Останнє оновлення: 21:25 неділя, 16 червня
Народжені Чернігівщиною
Ви знаходитесь: Культура / Література / Літературний Чернігів / Буковинський співець народної душі
Буковинський співець народної душі

Буковинський співець народної душі

Його твори, змушують читача, проникнутися глибоким філософським змістом і на мить забути усі проблеми та негаразди.

Іван Фостій — відомий письменник, поет, прозаїк, журналіст, кандидат історичних наук та член Національної спілки журналістів України.

Автор багатьох поетичних творів, збірок, науково-документальних нарисів і статей.

Іван Петрович усе своє життя присвятив написанню поезії і видавничій діяльності. Власні переживання, думки, спогади, талановитий письменник втілював у своїх творах.

Не забуває Іван Петрович й про свою рідну Чернігівщину. Саме тут письменник народився і виріс. Чимало віршів поет присвятив своєму рідному краєві.

   Під час літнього перебування на Буковині, мені вдалося поспілкуватися із чернівецьким письменником і поетом І. Фостієм. Іван Петрович дуже зрадів, коли побачив свого земляка.

  Бесіда тривала кілька годин і була дуже захоплюючою та душевною. Іван Петрович співав народних пісень і зачитував власну поезію.

 У процесі спілкування  І. Фостій розповів багато цікавих історій з свого життя. Та незважаючи на свій поважний вік, Іван Петрович зміг зарядити мене енергією і позитивом на цілий день!

Дитячі спогади

-Розкажіть будь-ласка, де промайнуло ваше дитинство?

-Народився 5 березня 1928 року у селі Фастівцях Бахмацького району Чернігівської області. Батько мій був звичайний селянин. У сім'ї було всього 5 дітей.

Я був третьою дитиною в сім'ї після старшого брата Михайла (1923 р. н.) та старшої  сестри Уляни (1926 р. н.). Після мене було двоє менших братів — Микола (1937 р. н.) і Грицько (1940 р. н.).

 У 1935 році пішов до першого класу Фастівецької неповної середньої школи і до війни закінчив 6 класів. Потім була німецька окупація, яка тривала 2 роки (з 12 вересня 1941 — 12 вересня 1943). Ці роки надовго закарбуються у моїй пам'яті.

Мого батька теж мобілізували до лав Червоної армії. Це сталося 12 липня   1941 року. Його відправили у Старий Оскол Білгородської області (Росія). А потім зв'язок із батьтком перервався. Тому невідомо, навіть, де він загинув або пропав безвісти.

Край неповторної краси

-Як так сталося, що ви опинилися на Буковині?

-У 1944 році закінчив Фастівецьку неповну середню школу. З 1946 року почав працювати завклубом у селі, а потім мені захотілося кудись податися вчитися. Прочитав, що йде набір в Одеське військово-фельдшерське училище і вирішив туди поїхати. Але не судилося пройти відбір через те, що перебував на окупованій території. А це одразу недовіра до мене і фактично заборона вступу до училища. Довелося повертатися назад у Фастівці.

 Крім того, що працював у клубі, я ще й виступав у художній  самодіяльності. Тому вирішив вступати до культурно-освітнього технікуму у Чернівцях. Адже мене завжди захоплювали розповіді про цей чудовий буковинський край.

  На «товарняках» доїхав до Києва, а звідти на потязі «Київ — Ясси» приїхав вже у Чернівці. Під час вступу у технікум виявилося, що немає моїх документів, які я надсилав. Голова приймальної комісії поцікавився скільки я закінчив класів і виписав мені довідку про зарахування на перший курс. Хоча вступні іспити теж довелося складати. Ось так я вступив до Чернівецького культурно-освітнього технікуму.

 - Як склалася ваша подальша доля?

-У 1949 році після технікуму, мене взяли на посаду інструктора відділу комсомольських організацій. Це була дуже престижна робота. У цей час почав друкуватися в обласній газеті «Радянська Буковина». За мій опублікований вірш надіслали аж 128 карбованців. На той час це були дуже непогані гроші.

 Потім направляють у Кіцмань на посаду другого секретаря  райкому. Але вже незабаром, мене переводять у політвідділ Хотинського МТС, на посаду помічника керівника політвідділу з комсомольської роботи.

У жовтні 1950 року забрали до армії на строкову службу. Був направлений у Брест (Білорусь), у 150-й гвардійський стрілецький полк. І там прослужив 2 роки у спеціальній роті. Вона була сформована з хлопців, що мали середню і не закінчену вищу освіту. Ми проходили програму піхотного училища, а через 2 роки були звільнені у запас та отримали звання молодшого лейтенанта.

Після армії повернувся в Хотин, де на мене чекала моя молода дружина. Працював секретарем райвиконкому, а потім перейшов у редакцію районної газети «Радянське життя». Незабаром був направлений у Сокиряни, де працював редактором газети «Колгоспне життя». Звідти, за моїм проханням, переїхав у Кіцмань і став редактором районної газети «Зоря».

У Кіцмані працював до 1962 року, поки мене не покликали на навчання у Вищу Партійну Школу (ВПШ) при ЦК КПУ. Після закінчення ВПШ у 1964 році повернувся у Чернівці, де був  заввідділом партійного життя в обласній газеті «Радянська Буковина». Через 2 роки вже працював в обкомі партії інструктором з преси.

Незабаром, мене затвердили, помічником першого секретаря Чернівецького обкому КПУ. З цієї роботи, знову повернувся в редакцію «Радянської Буковини» на посаду заступника редактора і завідуючого ідеологічним відділом.

