Владислав Савенок: Хочете жити краще – давайте разом говорити правду

Владислав Савенок – свого часу працював на ВВС та був директором ательє. Зараз він один з найвідоміших репортерів Чернігівщини.

Завжди й усюди перший, поєднує роботу журналіста в Інтернет-виданні «Високий Вал» з роботою в Чернігівстандартметрології, видає книжки і проводить семінари, захоплюється фотографією та рибловлею, просто люблячий чоловік і батько.

Для мене немає «неробочого часу»

- Ви – найкращий репортер Чернігова, завжди у курсі подій, усюди встигаєте, працюєте в Чернігівстандартметрології, пишете для «Високого Валу» плюс Ваша родина, хоббі – як Ви все це поєднуєте?

- Скрізь встигати не вдається. Щодо журналістики, нещодавно у п'ятницю, ввечері обвалилася стіна у 11 школі і вже о 21.30 я там був. Питаю у міліції – хтось із журналістів вже був? – Ні, Ви перший.

Так от, для мене немає «неробочого часу». Це означає, що фотоапарат завжди зі мною, ручка, диктофон – теж. Візитки також під рукою. А коли я бачу, що на сьогодні я вклав у журналістику достатньо – берусь за оповідання. Оце те, що я люблю.

- Над яким оповіданням зараз працюєте?

- Про двох закоханих. Це моя вічна тема. Зараз пишу про психологічну боротьбу героя і героїні, яка точиться між закоханими у шлюбі.

- У вас 40 псевдонімів. Навіщо така конспірація?

- Я скажу по секрету, зараз вже за 50. Більшість із них я створив 2001-2003 року, коли працював у газеті «Вал», де "блєстав" своїми псевдонімами. Був у нас колись один добрий чоловік, але трохи не в собі – Вітя Кордовський. От я вибрав цей псевдонім і шпарив там усяку дурницю: обсміював політичні речі.

Інколи, працюючи в державній установі, не можна підписуватися своїм іменем, щоб не підставляти підприємство. А задля безпеки я використовував псевдонім за часів Кучми. Тоді зі свободою слова було досить складно. Ще іноді публікую фото під псевдонімом, бо, часом, накидаються на автора з якихось суб’єктивних причин, дискусія переходить зі змісту фотографії на особистість автора. Взагалі, якщо матеріал комусь неподобається, прокльони і негарні посили залишаються на псевдонімі.

- У 2006 році ви прокоментували статтю до Дня свободи преси так: «Найбезпечніший журналіст - приручений. Він робить те, що йому наказують і намагається уникати зони ризику». Так от, ви безпечний чи небезпечний журналіст?

- Мені здається, що зарпаз я - безпечний журналіст. Відвертих матеріалів «на ножах» під своїм іменем зараз не пишу. Ніяких прямих звинувачень. Для цього необхідно мати велику базу досліджень і розслідувань.

Розслідуваннями, по суті, не займаюся, на цей жанр у мене просто не вистачає часу. Я беру факт або подію, аналізую, висвітлюю з кількох сторін. Під таким матеріалом можна спокійно ставити своє прізвище і не перейматися.

Хочете жити краще – давайте разом говорити правду

- Розкажіть про Інтернет-проект “Високий Вал». Ви були одним із його засновників?

- Засновником був Олег Головатенко. Він це "діло" почав у 2001 році. Тоді це було видання, яке оновлювалося кілька разів на тиждень. І він уперто цим займався. А потім у 2003 році (я працював на обласному радіо) ми зійшлися з ним ближче, і у 2004 році він мені запропонував: «Давай разом піднімати "Високий Вал". І ми почали.

Тоді було тільки два сайти – «Чернігів» і «Високий Вал». Ми писали удвох, поступово набивали стрічку новин. І через кілька років, разом з розвитком Інтернету і технологій доступу у Мережу, відвідуваність сайту зросла з 700 до 10 000 відвідувачів на добу.

- Це успіх.

