Останнє оновлення: 22:30 четвер, 15 листопада
Забуті землі
Ви знаходитесь: Культура / Література / Літературний Чернігів / Стародубщина у складі Речі Посполитої
Стародубщина у складі Речі Посполитої

Стародубщина у складі Речі Посполитої

Відродження Стародубщини

Зміни на краще у житті стародубців. Розвій економіки. Відбудова міст та сіл. Європейські стандарти. Адміністративна реформа. Релігійні питання. Загострення релігійної боротьби.

Відразу ж після возз’єднання Стародубщини з іншими українськими землями, місцеві мешканці змогли на власні очі побачити, наскільки життя у Польсько-Литовській Державі у кращу сторону відрізняється від їх колишнього існування під владою Москви.

На зміну хабарництву та владної байдужості, голоду та злидням, прийшла турбота властей про оборону краю, про розвиток стародубських міст та сіл, про конкурентоспроможність української торгівлі у Європі. Після майже вікового лихоліття війн та смертей розпочався для стародубських українців час розквіту рідної землі, час відбудови та відродження Стародубщини, який продовжився й далі, в епоху Української Гетьманщини.

Від самого початку у Стародубі було розміщено великий польський гарнізон, який повинен був захищати не лише місто, але й увесь Стародубський край у випадку неочікуваного нападу на нього росіян або кримських татар. У королівській грамоті від 1620-го року Стародуб називався «містом пограничним, валами оточеним, і здібним до оборони».

З цього самого часу Західна Стародубщина не потерпала більше від татарських набігів, на відміну від своєї східної частини, яка, залишившись під владою Москви, ще тривалий час зазнавала всіляких лих та знегод. Того ж самого року до Стародубщини було відправлено спеціальну урядову комісію, «на ординацію замків Сіверських, від Москви реокупованих, та для ревізії прав від людей стану духовного, як і дворян, синів боярських, як відтак хто всякі добра вітчизні і маєтки тримає».

Завданням цієї комісії було виявити, хто зі стародубських можновладців та духовних осіб залишається вірно служити новій владі, та підтвердити у цьому випадку їхні права на власні маєтності. Але велика частина московських бояр та дворян, що володіла тут землями та кріпаками за часів Московської держави, виїхала назавжди до Росії, після поразки останньої у війні, і таким чином колишні кріпаки, що звільнилися від кріпацтва самостійно під час бурхливих подій початку 17 ст., тепер отримали свободу офіційно. Залишилися ж вірно служити Речі Посполитій лише місцеві, українські поміщики Стародубщини, такі як Рубці та Бороздни, нащадки яких зробили вагомий внесок у розвиток української культури краю через двісті років, уже у 19 ст.

Турбувався уряд Речі Посполитої й про економічний розвиток краю. 15 лютого 1620-го року, за королівським привілеєм, Стародуб став містом магдебурзького права, а незабаром магдебурзькі права отримали ще два міста Стародубщини – Мглин та відновлений з руїн Погар. Міста з магдебурзьким правом вставали в юридичному плані на один рівень з найрозвинутішими містами Європи, а місцеві купці та ремісники, об’єднавшись у цехи, мали можливість захищати та відстоювати власні права у стосунках із владою.

Тепер Стародуб, Мглин та Погар мали свій герб, міську печатку, прапор, суд та адміністративне самоврядування. Війт (тобто мер), обирався городянами і затверджувався королем, йому допомагали лавники - довічні присяжні (судді кримінальних справ), а також бургомістри, які займалися податками, доходами і цивільними справами. Містом управляв магістрат, а ремісники були об'єднані в цехи.

Такий суспільно-правовий устрій зберігався на Стародубщині довго, майже до кінця 18 століття. Для розвитку місцевої торгівлі купцям і міщанам були надані деякі пільги, наприклад, право монопольної торгівлі, право ґуральництва, право організовуватися в особливі професійні спілки, цехи. Міста, що користувалися Магдебурзьким правом, мали й значну земельну власність, а магістрат Стародуба мав у своєму розпорядженні найбільшу земельну власність серед всіх сіверських міст.