Потім у 1973 році доля занесла працювати в Чернівецьку телерадіокомпанію на посаду старшого редактора, а пізніше призначили редактором Головної редакції громадсько-політичних передач.

У 1982 році очолив редакційно-видавничий відділ Чернівецького обласного поліграфвидаву. А потім, останні 25 років був керівником  і головним редактором Чернівецького обласного агентства «Книга Пам'яті України». Звідки, 30 квітня 2014 року, пішов на пенсію остаточно.

-Чим вас причарувала Буковина?

-Своєю красою і тими розповідями про які говорили, що тут гори красиві, потоки красиві і люди красиві.

На хвилі натхнення

-Коли виявили хист до написання віршів?

-Вірші почав писати ще з 7 класу. Перший мій вірш був присвячений радянській армії. Вчителі не повірили, що це я написав. Мій перший опублікований вірш з'явився у 1947 році в Бахмацькій районній газеті «Прапор комуни». Я тоді саме був на канікулах вдома, а листоноша йде і каже: «Іване, твій вірш у газеті надрукували». Тоді в мене була така радість, що я на крилах «полетів» додому. Я той вірш зберігаю і досі.

-Майже усі ваші вірші сповнені патріотизму та боротьбі. Іване Петровичу, чи відчували, що вони будуть актуальними у такі нелегкі часи для України?

-Я ніби вірив у це. Зараз перечитую вірші, які були написані у 90-і роки минулого століття і протягом усього періоду нашої незалежності, вони ніби написані на сьогоднішній день та на злобу дня.

Все, що сьогодні Путін робить проти України, це ж треба дожитися до  такого безглуздя, щоб йти проти своїх братів, як вони казали. Та розв'язати таку жорстоку і злочинну авантюру. А головне, що він бреше перед усім світом і не червоніє...

Шелест рідних тополь

-Сумуєте за рідною Чернігівщиною?

-Як не їду рік, так у мене душа болить. Цього року з'їздив (2014 рік) у рідне село. Бо в мене там батьківська хата залишилася, хоча в ній ніхто і не живе. А на городі ростуть такі тополі, що їх і у двох не обіймеш. Тому, я вранці пішов по росі до тих тополь і почав їх по черзі обіймати. Дуже люблю, як вони шелестять і той шелест особливий. Він наповнює душу любов'ю і збагачує її. А також знімає ностальгію і сум.

Наостанок хочеться побажати вам міцного здоров'я, довгих років життя і творчого натхнення. Нехай же, відстань від Прута до Остра, вас навіки єдна.

Вона єднає і не пропаде ніколи, поки я живий!

Бесіду  вів Владислав Пархоменко

 

Іван ФОСТІЙ

Болить моя душа

Болить моя душа за тебе, Україно!

Болить і рветься на дрібні шматки,

Бо бачу як пісні вмирають солов'їні,

Як гинуть у полях пшеничні колоски.

 

Нема кому пісні ті рятувати.

Нема кому ті колоски зібрать.

Сини твої, о, Україно-мати,

Немов раби в тяжкій неволі, сплять.

 

Я все роблю, щоб ти цвіла й буяла,

Щоб твоя мова мила всім була,

Щоб срібним дзвоном у серцях лунала

І на вустах трояндами цвіла.

 

Я все роблю, щоб мої діти й внуки,

Її, як святість, в душах берегли,

За неї йшли на бій, на люті муки,

Але на знищення нікому не дали.

 

Болить моя душа за тебе, Україно,

Що на твоїй землі твої кати живуть.

На нас, твоїх синів, вони сичать зміїно,

Неволі сіті потайки плетуть.

 

А ми, як миші, боїмось, щоб хліба

Ці зайди знову в нас не відняли,

Нас не загнали в снігові колиби

І з наших черепів там скальпів не зняли.

 

Ми ж чуєм, як покрикують зухвало,

Коли свої права їм пред'являєш ти?

Їм ще смертей і бід наших замало.

Сиблаги знов готують нам кати.

 

Недоноски підступництва і зради

Нас всіх до прірви злиднів довели,

Де голод, холод повзають, мов гади,

І ждуть, щоб ми їм в пельки попливли.

 

О, Україно! Земле моя люба!

Народе мій! Доволі в рабстві жить!

Вставай з колін! Рятуй себе від згуби!

Не дайсь катам ще раз себе убить!

 

Знов над тобою щастя й волі вітер

Гукає всім, чия душа жива:

Не вірте вбивцям! І катам не вірте!

Облудні й лиходійні їх слова!

 

Не треба вам опіки нічиєї!

Не треба вам підступних добряків!

Володаркою доленьки своєї

Будь, Україно, на віки віків!

 

Нехай твоя земля не стогне і не плаче

В лабетах танків, тягачів, ракет,

Що чавлять душі і тіла юначі,

Що сіють страх, ненависть, морок, смерть!

 

Нехай вона квітує врожаями,

Які добро і радість всім несуть!

Нехай дзвенить щасливими піснями,

Виповідаючи душі твоєї суть!

 

Вставайте ж всі на захист України

У цей непевний і тривожний час!

Розтерзана, в чорнобильських руїнах,

Порятувать її зове, як мати, нас.

м. Чернівці

1 серпня 1991 р.

закрити

Додати коментар:


Фотоновини

  Українки в Квебеку і… компостування зі школи

SVOBODA.FM