- Так, це успіх. Зараз так розкрутити сайт складно. Наприкінці 2007 року до нас приєднався новий партнер. Та я побачив, що він не зовсім, скажем так, володіє поняттями журналістської етики і мені його редакційна політика була далека, тож у 2008 році відійшов від «Високого Валу».

- Зараз же Ви до нього повернулись?

- Так, але ми повернулись до нового «Високого Валу» -newvv.net або svoboda.fm . На Чернігівському радіо «ЕРА» постійно звучить наше гасло: «Хочете жити краще - давайте разом говорити правду».

Ми плануємо прорив, але я не знаю наскільки він удасться. Бо зараз буде тривале політичне затишшя і цей проект треба робити комерційним, розвивати його.

- До якої партії тяжіє «Високий Вал»? Чи він аполітичний?

- «Високий Вал» не тяжіє ні до якої партії. Це, швидше, патріотичне видання. Ідеологія у нас одна – український патріотизм. От так можна сказати про його спрямованість.

Бо жодної політичної партії ми не підтримуємо, лише можемо симпатизувати щирим патріотичним намірам, хоча під час виборів ми розміщували іміджеві матеріали всіх партій, які пропонували розмістити матеріал.

Часи роботи на ВВС – найкращі в моїй журналістській кар’єрі

- Як Інтернет вплинув на вашу журналістську діяльність? Маю на увазі поєднання old-schoolпідготовки та сучасних технологій.

- У 2000 році, коли я працював на ВВС, за допомогою Інтернету я пересилав матеріали до Лондона. Тоді Інтернет був чудом цивілізації. Робив новини в звуковій програмі вночі, щоб о 7 ранку вони вийшли в українській службі ВВС. Було надзвичайно складно, але ті часи були найкращими в моїй журналістській творчості.

Правила журналістської етики, журналістської діяльності, конфлікти інтересів, рівний доступ до інформації – це те, що я на власній шкурі відчув, працюючи на ВВС. Це була найкраща школа журналістики в моєму житті.

Єдине, про що жалкую, не вивчав англійську мову і не зміг продовжити кар»єру міжнародного журналіста.

- А як ви почали співпрацювати з ВВС?

- Я слухав постійно ВВС українську службу, так от я написав електронкою туди і запитав, чи часом не треба їм корреспондент. Я ж чув, що з Чернігова ніхто репортажі не робив. Вони сказали: Окей. Я зробив кілька репортажів. Андрій Куликов, який зараз веде «Свободу слова» на ICTV, був тоді корреспондентом на ВВС. Він багато мене чому навчив. Зокрема, структурі новин.

Якось я написав репораж і відправив текст - візмуть чи не візьмуть, а він запитує: «Що головне у цьому репортажі». Я кажу: оте. А він: «Так чому оте всередині, а не на першому місці?»

Ми з ним часто співпрацювали. У Андрія - дружина родом зі Щорса, і він колись мені телефонує і каже: «Владиславе, оце я буду їхати з Лондона. Буду в Чернігові проїздом до Щорса. Що тобі привезти?» А я: «Та нічого мені не треба». «Ну Владе, не соромся, що б ти хотів?»

Я й кажу, що страшенно мрію про бі-бі-сішну сумку з логотипом. ВВС, це мої ініціали Владислав Васиьович Савенок. До речі, вона до цього часу у мене є, така стара уже, зачовгана, але дуже зручна, як для журналіста.

Взагалі я завжди дуже прискіпливо слідкував на діяльністю Андрія Куликова. Мені імпонує його спокій, виваженість, професіоналізм і людяність. Ким був я тоді, коли ми познайомились? Просто «пацан» з обласного центра, який був у Чернігові корреспондентом. А він мені дуже допоміг у журналістиці і дав зрозуміти на практиці, що таке ця штукенція - наша робота.

В журналістиці, як і в медицині, головний принцип – не нашкодь.

- А яка у вас філософія? Яке ваше життєве кредо?

- Його, можливо, і немає, зате є кілька правил, яких я намагаюсь дотримуватися. Це, як і у лікарів є такий принцип – не нашкодь. Тобто, якщо я беру якийсь матеріал, і знаю, що людина може вступити в конфлікт зі своїм начальством, або із якоюсь структурою, то повинен обов'язково приховати її.

