчевої революції. Автор, як і всі ми, наївно думали і сподівались, що ось-ось Україна буде зі своїм «єдиним і праведним законом»…

Читаючи твір «Атеїст» відчуваєш його власну біль не тільки за спотворені церкви, а й за скривджені храмі наших душ, нехай і описуючи в дещо завуальованих образах. І мабуть через оте глибинне («може, справді є той Бог?») обмальовується звужена конкретика, реальний предмет земного, що з’єднує нас із Всевишнім.

Чи, часом, не ситуацію з Катерининською церквою має на увазі О. Супронюк, коли запитує у Бога, чому він дозволяє темним силам (бо ті, хто під церквою, жодного відношення щодо любові до Христа не мають – від них одні прокльони линуть, і якась невимовна лють і ненависть, а це ж, звісна річ, йде тільки від диявола) оточувати і нівечити храм Божий? Поет так прямо і запитує у Нього: «Тоді чому вкриває бурий мох долівку пограбованого храму?»

А взагалі-то у Супронюка особливе ставлення до люцифера. Ніби вийшовши зі своєї, людської, плоті поет інтуїтивно одягає його шкіру і тільки тоді починає вдумливо відчувати хворобливо-диявольську суть, де «укритий тугою, він тихо й гірко плаче над сірим ворохом забутих плащаниць» (сонет «Диявол»). І коли вже побувши в образі отого люцифера, тільки тоді починає розуміти, що і сам диявол не радий своїм діям, та інакше не може вчиняти…

Алегорично, але факт – тільки тоді людина може зрозуміти іншу людину, якщо вона хоч на хвильку стане на її бік, опиниться у її становищі. Та щоб не залишитися назавжди в обіймах диявольської істоти, автор сонетів знаходить єдино-правильний вихід – відкриває двері світла через молитву.

І саме тут згадується оте шевченківське незабуте: «Молися, сину, за Вкраїну його замучили колись…». І він, як здається мені, молиться, нехай привселюдно – у віршах, точніше, у сонетах, а інтимно – наодинці з Богом, можливо…

Сон – особливий «ексцентрик» поета. То він з’являється як метафоричний образок, то поєднується як глибинна суть невивченого й досі, але існуючого явища. Така летаргія поєднує доволі часто рядки Сашкових сонетів. І немов опиняючись там, на верху, «ніби перед скелею із скла», він споглядає на серединну «густу імлу», де в її епіцентрі бачить «небезпеку, холод і тремтіння». І серед того коріння з головами і чорними лабетами б’ється з темними силами ВОНА– та без якої життя чоловіче біднішає («Принце, я одна давно в полоні лютому караюсь», сонет «Несміливий»). І от тут, читаючи саме ці рядки, підсвідомо виринає в моїй уяві постать справжнього витязя, яким неодмінно повинен бути сам поет. Але підхожу до наступного куплету і «розчаровуюсь», бо: «…я не лицар. Щастя в боротьбі не смію добувати і вагаюсь, і …чухаю потилицю собі». Овва! Це ж треба - такий різкий перехід, але скільки в ньому правдивості і чесності, бо розумієш, що чеснотами справжні чоловіки не вихваляються.

Позитивні якості здебільшого проявляються у конкретній ситуації. А як сама людина поведе себе у цій обстановці – ніколи невідомо. Таких авторів, які б говорили прямо і чесно - замало. Добре,що до такої більшості не належить і Олександр Супронюк. Та все ж постать жінки і все, що притаманне їй (кохання, страждання, розчарування, чекання, надії, прикрощі) поет вимальовує у своїх творах по-особливому («Червоне і чорне», «Вікторії К.», «Ніч кохання», «Почуття», «Недосяжна»…).

Читаючи сонети Олександра Супронюка, можна спостерігати за обрієм неба – «небесним дахом, який над нами, де Чумацький шлях на полотні небесних територій» (сонет «Моя ніч»), а то й взагалі «Зі схованок, з міжгалактичних хащ, в яких свої порядки і закони, з’являються ведмедиці й дракони, відкривши піднебіння чорних пащ» (сонет «Містика ночі»). Серед «Поклику ночі» та «Ночі кохання» вирізняється просто «Ніч», а скільки серед тої «простоти» безмежності над темним полотном: «Пануючи між вечором і ранком, захоплено ворожить ніч-циганка. У неї є секрет – сама не спить, а лиш дарує сни напівпрозорі і думає, як зупинити мить, коли над обрієм почнуть згасати зорі».