На гербах, що мали магдебурзькі міста Стародубщини, спочатку зображалися місцеві стародавні символи – «старий дуб з гніздом орлиним» на гербі Стародуба, та «кріпосна стіна з трьома баштами і воротами» на гербі Мглина. Але згодом було вирішено, що міські символи повинні відображати які-небудь християнські цінності, аби своїм видом постійно нагадувати торговцям та ремісникам, що у своїй діяльності вони повинні користуватися законами не лише людськими, а й Божими.

Відтепер символом Стародуба став Святий Юрій, який вбиває з коня дракона, а на гербі Мглина було зображено Святого Флоріана з віткою верби в одній руці і корцем, з якого виливається вода, в іншій. Гербовим символом Погару став золотий мальтійський хрест у блакитному полі, а під ним довгастий камінь з чотирма кутами. Але ані в Стародубі, ані у Мглині нові гербові знаки так і не прижилися, і серед місцевого населення продовжували користуватися пошаною старі символи – старий дуб та фортеця.

Розвивалося у ці часи й сільське господарство. Разом із покращанням життя у краї, збільшувалась кількість не лише міського, а й сільського населення також. Саме цієї пори виникають на Стародубщині й нові села – Левенки й Ортюшків, Гринів та Пантусів, Нове та Яцковичі. Братами-козаками Чубківцями було засноване село Чубковичі, яке незабаром стало релігійною святинею всієї Стародубської землі.

На Десятівський ярмарок, що відбувався під Стародубом десятої п’ятниці по Великодню, з’їжджалися купці з усієї України, Білорусі, Польщі та Росії. На великому торгу біля церкви Параскеви-П’ятниці стародубські купці продавали прядиво, масло, мед, віск, хутра, поташ та скло. Їздили торговці зі Стародубщини й по іншим містам України. Виникали й нові населенні пункти, мешканці яких займалися виробництвом саме для таких ярмарків – і назви у цих сіл були відповідні – так виникали на сучасній Стародубщині багаточисельні Рудні, Буди та Гути.

Відбулася на Стародубщині й адміністративна реформа. Для кращого розвитку стосунків не лише з українськими, а і з білорусько-литовськими землями, територія Сіверщини була поділена на дві частини.

Південна частка, разом із Черніговом та Новгородом-Сіверським увійшла до складу Коронних Польських Земель, а Стародубщина до Великого Князівства Литовського, і таким чином адміністративний кордон поміж обома суб'єктами Речі Посполитої залишився у вигляді майже прямої лінії від Берестя на заході, до Трубчевську на сході.

Так Стародубщина стала частиною Смоленського воєводства у вигляді окремого Стародубського повіту. Перебування Стародубщини разом з іншими північноукраїнськими землями (Берестейщиною та Пінщиною) у складі Великого Князівства Литовського, жодним чином не перешкодило зв’язкам цих земель з матір’ю-Україною, адже Річ Посполита залишалася єдиною державою, і адміністративний кордон поміж Литвою та Короною Польською зоставався прозорим, і був, великою мірою, лише умовною одиницею.

Зберігалися деякою мірою демократичні принципи й у стосунках поміж представниками окремих релігій на Стародубщині. І хоча панівна верхівка Речі Посполитої була вже на той період цілком католицькою, але права і свобода віри православних мешканців країни довгий час визнавалися і не переслідувалися.

Інша річ, що сама православна церква як в Україні, так і в Росії зазнала у 16-17 ст.ст. глибокої кризи. Верховний глава української митрополії – константинопольський патріарх, був з 1453-го року почесним полонеником мусульманської Туреччини, і займатися розбудовою православного життя в Україні та Росії стало дуже важко.

Ніхто не займався освітою православних священиків, часто духовні пастирі не вміли навіть як-слід читати. У Росії в середині 17 ст. богослужебні книги настільки відрізнялися від канонів істинної віри інших православних народів, що у російській церкві навіть відбувся розкол на прихильників і противників церковної реформи, причому влада найжорстокішим чином, аж до вбивства і страти, розправлялася зі своїми противниками та опонентами.

На Україні ж православні ієрархи вирішили також провести церковну реформу, але сенс цієї реформи вони вбачали не в виправленні церковних книжок, а в більшому єднанні з західною культурою, яка на той період далеко випереджала потерпілу від татарського ярма східнослов’янську культуру.