Будь-якій людині я не повинен нести зла. Це найосновніший принцип. Не повинен незаслужено ображати, навіть, якщо людина не права у якійсь ситуації. Ні в якому разі не можна підозрюваного називати злочинцем або винним. Я ж не судя на цьому світі.

Мій принцип - берегти усе живе: берегти життя, братів наших менших. Нещодавно говорив по телефону зі своєю коллегою. Кажу: не знаю, чи це я старію, але сентиментальним став, аж за себе незручно. Усіх жалію, переймаюсь чужими болями, радію за чужі успіхи і це , мабуть, ознака старості чи мудрості? Тобто, не робити зла - найголовніше.

Коли інформації треба позбуватися

- Якщо говорити про «не нашкодити», як вирішуєте дилему публікації матеріалу, який може мати певні наслідки у суспільстві? Треба викладати на-гора все, що знаєте, чи завжди думати про наслідки?

- Намагаюся завжди подавати різносторонню інформацію. Тобто, якщо ми звинувачуємо якусь людину чи владу, то ми маємо давати їй і право на відповідь.

Проте, інколи я відступаю від цього правила в журналістиці, і наприкінці пишу: «Ми надамо слово людині, яка звинувачується у наступних матеріалах». Тобто, і її не позбавляю права, але я хочу, щоб моя публікація з кричущими фактами з’явилася. І ніхто не заблокував її вихід.

Завжди говорю: якщо ти приховуєш якусь небезпечну інформацію, то ти стаєш її заручником, ти – під прицілом. Її слід оприлюднювати тобто рублікувати, щоб вона ставала суспільним надбанням.

Коли у 2004-2005 роках ми працювали на «Високому Валі», нам надходили такі небезпечні факти, що ми з моїм партнером Олегом Головатенком прекрасно розуміли - якщо будемо її дового перевіряти, і не поспішати публікувати, тим більше ми будемо під ударом. Перше правило безпеки журналіста - не зберігай небезпечної інформації - публікуй і тоді ти не будеш мішенню.

Тоді, після Помаранчевої революції, відбулась зміна влади і перше, що зробив новий губернатор Атрошенко – надав новому голові СБУ Роговому пачку матеріалів з "Високого Валу" і каже: «Ну на, читай і розбирайся, що там у вас у відомстві діється. Розбирайся…».

Це були найнебезпечніші часи моєї журналістської діяльності. Я з тих пір взяв за правило: приходить якась небезпечна інформація - намагайся її позбутися - негайно публікуй.

Перша публікація 1988 року стала бомбою в регіональній пресі

- Напевно, стати журналістом ви вирішили ще в дитинстві.

- Взагалі десь у 9-10 класі я і вірші пробував писати, і вже знав, що хочу стати письменником, а в журналістику радянського часу не хотів.

А з часу перебудови, коли у середині 80-х років стали публікуватися різні статті, я подумав, що журналістика – це все ж таки непогано.

Спочатку думав вступати до Ніжина – всі екзамени здав чудово, а мені сказали: «У вас немає педагогічного стажу і немає шансів навчатися у нашому Ніжинському інституті».

Йолі-палі, баба з возу – кобилі легше! І тоді ж, у 86-му році, вступив до Київського державного університету імені Тараса Шевченка, на факутет журналістики. Уже після мого закінчення факультет став Інститутом журналістики.

- Пам’ятаєте свою першу серйозну публікацію?

- Перша журналістська робота була досить непогана. Літом 88-го року, ще студентом, написав для «Комсомольського гарту» про голод 33-го року. Публікація була на всю сторінку і стала публічним початком розвитку цієї теми на Чернігівщині.

- А хіба можна було порушувати таку тему у 88-му?

- Ще в області не поспішали про це говорити… Просто я був студентом і накопав матеріали, говорив з бабусями, шукав в архіві обкому партії, дякуючи дозволу історика Коваленка. Про голод в архівах прямо нічого не було, тільки чомусь люди помирали. Десь забирали хліб, якісь селяни бунтували і говорили погані слова на владу.

