30 років без Брежнєва. 5 історичних дат 2012 року, про які чомусь забули

Перше: не треба бути злопам’ятними, але не треба й бути безпам`ятними.

І ще одне. Нині часто чуєш від ревнителів комуно-радянської історії тезу: «Не треба переписувати історію». Мається на увазі — не треба «переробляти». Але історію неможливо переробити, ми не можемо змінити навіть вчорашній день, навіть сьогоднішній ранок. Питання в тому, як відобразити історію — правдиво чи брехливо?

І коли нам десятиліттями нашу ж історію спотворювали, то хіба ж є «переписуванням», «переробленням» історії, коли ми її відтворимо правдиво? Якщо хочете — нехай це буде й переписування історії брехливої, брехливо написаної, на правдиву.

В цьому сенсі дивує повна інфантильність наших політиків, громадських організацій, тих, хто називає себе елітою, патріотами, у відзначенні дат нашої історії, бодай згадці про них, найперше — історії бурхливого і трагічного ХХ століття.

Ось хоча б 5 таких пам’ятних дат цього року, який є не лише роком Євро чи Лондонської Олімпіади. Що ж виповнюється цього року?

 Це 90 років утворення СРСР, Союзу Радянських Соціалістичних Республік, якщо хто призабув.

 Це 80 років початку Голодомору 1932—1933 років.

 Це 75 років Великого терору 1937-го року.

 Це 30 років з дня смерті Брежнєва, тобто кінця епохи «розквіту застою» і початку таких перемін, про які ще в Древньому Китаї говорили, що дуже важко жити в часи перемін.

Я зовсім не пропонує вкинутися в «ювіліаду», так характерну для отого часу «розквіту застою», коли мало не щороку ми відзначали чергові «–річчя»: Жовтня, партії, комсомолу, армії. Але й оминути ці дати —злочин перед пам’яттю, перед теперішнім і майбутнім.

Зараз я дуже коротко нагадаю про ці дати і події. А загалом вношу громадськості області, політикам, громадським організаціям, в тому числі численним «політологічним», вченим, студентам і викладачам, журналістам, всім, кому дорога наша історія, таку пропозицію: провести цикл круглих столів, конференцій, присвячених цим датам. Обговорити є що.

Отже коротко. Що б ми там не говорили, але так звана (вона не одразу так називалася і зараз її не всі так називають) Велика Жовтнева соціалістична революція, яка почалася з перевороту в Петрограді 7 листопада 1917 року, може називатися найбільшою подією ХХ століття. Тільки нехай комуністи не радіють цій тезі. Йдеться про те, що ця подія таки ж найбільше поставила «дибки», сторч головою ціле століття. І треба спокійно розібратися в причинах цього. В тому, чому комуністичні ідеї, закинуті економістом з Німеччини Марксом, втілилися в практику найперше в Росії. Як казав,здається, Бісмарк про марксизм, можливо, це вчення й цікаве, але бажано зробити цей експеримент не на німецькому народові. Чому ж саме наша територія піддалася на цей експеримент, який потім поповз на все людство? А якщо вже говорити про Україну, а ще й про Чернігівщину, то ми займаємо чи не перше місце по активній участі в цьому перевороті і експерименті. Досить подивитися на Алею Героїв (інші назви — Алея катів, Алея жертв), яка по сьогодні бовваніє в самісінькому центрі українського обласного центру, — це постаті далеко не містечкового розливу. Подвойський був на момент перевороту головою Петроградського Військово-революційного комітету, тобто органу, який, власне, і здійснював переворот. Антонов-Овсієнко керував штурмом Зимового палацу і арештом законного уряду Російської республіки, тобто це була крапка в перевороті.

