Книга року ВВС: Війна пам’ятей та ілюзорність непричетності

Рецензія члена журі Віри Агеєвої на книгу Віри Курико "Вулиця причетних. Чернігівська справа Лук'яненка", яка вийшла у фінал Книги року ВВС-2020 в категорії "Есеїстика".

Книжка Віри Курико - про банальність зла, стосунок маленької людини до великої історії та про неможливість осторонитися від ідеології.

24 серпня 1991 Левко Лук'яненко читав перед схвильованим людським морем біля Верховної Ради Акт про незалежність України. Це стало миттю його тріумфу, утвердження ідеї, за вірність якій він заплатив чвертьстолітнім тюремним ув'язненням.

А короткі кілька років між двома строками небезпечний і пильнований спецслужбами "український буржуазний націоналіст" прожив у Чернігові.

Після численних поневірянь знайшов скромну посаду електрика у лікарні, облаштовував схованки для самвидавних документів, під час довгих прогулянок із друзями обговорював стратегію розвитку правозахисної Української гельсінської спілки.

Обговорював лише на прогулянках, бо квартира на вулиці Рокосовського у Чернігові прослуховувалася повсякчас. Поверхом вище мешканців виселили, аби там незмінно сиділи біля апаратури співробітники КҐБ.

Сусіди уникали контактів із запеклим антирадянщиком і ворогом народу. Непросто відповісти на питання, який же народ мала на увазі офіційна пропаганда. Тоді якраз заговорили про "нову історичну спільність - радянський народ". І радянська ідентичність мусила ніби відмінити, зробити попросту зайвою тожсамість українську.

Лук'яненко був українцем, належати до народу радянського відмовлявся. Його спротив був спротивом антиімперським. Ким же натомість почувалися ті, хто за ним стежив, хто давав свідчення каґебешним слідчим, хто таврував незгідливого електрика на зборах колективу лікарні?

Аби про все це розпитати, у будинок, де жив Левко Григорович, і прийшла чернігівська журналістка. Вона ще й хотіла дізнатися, чому ж колишні сусіди категорично запротестували проти ідеї перейменувати вулицю радянського маршала на вулицю одного з найчільніших творців української незалежної держави.

Слово "причетних" у назві дуже важливе й вимовне. Так чи так, відмовившись ушанувати його пам'ять, колишні мешканці зробили свій вибір і означили якийсь стосунок до всього, Лук'яненком зробленого.

Але пояснювати й коментувати свою позицію ці активні чернігівські громадяни здебільшого не хотіли. З Вірою Курико часто відмовлялися розмовляти, іноді при зустрічі виправдовувалися, але ніхто не спромігся на чесне каяття за причетність до зла.

Так, маленькі люди ніби мало що могли зробити у протистоянні потужній тоталітарній системі. Так, страх перемагав навіть почуття гідності й зрештою співчуття, здатність співпереживати.

Ця книжка спонукає до роздумів не про героїзм, а швидше про те, чи існує вибір для звичайних, пересічних людей, яким доводиться вирішувати, яку зі сторін непримиренного протистояння підтримувати.

На героїзм здатні не всі. Але кожен може дистанціюватися від підлості й визначити для себе, що є справедливим, аби того вибору незмінно триматися. Чи принаймні старатися не пнутися в перші учні поганої школи, коли вже доля не судила вчитися у кращій.

У сюжетах, розказаних Вірою Курико, сьогодні найбільше вражає навіть не те, що страх визначав причетність мешканців Чернігова до табору ворогів Левка Лук'яненка. Що вони мали відчувати 24 серпня 1991? І чому потому не захотіли змінитися? Адже аби визнати свою тодішню засліпленість, неправоту, заляканість, зараз уже не треба робити якісь надзусилля.

То чому ж Лук'яненкові земляки так судомно тримаються за радянського маршала Рокосовського?

Свого часу ці люди прийняли імперську підлеглість та імперську тожсамість, згодилися бути не українцями, а хохлами й малоросами без розуміння власної історії, без колективної пам'яті, яка й формує націю.

Проте сьогодні ж вони прийняли українське громадянство, але не позбулися зневаги до того, хто цю можливість для них виборював.

Лук'яненко належав до прозірливої й шляхетної меншості, яка торувала шлях.

Але чомусь повага до творця радянської "побєди" плекається і в часи, коли молоді чернігівські хлопці гинуть на фронті у боях із армією, яка визнає спадкоємність щодо радянських маршалів і їхніх ідеалів.

Вибір усе ж доведеться колись робити. Причому чим довше намагатися зостатися у своєму радянському минулому, тим вищою буде ціна такого вибору. Не можна жити чужими спогадами і ставити на своїй землі монументи чужим героям. Війни пам'ятей стають усе запеклішими, і ніяк не вдається зостатися поза ідеологією.

Непричетність - це теж вибір, свідчення того, що мешканцям чернігівської вулиці маршала Рокосовського щось заважає відчути себе українцями і віддати належне видатній людині, яка ніколи не захотіла зостатися непричетною, завжди знала, якій ідеї хоче служити.

Орфографію, пунктуацію і стиль автора збережено.