Ця публікація була бомбою в нашій регіональній пресі.

«Вы портной, можете такие деньги зарабатывать, зачем вам эта журналистика?»

- Ви колись у ательє «Горностай» працювали.

- То було давно. Це був поворот у моєму житті. Коли я прийшов з армії, пішов до свого мудрого дядька, він працював у культурі на той час. Дядько Дмитро сказав: «Бачиш, Василь Нечепа – спочатку закрійником став, а далі вже відомим кобзарем, але починав із закрійника». Іди й ти на закрійника, - порадив він.

І брат старший двоюрідний казав: «Я оце закінчив університет і якихось 160 рублів отримую, іди на закрійника». І я пішов.

В університеті мені викладач російської мови казав: «Вы же портной, шьете кожу, зачем вам эта журналистика? Можете такие деньги зарабатывать!"

До цього в кінці 80-х , на початку 90-х років працював у газетах «Комсомольський гарт» і «Чернігівські відомості» зарпата менша була , ніж у кравця, який шиє шкіру. І на телебаченні, вибачте, "копійки". Допрацювався , що одні туфлі залишилися. Так я знайшов мудре рішення - півставки на телебаченні, щоб не забути журналістську професію, і півставки – в ательє.

Інколи замовники приходили в ательє і говорили: «Откуда-то мне ваше лицо знакомо. Вы, случайно, на телевидении не выступаете?» Але я себе не видавав, бо працював у халаті - шкіра складка штука.

Був і директором ательє певний час, а потім сказав: це уже не моє. Бо у 1996 році почав працювати з каналом ММЦ-Інтерньюз, згодом СТБ у «Вікнах» з Миколою Канішевським. Був власним кореспондентом кількох телеканалів у Чернігівській області. Почав одержувати пристойну зарплату, як для регіонального журналіста. Тоді і відпустив свою професію кравця.

Репортаж – це довгий пристрасний поцілунок

- Знаю, ви викладали у Школі молодого журналіста.

- Так, викладав журналістику і в школі молодого політика. А три роки туму Зимову школу журналістики організував Василь Чепурний при газеті «Сіверщина» разом із "Молодою Просвітою". Зателефонував і запитав, що я можу читати?

Кажу: «Інформація – моя улюблена тема, я про неї можу говорити кілька годин. А також репортаж дуже люблю». Це завжди емоції, завжди залученість у події. З першого ж рядка треба притягти за вуха читача і не відпускати його. Це як довгий-довгий пристрасний поцілунок.

- У вас багато учнів, якими ви пишаєтесь? На чернігівському порталі gorod.cn.ua я бачила, як Іван Матвєєв згадував, як ви вчили його колись писати стенд-апи…

- Було таке. Ну, Матвєєва я не вчив. Ми просто певний час працювали громадськими активістами в акціях «Зеленого світу» з Іваном Осадцівим - відновлювали джерело в селі Нові Яриловичі.

А Матвєєву, коли я працював на міському телебаченні, показував: брав мікрофон і говорив: «Учись, поки я живий», підходив до міської ради, і відразу ж починав сюжет. Зараз вже він може мене повчити.

Коли я очолював редакцію теленовин на Чернігівському міському телебаченні, до мене приходили студенти-педагоги. Ми влаштовували конкурси, дуже швидко "прострілювали", хто чим дихає, дивилися телеможливості людини, її багаж, інтелект. А журналістиці навчали дуже швидко.

Але цьому не можна навчити повністю, тут немає меж майстерності. В людині, насамперед, повинна бути індивідуальність, яка допомагає їй робити сюжети цікавішими. От чому одні сюжети дивляться, а інші не хочуть? Або радіють від одних сюжетів, а інші сюжети настрою не несуть?

- Як досягти успіху? Чи є якісь універсальні поради?

Треба любити людей. Секрет - у любові. Треба, щоб ця любов відчувалася в твоїх текстах, кінчиках рук, у твоїх очах, у голосі…

З часом тележурналіста люди починають сприймати як члена родини

- Вас пізнають у місті?