У 1596-му році, в північноукраїнському місті Бересті, верховні владики української та білоруської православних церков уклали угоду, згідно з якою православна і католицька церкви єдналися із збереженням власних обрядів під єдиною зверхністю римського папи. Українська церква таким чином зберігала й рідну мову у спілкуванні з Богом, і свої предковічні обряди, та набувала більшого доступу до великих скарбниць європейської культури.

Але народ сприймав цю церковну реформу вельми важко. Людям здавалося, що релігійні традиції це така річ, яку не слід змінювати без особливого приводу, не зважаючи на всю користь від цього. Та польсько-литовський уряд дуже довго не хотів бачити цього народного незадоволення, уряду здавалося, що народ повинен зрозуміти власну користь в об’єднанні та поверненні України до європейської культури, і уряд тут допустив великої помилки. У спробах реформувати церков народ Східної України бачив лише настирливе втручання влади у його внутрішнє життя, та як міг, опирався цьому. Не минули проблеми конфлікту двох церков і Стародубщину.

Дуже довго польсько-литовська влада аж ніяк не забороняла стародубським українцям самостійно для себе вирішувати релігійні питання. У 1617-му році, відразу після визволення Стародуба з-під московської влади, вдячні мешканці будують у місті, «на ринку, поблизу торгових лавок», дерев’яний собор Різдва Христового на пошану відродження своєї свободи, і польська влада тільки сприяє цьому. Але далі на Стародубщині з кожним роком тільки більшає польсько-литовських чиновників та можновладців, які, католики за вірою, бажають мати в краї свої католицькі костьоли.

Так католицькі храми виникають у Почепі, Погарі, Стародубі, Трубчевську, а з 1635-го року у Стародубі існує навіть францисканський монастир. Намагаються нав’язати стародубцям свою віру й уніати. У 1631-му році смоленський греко-католицький єпископ Леонтій Кривза особисто приїжджає до Стародуба, аби сприяти наверненню місцевого населення до реформованої церкви. Але ні йому, ні його прибічнику архімандриту Варламу Чаплі зробити нічого не вдається – справа закінчується суточками поміж представниками обох церков та взаємними образами.

Таким чином релігійні проблеми у 30-х роках 17 ст. на Стародубщині, як і по всій Україні, тільки загострилися, і не дивлячись на розквіт стародубської економіки під польсько-литовським пануванням, саме непорозуміння поміж православними та католиками призвело до майбутньої народної війни під проводом Богдана Хмельницького та виявленню волі українців краю до входження Стародубщини до складу козацької гетьманської держави.

Стародубське козацтво

Збереження місцевих традицій. «Замкова прислуга». Створення «козацьких хоругв». Пільги для козаків. Український характер стародубського козацтва.

Увага польсько-литовської влади до народних звичаїв та традицій стародубських, їхні намагання побудувати нове життя на Стародубщині з урахуванням та збереженням місцевих особливостей, особливо виразно відобразилося у взаємовідношеннях поміж владою та стародубським козацтвом.

Влада змогла побачити в козаках Стародубщини потужну народну силу, за допомогою якої можна було разом відбудовувати Стародубщину, захищати край від нападів ворожих зайд, та налагоджувати взаєморозуміння між громадянами Речі Посполитої різних національностей та віросповідань – українцями, поляками, литовцями.

Згідно з проведеною адміністративною реформою, головним містом Стародубського краю ставав Стародуб. Тут знаходилася крайова адміністрація та органи керування краєм. Для захисту Стародуба місцевими силами з українських селян Стародубщини була створена «замкова прислуга», яка за свою службу мала грошове та земельне винагородження від уряду. Служити у цій «прислузі» стало настільки вигідно, що кількість селян, які вставали на захист рідного краю, збільшувалась з кожним роком.

У 1620-му році замкової прислуги в Стародубі було не більше двох десятків чоловік. Декількома роками пізніше її кількість зросла вже до сотні. Побачивши бажання стародубських українців служити справі захисту своєї Вітчизни, уряд Речі Посполитої вирішує перетворити «замкову прислугу» на повноцінні козацькі формування, які б існували в усіх найповажніших населених пунктах краю.

У 1625-му році польський король Сигізмунд ІІІ видає низку спеціальних актів – «Привілеїв стародубським козацьким хоругвам», згідно з якими на Стародубщині створюється власне козацьке військо, таке саме, як і в інших місцевостях козацької України. Військо складалося з чотирьох сотень, або хоругв – Стародубської, Мглинської, Почепської та Трубчевської. Кожна сотня складалася тільки із вершників, мала свого командира – ротмістра, та власну «корогву» (знамено).

