5 вересня: сумна річниця або Початок краху Майдану

Не треба бути злопам`ятними, але й не треба бути безпам’ятними.

Зізнаюсь, я й сам лише десь в середині дня пригадав, за суєтою, що сьогодні за день, що за річниця.

І слабкою втіхою є те, що так само про цю дату, схоже, всі вже теж призабули.

Між тим, 5 вересня 2005 року — день початку Вітчизняної війни між політичними, патріотичними, державницькими і т.д силами Майдану.

В цей день відбулася знаменита і сумнозвісна прес-конференція нині покійного (вічна пам'ять) Олександра Зінченка, до цього — вірного соратника Віктора Ющенка, на той момент —  вже вірного соратника Юлії Тимошенко.

Він озвучив, практично від імені леді Ю., те, що вона слідом тут же повністю підтвердила й розширила. Отже, перший прем`єр-міністр Майдану Юлія Тимошенко публічно назвала найближче оточення президента Майдану,  першого народного президента Віктора Ющенка злочинцями, корупціонерами, злодюгами і хапугами.

Були озвучені й їхні прізвища: це, насамперед, перший кум держави Порошенко, а також Третьяков, Жванія, Мартиненко. До речі, як нині далекі всі вони від Майдану, а дехто як наближений до лютих опонентів Майдану — нинішньої регіональної влади, а головкум навіть пішов у міністри в уряд Януковича (так цей уряд називає й   сам нинішній прем’єр),

    Ющенко роздумував кілька днів. Юлії Тимошенко було запропоновано «подати руку примирення». На що Юлія Володимирівна ефектно, з притаманним їй політичним гумором, відрізала: вона б подала опонентам руку,  але ж її не потиснуть, бо у опонентів, оточення Ющенка,  — руки  зайняті  накраденим, награбованим.  Після кількаденних роздумів Ющенко відрубав  з плеча: були відправлені у відставку обидві сторони   і перший прем’єр Майдану і перший кум «со товаріщі».

   Згодом дійшло навіть до судів-пересудів за клопотаннями ображених і обізваних злочинцями. Суди, звичайно,  не підтвердили, їхньої злочинності. І, здавалося б, опоненти Юлії на коні. Але на це у БЮТ теж був свій хід і козир: там заявили— знаємо, мовляв, які у нас суди, яке правосуддя (так, наче дивилися на кілька років уперед),

   Далі почалася сама трагедія ледве народжуваної, після пост-комунізму і кучкізму, української державності і демократії. Почалася ганебна війна двох політичних сил Майдану: «Нашої України» і БЮТ, уособлюваних іменами Ющенка і Тимошенко.  Пригадую, саме тоді почалося масове перетворення напівпродажної і напівпроданої місцевої преси, перетворення її з «напів» у повністю.

Пригадую, як нам у «Сіверщину», де я був редактором, подавали матеріали з обох таборів. В результаті на одній сторінці, на всю цю сторінку, була стаття від БЮТ про те, який поганий Ющенко і «Наша Україна», а на сусідній — матеріал від «НУ» про те, які поганці в  БЮТ. Інших опонентів для цих політсил наче не існувало.

   Результатом цієї ганебної політичної війни став такий же ганебний програш силами Майдану перших після Помаранчевої революції  парламентських виборів, у березні 2006 року. БЮТ і НУ разом не набрали більшості мандатів. А тут ще вступила в силу проголосована в грудні 2004 року, в пік політичної кризи, конституційна реформа, якою різко обмежувалися повноваження президента на користь парламенту і уряду.

   Для формування сякої-такої більшості політблокам Майдану довелося «позичати» мандати соціалістів, залучати до коаліції фракцію Мороза. Невдовзі Мороз зрадив Майдан і пішов до регіоналів. З ними і комуністами була утворена інша парламентська більшість, яка проголосувала на посаду глави уряду того ж Януковича.  Ющенко, згідно оновленої Конституції, мав лише автоматично завізувати рішення парламенту стосовно прем’єра. Так починалося відродження регіоналів у владі.

    Правда, ненадовго. Стараннями Юлії Тимошенко вже через півтора року було розпущено парламент (її депутати поклали мандати) і проведено перші в історії позачергові парламентські вибори. БЮТ і НУ(остання  вже в розширеному форматі, як блок аж 9-ти різношерстих партій)  вибори виграли, але з мізерною перевагою в три мандати. В грудні того ж 2007 року Юлія Тимошенко  була вдруге обрана прем’єром, хоч і  з мінімальною більшістю в один (!) голос,

     Втім, це вже не рятувало демократію. Ганебна війна сил Майдану тривала ще більш як два роки. Аж до президентських виборів 2010 року, які були програні саме через 6-ріічні чвари Майдану. Більше того, резонанс розчарування від тої війни затягся й на наступні роки і триває по сьогодні, що є ще одною трагедією України.

   Коли я приїжджаю в село і бачу, як на сільській лаві сільські діди й баби розділилися на Юлеманів і Вітєманів, мені стає сумно. Втім, прихильників Ющенка набагато менше, бо за нашою психологією всіх собак вішають на голову, батька,  першу особу. Я ніколи не встряю в затяжні і безплідні дебати на тему «Юля—Вітя» (той, що Андрійович):   хто з них  був правий, хто ні, хто кращий, хто гірший. При чварах безневинних не буває.

  Десь з рік тому я брав у Києві інтерв’ю у Романа Безсмертного, політика, дуже наближеного свого часу до Ющенка. Він також відмовився від порожніх дебатів на тему «Юля—Вітя», але розповів, що ще перед Помаранчевою революцією бачив  абсолютну несумісність цих двох політиків і прогнозував майбутній розкол. Комусь одному, заявив Безсмертний, треба було поступитися. Але кому? І, кажучи ширше, чи взагалі наші політики, вожді, еліта здатні на таке? Навіть якщо на кону —  демократія, інтереси держави, народу.

   Це про історію, бодай і недавню, чи про сьогодення?