- Уже не так. По-перше, молодь мене уже не знає. Я пішов із телебачення у 2001 році. Зараз пізнають люди старшого покоління, які в 90-ті роки любили дивитися міське телебачення і кажуть: «Ну как там у вас на телевидении? ». Відповідаю- нормально. Але я там уже 12 років не працюю.

Попрацювавши на телебачнні певний час, люди починають сприймати тебе як людину, яка щодня буває у твоїй сім'ї. Я ж "вилазив" мало не щодня на екрани телевізорів. Вважається, якщо людина світиться часто на телебаченні, значить це авторитетна людина.

Зараз журналіст опиняється між двома вогнями - владою та рекламодавцями

- Ви телевізор дивитесь?

- Небагато. Скажу чесно, зараз дивлюся місцеві новини та передачі і Інтернеті. Мені імпонує Сергій Лещенко з «Української правди». Складно бути Сергієм Лещенком у Чернігові з тієї причини, що Інтернет-видання «Українська правда» має авторитет, стійкі джерела надходженя інформації, і може матеріально собі дозволити розслідування.

Журналістика на регіональному рівні дуже складна штука. Зробити велике журналістське дослідження, потребує занадто багато часу. А мені ж хочеться інколи і відпочити, і написати оповідання, і пофотографувати, і за Десною порибалити, і все таке інше. На розслідування часу не вистачає.

Можу миттю зібратися і поїхати в будь-який час дня і ночі на подію та зробити репортаж або інформацію. А от розслідування – це складно.Журналістськими розслідуваннями займаються в основному ті , хто виграв грант.

В Україні власне українських грантів майже немає, їх пропонують зарубіжні країни, які намагаються підтягнути нашу журналістику до якісних світових стандартів.

- Про світові стандарти ви знаєте не з чуток, ми дуже сильно відстаємо?

- Як і до екології, ставлення в Україні до проблем свободи слова є неоднозначним. Чи треба свобода слова кожному українцю, чи треба вона українській державі? У нас свобода слова слабенька, незважаючи на те, що ухвалили закон про доступ до публічної інформації. Виконується він зі скрипом. Інша ситуація у країнах Європи, де уже сформувалися принципи демократії. Там демократія давно і свобода слова є чи не найбільшою цінністю.

А у нас можна купити "свободу слова". Журналіст, який починає відкривати очі, опиняється між двома вогнями – владою та рекламодавцями.

- Але за 20 років ситуація змінюється? Зараз є Інтернет. Можна писати що завгодно у блогах.

- Звичайно. В нас немає вільних засобів масової інформації, але є вільний, поки що, доступ до засобів масової комунікації.

Ідеологічні переконання у мене зелені. Я завжди за природу

- Вже не перший рік ви займаєте активну позицію в екологічній боротьбі за чистоту чернігівського Стрижня.

- Взагалі-то, екологічні питання я вів із самого початку своєї журналістської діяльності. Це болюча для мене тема. Я з батьком побував на багатьох річках та озерах Чернігівщини. Знаю і дихаю цією природою. Це не голосні слова. Це те, що ти побачив, і хочеш, щоб побачили онуки також. На жаль, їх поки у мене немає, але я стараюся, щоб природа була збережена.

У мене немає політичних поглядів, але ідеологічні переконання у мене зелені. Я завжди за природу.

- До речі, у 2001 році ви їздили з екологами до Чикаго.

- Тоді, 11 років тому, ми виграли гранти по екологічній лінії. Я побував у Швеції, а через півроку – у Штатах. Америка вразила мене своєю марнотратністю. На фоні того, що наші міста тонули в темряві, там світло горіло цілі ночі. У американців цікаве ставлення до екології: вони показують, що досягнення у них є, але на практиці роблять мало. Зате можуть про це красиво розказувати.

- Є якісь результати вашої зеленої пропаганди на місцевому рівні?

- Кожен думає, що питання природи стосуються будь-кого, але не тільки мене. Навіть Швеції для налагодження цілеспрямованої політики на державному рівні знадобилось мало не 40 років. А у нас в державі екологічної політики зовсім немає. Екологічна свідомість у нас і на державному, і на людському рівні далеко не на першому місці. А шкода.