У Стародубській та Мглинській сотнях було по сто вершників, у Почепській – п’ятдесят, та у Трубчевській – тридцять. Формувалися козацькі хоругви тільки із селян, які з цього часу ставали «мирними, осілими, місцевими козаками». Кожному селянинові, що з'являвся на службу на своєму коні, видавалася від імені уряду земельна ділянка «на кожен кінь», яка дорівнювала 4 волокам, або 76 десятинам.

Земля назавжди закріплювалася в козачій власності. У кожному місті («замку») козаки отримали місця для споруди будинків та під городи. Крім того козаки на 6 років визволялися від всіх повинностей. Надалі вони повинні були нести лише козацьку службу. На випадок війни та облоги міста ворожими військами, козакам належала платня у вісім злотих, раз на три місяці.

Як бачимо, бути козаком, стало на Стародубщині дуже почесним обов'язком. А найголовнішим було те, що на відміну від Московщини, де будь-яка «государева служба» трималася лише на примусі та насильстві, уряд Речі Посполитої використовував виключно демократичні засоби, такі, які б тримали козаків на службі різними пільгами, та виховували в стародубських українцях відчуття власної гідності, пошани до влади, та справжньої, а не примусової, любові до своєї Вітчизни.

Символом цієї любові та відзнакою власного обов’язку у захисті рідної землі, ставали для стародубських козаків сотенні знамена – корогви, які шанувалися, та зберігалися під пильним наглядом старости замку. Стародубська сотенна корогва мала вигляд червоного прапору, із блакитним хрестом посередині.

Так відродилося стародубське козацтво, національне українське військо, єдине на теренах Великого Князівства Литовського у складі Речі Посполитої, і це знову-таки вказувало на те, що стародубські українці визнавали себе єдиним цілим з українцями всієї України, та бажали будувати своє життя на спільних засадах з усім українством.

Війна з Росією

Початок війни. Бойові дії на Стародубщині. Банда Балаша. Поразка Росії у війні.

У 1632-му році помер польський король Сигізмунд ІІІ, який зробив такий вагомий внесок у розвиток стародубської економіки, у створення правових засад діяльності органів міського самоврядування та стародубського козацтва. Російський уряд вирішив використати добу „безкоролів’я” у Польщі задля своїх імперіалістичних планів, і, порушивши умови Деулінського перемир’я, розпочав бойові дії проти Речі Посполитої.

Метою російського уряду було повернення всіх, відвойованих у неї Польщею земель – Смоленська та Сіверщини. Головні події цієї війни відбувалися під Смоленськом, чому й сама війна одержала назву Смоленської, але й на теренах Стародубщини сталося чимало знаменних подій, завдяки яким війська Росії зазнали поразки, а Стародубщина зберегла й цього разу свою свободу.

Але розпочиналася ця війна на Стародубщині нещасливо для українців. 17 листопада 1632-го року російські війська з Брянську на чолі з воєводою Алад’їним перейшли стародубську межу та оточили Почеп. Головні сили польсько-литовського війська були задіяні в цей період під Смоленськом, а місцеве козацтво було не настільки численним, аби довгочасно протистояти росіянам, та все ж місцевий гарнізон на чолі з урядником Яном Лапинським вирішив вийти на бій проти москалів, та у кривавій битві зазнав поразки. Почеп було здобуто росіянами, а місцеві збройні загони відступили до Стародуба.

Стародубські українці розпочали справжню партизанську війну проти своїх загарбників. Цілий місяць московські воєводи не могли й носа показати з Почепу, бо всі ті загони, котрі вони висилали звідти, розпорошувалися та зникали на стародубських шляхах. Стародубські українці настільки відчули себе сильними, що у середині грудня вирішили навіть спробувати звільнити всю Стародубщину від російських військ, та пішли походом на Почеп.