Сашко – молодий поет. Але з неабияким хистом зазирає у своє майбутнє і ніби вже звідти, на схилі літ, оглядається на швидкоплинні струмки своїх молодечих років. Чи швидко вони пропливли? І чи багато заглядали у займища очеретино-лозових хащ? Знає він лише один. Та тільки в одному впевнений, що добро, яке вкарбувалося ще з дитинства, залишається з ним назавжди. Без цього життя втрачає сенс.

У своїх поетичних творах він мимоволі повертається до «добра» і «зла», і впевнений, що людські цінності завжди переможуть, хай там що. Цим він і живе. Цей сентенційний «напрямок» яскраво відображений у «Спогадах», де поет-лірник згадує і весло, яке іноді не піддавалось його бажанням, і направляло той потік кудись у бік, незалежно від його схотінок.

Я – не критик. Просто – звичайний читач, якому випадково потрапила книга сонетів Олександра Супронюка. Але читаючи його поетичні твори відчуваєш, що Сашко не тільки поет. Він – більш велична постать у вічній ліриці життя, що супроводжують його (та й усіх нас) щоденно. Але він влучно своїми сонетними рядками розрихлює сіру буденність нашого життя. І здається мені, що це йому серйозно вдається. Сонети Сашка читати просто механічно неможливо. Бо після кожного вірша (хоч він сам цей жанр не відносить до «звичайних» віршів, про що і зазначає у своїх поетичних творах), замислюєшся над змальованим поетом образом. А він — цей образ — щоразу у нього видається різним.

Олександр щиро вірить, що поетичне слово не прошмигне задарма. За ним – кольоровість життєвих успіхів і промениста яскравість візерункового кола, яке прорізує щоденщину і одноманітність. Від чудодійних і пафосних думок він плавно перемикається у «вдумливе» кредо, при цьому випалює резюмуючи : «Сонет – не вірш, він – музика захмарна. Я – композитор, бо її пишу!»

Ностальгічно-прозаїчні рядки журби в’їдаються у сонети. І досить часто. Метафоричні строфи розігруються не на жарт. Чітко відображає митець поетичного слова смуток у сонеті «Повернення емігранта», коли молода людина повернулась до рідних країв, на берег рідної Десни, і вже нікуди від її зачарованості не хоче їхати: «В ріці дитинства руки сполосну, обличчя вмию і лише потому забуду гостру біль, старечу втому і врешті заспокоєний засну. Під ніжний шепіт молодої вишні, де пахощі чаруюче розкішні, спочину у травневім холодку. Мене не збудять грім і блискавиці, бо ж я вернувся у такому віці, аби померти в білому садку». Сумно? Певно, що так. Але куди вже дітися без цього справжньому поетові?

На обкладинці збірника сонетів – блискавичний фотознімок О.Супронюка. Звідти вирізняються очі Сашка, і вони немов «вбивчо» прорізують тебе, вбачаючи внутрішню сутність. Недарма ж, у самого поета особливе ставлення до себе, бо він у своїх очах теж бачить «загадковість», яка «в юності вражала глибиною». А тепер, як він з деяким смутком відзначає, вони «ледь жевріють за скелею скляною», як «зів’ялі вогники, потьмарені й малі» (сонет «Дзеркало»). Та з цим погодитись аж ніяк не можна! Бо з його очей так і випалює променистий вогник надії на щасливу випадковість, у яку він слушно і вперто вірить. Інакше не може бути, бо полум’яне «я» поета (без величного і маніакального «Я») прагне наступу: «А серце хоче жару і вогню, що спопелять вагання і тремтіння!» (сонет «Роздум»).

У більшості своїй сонети Сашка – трохи сумні, як і наше життя. Пливеш по течії річки і здається, що все чудове, але серед того розмаїття - у хащах, які розстелені уздовж річки, криється щось печальне і, можливо, загрозливе. Але те журливе і підступне, може взріти тільки справжній поет. І він угледів, а тому, як в протистояння, Сашко розрізує навпіл нудьгу і неспокій: «Тож до яких би тут я не належав каст, прошарків, а чи верств – щасливий, що живу. І, незважаючи на камені та скелі, я по ріці життя окрилений пливу між срібних берегів на срібній каравелі!» (сонет «Життя»).

Сергій КОРДИК

Сонет про сонет

Сонети народилися колись
На недосяжних зорях і планетах,
З яких чаклунським втіленням в поетах
На Землю променисто пролились.

І я собі повторюю: «Молись,
Щоб у твоїх розвихрених сонетах,
У їх майстерно зв’язаних тенетах
Романтика і класика сплелись!»

Я їх пишу! О, неймовірне диво!
Працюю делікатно, несміливо,
Соромлюся й поради не прошу.

І знаю я, що це – не справа марна,
Сонет – не вірш, він – музика захмарна,
Я – композитор, бо її пишу!

Олександр СУПРОНЮК