«Я знаю кілька секретів, як налаштувати співрозмовника за кордоном»

- На вашій сторінці в Контакті розміщено статус «Мандрівка у нові місця розширює інтелект і продовжує життя».

- У 2008 році я зрозумів, що не можу сидіти постійно в Україні і захотілось кудись поїхати. Вже багато де побував, але найбільше мені подобаються франкомовні країни. Знаю кілька секретів, які допомагають знайти спільну мову з людьми, які розмовляють французькою, піднімають настрій співрозмовнику і розкривають його.

- Можете поділитись?

- Ну, добре, одну скажу – ‘je parl francias come un vache espagnole’, - я розмовляю французькою, як іспанська корова. Коли кажу це прислів'я, мені завжди заперечують – «О! Так ви чудово говорите французькою!...» Ключик для спілкування підібрано.

- У вас виходять чудові репортажі-записки мандрівника. Які подальші туристичні плани?

- Мрію побувати в Індії, на Кубі, Марокко, Нігерії, Іспанії. І влітку, і взимку мені хочеться - сонця і плавати.

- У Вас скоро День народження, як плануєте його відзначати?

- День народження, як завжди зустріну, не скажу в якій країні, але я там не був іще. Але буде бюджетний, тобто відпочинок за мінімальну ціну. Дуже багато дізнався про цю країну, вже майже чи не всі станції метро вивчив у цій країні. Знаю, що вода там буде плюс 22 градуси, буду там купатися. І потім, як я написав одне оповідання про царицю Хатшепсут у Єгипті, це рано чи пізно виллється в одне чи інше оповідання або повість. Отака штучка буде.

- І репортаж у блозі….

- Обов’язково. Буду робити все для того, шоб людині було цікаво про це читати.

Після 50-ти на деякі речі починаєш дивитися зовсім по-іншому

- Які Ваші плани на майбутні проекти?

- Хочу повість написати. Хочу дописати роман, який почав і закинув. Страшенно хочу об'їздити ще кілька морів, побувати на кількох океанах, щоб потім після 60-ти спокійно розкласти свої враження і написати те, що я ще не напасав. А саме – книгу життєвої мудрості, яку б я хотів презентувати людям. Щоб вона залишилася у них і багатьом допомогла. Оце я хочу.

- А ви щаслива людина?

- В загалі я себе з 16-ти років вважаю щасливою людиною. Щастя у мудрості - не бажати того, що не варто людської уваги і прагнень.

Наприклад, коли я дивлюсь на жінку на величезних підборах і височезною платформою, дивлячись, як їй складно ходити, я думаю про те, що ця людина з моєї точки зору глибоко нещасна, бо вона собі створює проблеми, муки і не бачить, як вона карикатурно виглядає .

Щастя, мабуть, у тому, щоб робити мудрі речі, любити і бути любимим. Я ніколи не ставився так обережно і з любов’ю до жінки, як я почав ставитися після того, як пройшов половину життя.

Після 50-ти на деякі речі дивишся зовсім по-іншому і починаєш з більшою любов’ю ставитися до тих, хто поруч з тобою. І до всіх інших також.

Якщо люди дуже агресивні або вороже до тебе настроєні, ти намагаєшся до них не наближатися. Завдяки життєвій філософії створюєш оточення людей, з якими комфортно. І я почуваюся щасливою людиною.

Головне не бажати машину, якщо тобі треба порвати жили чи совість аби її заробити. З мене вистачає і велосипеда. До того ж велосипед – це круто. Я у цьому переконався і в Швеції, і у Штатах, і у інших країнах.

Якщо люди розуміють, що коли ти вступаєш у гонку за якимось речами і благами, ця гонка тебе висмоктує, виснажує. Ти не помічаєш, що оцей день - такий класний. Оця посмішка – це ж просто чудово. Оця молодість – це ж просто неповторність. І тому, що я не включаюсь у цю гонку, а більш-менш спокійно за цим спостерігаю. І відчуваю себе також щасливою людиною.

- Дуже дякую!