Але тут стародубці занадто переоцінили власні можливості. Під почепськими мурами російські воєводи знову взяли верх, та розбивши захисників Стародубщини, рушили слідом за ними аж до Мглина, який і здобули 20 грудня. Найбільш поважаних у Мглину українців на чолі з Іваном Мичурою привезли до Почепу, який став тимчасово головною російською базою в окупованому краї, та примусили „цілувати хрест государю” від імені всього мглинського населення 26 грудня. В той же самий час росіяни нанесли по Стародубщині удар з півдня – спочатку московські війська захопили Новгород-Сіверський, а звідти воєвода Єропкін рушив на Стародуб, який захопив наприкінці грудня.

Дуже швидко довелося стародубцям згадати про те, яким несолодким є життя під московською владою, точніше під її безвладдям. Під Смоленськом у росіян справи були кепськими, з московського війська втікало безліч дезертирів, які зорганізовувалися в банди та тероризували місцеве населення на окупованих територіях. Так під Стародубом з’явилася банда Івана Балаша, у якій, крім різних покидьків, були навіть «діти боярські», а особливо багато було в ній донських козаків, які замість того, аби йти воювати в російській армії під Смоленськом, займалися грабіжництвом та вбивствами на Стародубщині. Ось тоді стародубці й познайомилися з донськими козаками, та довідалися, що окрім свого імені аж нічого вони спільного з українськими козаками не мають, хоча й від них і походять.

Майже півроку тероризували банди Балаша Стародубщину, аж поки воєвода Єропкін не злякався великого гніву народного та не полонив розбишацького ватажка. Але повівся Єропкін з розбійниками та ґвалтівниками напрочуд незвичайно. Біля 400 чоловік було повернуто без усякого покарання на службу до російського війська, більшості ж дозволено разом з донськими козаками піти на Дін, звичайно ж так само, без будь-якого нарікання.

Протягом 1633-го року польсько-литовські війська декілька разів намагалися визволити Стародубщину від росіян, але безрезультатно. Так 26 березня загони Речі Посполитої з’явилися під Стародубом, а 14 червня під Почепом, але після кровопролитних боїв здобути їх так і не змогли. Та все-таки головні події цієї війни відбувалися саме під Смоленськом. Тут у 1634-му році російські війська зазнали поразки та Смоленська не здобули. Дезертирство з російського війська набуло небувалих розмірів – навіть командири тікали геть разом із своїми загонами – помирати під Смоленськом не хотілося нікому.

3 червня поміж Росією та Польщею було укладено Полянівський мир, згідно з яким російські війська звільняли усі захоплені на Стародубщині території, та ще зобов’язувалися виплатити Речі Посполитій 20 тисяч золотих рублів контрибуції. Так Стародубщина, завдяки волі свого народу, залишилася в єдності з усіма землями українськими, та як могла допомогла Речі Посполитій здобути перемогу в цій війні.

Східна Стародубщина

Роз’єднання стародубських земель. Злидні та негаразди на теренах російської Стародубщини. Гірка доля Корачева. Заселення Сівську українськими козаками. Сівська в’язниця. Перехід Трубчевську під владу Росії. Знищення залишків місцевої автономії.

Саме з періоду визволення Стародубщини з-під московської влади у 1618-му році, можна казати про розділення краю на дві половини – Східну та Західну. Більша частина Стародубщини увійшла до складу Речі Посполитої, де з’єдналася з іншими українськими землями. Менша частина, з містами Сівськом та Корачевом, залишалася у складі Московської держави. З цього часу розпочинається поступове формування розбіжностей у психології державного та суспільного життя, у своєму відношенні до Європи та Росії серед мешканців обох частин колись єдиного краю.

Теренами Стародубщини простяглася невидима межа, яка розділила її простір на Схід та Захід, на сфери тяжіння до Європи та Азії. З одного боку – заселення краю російськими кріпаками, переміна місцевих прізвищ на російські, формування рабської покірливості та страху перед владою. З іншого – вільний козацький край, міста з магдебурзьким правом, дія Литовського статуту. Але попри всі намагання російської влади перетворити східних стародубців на звичайних росіян, відчуття своєї українськості, своєї єдності з усією Великою Україною ще дуже довго трималася у серцях місцевих стародубців, а близькість Західної Стародубщини, близькість Сіверщини, не давала забути про те, що вони є також справжніми українцями.

Вже з самого початку розділення стародубських земель стало зрозуміло, наскільки у гірший бік відрізняється доля Стародубщини Східної від долі Стародубщини Західної. На Західній Стародубщині це був період відбудови міст та порушеної у роки Смути економіки, на Східній – продовження смутку та безладдя.