 90-річчя утворення СРСР. Як так сталося, що зруйнована начебто Жовтнем «тюрма народів», як називали більшовики Російську державу, буквально через 5 років відтворилася в новій іпостасі — комуністичного СРСР? А гасла ж руйнації тюрми народів, права націй на самовизначення аж до створення власних національних держав, були одними з головних, якими більшовики повели народ на революцію. До речі, багато брехливого, втаємниченого в тому, що нам говорилося і про саме утворення СРСР. Коли патріоти України, Білорусі, Прибалтики говорять, що ми не вступали в Союз, а були окуповані Росією, їм комуно-пропагандисти відповідають, що вступали, добровільно й дуже охоче. Так це чи далеко не так? Теж предмет для обговорення.

 Голодомор взагалі-то раніше, коли правда почала відкриватися нам, датувався в основному 1933 роком. Але в останні десятиліття періодизація дещо розширилася і йшлося про 1932—1933 роки. Так відзначали, наче ж зовсім недавно, і 70-річчя, і 75-річчя цієї трагедії нашого народу. Але тоді чому ж мовчимо у 80-річчя? Чи чекаємо лише так званого дня пам`яті наприкінці листопада? Чи весь запал на викриття цієї страшної сторінки історії вийшов у ті роки попередньої влади, а зараз нема про що говорити?

 Про 1937-й рік, здається, вже все сказано? Але чи це так? І хіба не 37-м пахнуть хамські рішення українських судів про заборону звичайних мітингів, пікетів та інших зібрань громадян, абсолютно гарантованих Конституцією України? Рішень під єзуїтським приводом, що, мовляв, «можуть бути порушення громадського порядку». Тобто, ми ще нічого не порушили, але нас уже зарані записують у «порушники» закону. Тоді навіщо багатосоттисячна армія правоохоронних органів, більша від реальної армії і утримувана нашим бюджетом? Та й взагалі що за логіка? За нею можна ж забороняти і футбольні матчі, де дійсно можуть виникнути, і виникають, порушення порядку, і багатолюдну торгівлю на ринках, і взагалі зібрання «більше трьох».

 А про сьогоднішню дату — окремо. Саме нею означений наш перехід до перемін, відтак і до відкриття нам нашої ж спотвореної історії. Позаду були революція, громадянська війна, голодомори і репресії, двірцеві кремлівські перевороти. І нарешті—18-річне правління Леоніда Брежнєва та інших кремлівських старців. Період тиші і благодаті, за яким так ностальгують чимало співгромадян. І правильно роблять, бо все відносне. Я теж погоджуюсь, коли мені говорять, що тоді жилося краще. Говорю на це так: вірю, що саме тобі і мільйонам знедолених нині людей жилося краще — тоді ти жив просто як худоба, а зараз як погана худоба. Регрес на лице. От тільки з точки зору звичайного, нормального життя, якого ти так і не побачив, що худоба, що погана худоба — один чорт. Нормальні люди з нормальних суспільств дивляться згори в ту яму, де копошимося ми, черв`яки, і коли один черв`як нижче, один вище, то нормальній людині на це начхати.

 Отже, розквіт застою, примарне благополуччя, чудові радянські антирадянські фільми, скажімо, того ж Рязанова, правда у забороненому «Самвидаві», третій рік війни в Афганістані, неоголошеної третьої світової війни для тих родин, куди привозили запаяні цинкові гроби, шеренги політв’язнів, засуджених за кримінальним кодексом, анекдоти про «маразматичного дідуся Брежнєва», як виявилося, далеко не найбільш паскудного на владному Олімпі. Здавалося, цьому не буде кінця, принаймні, в найближчі «тисячоліття». І раптом…

 Перехід до бурхливих часів перемін вартий, може, найбільшого аналізу з усіх пропонованих. Бо це найближче нам. Поки що ж пригадаймо нас всіх рівно на 30 років молодших, пригадаймо традиційний для 10 листопада, трансльований по телевізору концерт в День радянської міліції, пригадаймо другого дня трансляцію, у більшості посполитих — по єдиній, максимум — двох програмах Центрального телебачення, музики з балету Чайковського «Лебедине озеро». Тільки музика, тривожна, півтраурна. Ми ще нічого не знали…Нам оголосили про це лише через добу, 11 листопада. Стало ще тривожніше. Незвідане ж завжди насторожує, тривожить.