Показовою у цьому сенсі є доля міста Корачева. Після закінчення російсько-польської війни у 1618-му році всі кам'яні будівлі в місті були зруйновані, а дерев'яні спалені. З усіх жителів на посаді залишилося три чоловіки. Російський уряд вирішив місто знищити, а місцевих мешканців переселити у глибину Росії. Тільки у 1621-му році Боярська Дума прийняла рішення місто відбудувати у вигляді «острогу», з якого можна буде спостерігати за ситуацією на Західній Стародубщині, та готуватися до нових завойовних походів. Саме з відбудованого Корачева, так само, як і з Сівську, московські воєводи засилають своїх агентів на українські землі, готуючись до нової війни, але захистити саму корачівську землю сил у них явно не вистачає.

Так у серпні 1644 року близько 40 тисяч кримських татар пограбували Корачівський повіт, а московські воєводи тільки лупали очима та посилали до Москви вістки про важке своє становище. А через десять років епідемія чуми за три місяці призвела до загибелі половини населення міста, і це знову виявило цілковиту безпорадність місцевої російської влади та її неспроможність як-небудь урятувати місцевих мешканців від загибелі.

Не набагато кращою в адміністративному плані була й доля Сівську. До 1625-го року місто залишалося зруйнованим, сил на його відбудову у росіян не було, як не було й бажаючих росіян заселятися на ці порубіжні землі. Тому російський уряд вирішив звернутися по допомогу до українських козаків з Новгорода-Сіверського, пообіцявши їм різноманітніші пільги за відбудову та заселення Сівську. З України прийшло до Сівську 500 козаків, які й стали на довгі роки головним населенням міста. Тому й козацькі українські звичаї зберігалися у Сівську впродовж усього 17 ст., а після створення на Україні козацької Гетьманської держави російській владі довелося й у Сівську формувати окремий територіальний Сівський полк, аби хоч як-небудь утримати місцевих українців від думки об’єднатися з Україною. Правда для того, аби не дати Сівську знову стати українським, росіяни починають потрохи заселяти його й своїми людьми, а у самому місті будується величезна в’язниця, яка збереглася й до нашого часу. Її могутні мури повинні були постійно нагадувати місцевим українцям про долю, що на них чекає у випадку виявлення своєї любові до України.

Хоча Смоленська війна 1632-1634 рр. завершилася для росіян поразкою, але за умовами Полянівського миру була створена спеціальна міжурядова комісія, завданням якої було уточнення державного кордону поміж Росією та Річчю Посполитою. Ця комісія досліджувала різні спірні питання аж до 1648-го року. Наслідком роботи цієї комісії було, між іншим, і віддання до складу Росії стародубського міста Трубчевська у 1644-му році.

В силу встановлення з Росією більш якісних стосунків, уряд Речі Посполитої пішов на це, і таким чином Трубчевськ став частиною російської, Східної Стародубщини. Російська влада відразу ж почала приборкувати місцевих козаків, які за часи перебування у складі Польсько-Литовської держави звикли почувати себе більш вільними, ніж це було заведено у Росії. Знищила російська влада й трубчевський костьол – про свободу віровизнання у Російській державі 17 ст. годі було й думати. І хоча визвольна війна українського народу, що розпочалася у 1648-му році, примусила російський уряд визнати на деякий час права трубчевського козацтва, а у 1663-1667 рр. навіть приєднати Трубчевськ до Стародубського полка, але це була лише тимчасова перемога місцевого українства.

Дуже швидко Москва знищила останні рештки автономії на землях Східної Стародубщини, і відтепер українцям Сівську, Трубчевську та Корачева залишалося лише зі сподіванням на кращі зміни дивитися на Стародубщину Західну, на землі Стародубського козацького полка у складі Гетьманщини. Але це вже була нова епоха – епоха нової боротьби українського народу за свою свободу.


Збільшити

Герби міст Стародубщини часів Речі Посполитої: а) Стародуба, б) Мглина


Збільшити

Герби міст Стародубщини часів Речі Посполитої: в) Погару, г) герб Мглина традиційний

закрити

Додати коментар:

SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM


Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

Реклама на сайті SVOBODA.FM


SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  Випробувані українські бойові роботи

SVOBODA.FM

RedTram
Загрузка...
Північний вектор