Правда про війну окопника Ніколая Нікуліна

Сьогоднішня влада в Україні на всіх рівнях, незважаючи на падіння совітської імперії, продовжує не тільки озвучувати і славити сталінсько-брежнівські міфи про Другу світову війну, але й вперто приховує правду про неї. Інакше й про нинішніх можновладців можна багато що зрозуміти, звідки вони взялися…

Винятком став хіба що документальний 5-тисерійний фільм Ігоря Кобрина «1941», який був вперше показаний для більш-менш широкого загалу у лютому-березні 2013 року на телеканалі «Україна».

Телефільм «1941» закінчується цитатою з книги фронтовика-окопника Ніколая Нікуліна «Воспоминания о войне» (мова оригіналу):

«Надо думать, эта селекция русского народа — бомба замедленного действия: она взорвется через несколько поколений, в XXI или XXII веке, когда отобранная и взлелеянная большевиками масса подонков породит новые поколения себе подобных».

Хто ж такий Ніколай Нікулін?

7 квітня 2013 року він міг би відсвяткувати 90-літній ювілей. Не судилося, як і мільйонам юнаків, які народилися у 1923 році – першому році створення СССР. Майже всі вони 18-літними були мобілізовані вже у 1941 році.

Народився росіянин Микола Миколайович Нікулін в селі Погорєлка Мологського уїзда Ярославської губернїї. У 1941 році закінчив десятирічку. Вже у листопаді цього року добровольцем пішов на фронт. Пройшов шлях від рядового до гвардії сержанта. Дійшов до Берліну. Після війни — провідний науковий співробітник Ермітажу, професор, спеціаліст з живопису Північного Відродження (Німеччина, Нідерланди).

Свої спогади «Воспоминания о войне» Ніколай Нікулін починає словами (мова оригіналу): «Мои записки не предназначались для публикации. Это лишь попытка освободиться от прошлого…»

Скільки окопної правди вже не буде ніколи опубліковано…

Ось тільки одна цитата з записок фронтовика-окопника Ніколая Нікуліна, яка показує прірву у ставленні до ветеранів у переможців і переможених (мова оригіналу):

«Оказывается, рациональные немцы и тут все учли. Их ветераны четко различаются по степени участия в боях. В документах значатся разные категории фронта: I — первая траншея и нейтральная полоса. Этих чтят (в войну был специальный знак за участие в атаках и рукопашных, за подбитые танки и т. д.). II — артпозиции, штабы рот и батальонов. III — прочие фронтовые тылы. На эту категорию смотрят свысока.»

Тому не дивно, що на чергову річницю визволення м.Чернігова від німців та ще 22 червня, 9 травня, 28 жовтня на могилу В.Л. Капранова за наказом міської влади керівники Чернігівського управління Національного банку України зобов’зані покласти корзину живих квітів, а ще 5-ть установ і підприємств міста - квіти. Але навряд хтось з тих, хто декілька розів на рік покладає живі квіти до “Могили Капранова”, як і більшисть чернігівців, зможе відповісти на питання про внесок у визволення нашого міста, похованого тут у 1950 році, Василя Логвиновича Капранова.

Чому більшість тих, хто бучно святкує «Вєлікую пабеду савєтскава народа» кожного 9 травня не замислюється на цим?

Чому їх не хвилює пам’ять оборнців-червоноармійців, які загинули у боях 1941-1942 років, мільйонів знищених окупантами цивільного населення та рядових колгоспників, які не тільки вижили під час штучного Голодомору-геноциду 1932-1933 рр., але й складали абсолютну більшисть у Робітничо-селянської Красной Армії?

Нагадаю, що робітники і службовці, як правило, під час війни мали так звану «бронь» від мобілізації.

Моєму батькові, рядовому Василю Соломасі, який, народився того ж найбільш вибитого війною 1923 року, але 4 квітня, судилося, як Ніколаю Нікеліну, теж дійти до Берліну. А починав він цей шлях зі стрілочника стації Старий Білоус біля Чернігова, контузії і німецького полону під Ніжином у вересні 1941 року та з двох років виживання в окупованому Чернігові. Потім мобілізація 29 вересня 1943 року та важке поранення на Лоєвському плацдармі на Дніпрі у жовтні 1943 року.

Як згадував батько, тільки троє з 102 чернігівців, яких не встигли вивезти на роботу до Німеччини, дісталися правого берега Дніпра. А далі були бої за Білорусію, Варшаву і Берлін, тримісячне лікування після поранень в американській окупаційній зоні та дострокова демобілізація за станом здоров'я. І якщо американські лікарі визнали батька інвалідом вже у 1945 році, то радянські - лише у 1983 році, коли жити залишалося тільки до 3 березня 1991 року.

Тож пошукайте в інтернеті і прочитайте записки фронтовика-окопника Ніколая Нікуліна «Воспоминания о войне», який міг би святкувати разом з нами свій 90-літній ювілей…7 квітня 2013 року, як і мій батько 4-го…

І останнє. Після «Воспоминания о войне» від Ніколая Нікуліна усвідомлюєш, що насправді війна закінчиться лише тоді, коли віддадуть землі не тільки прах останього її безпосереднього учасника, але коли про неї буде сказано всю правду.

P.S. Никола́й Никола́евич Нику́лин (род. 7 апреля 1923, село Погорелка Мологского уезда Ярославской губернии — 19 марта 2009, Санкт-Петербург) — российский и советский искусствовед, ведущий научный сотрудник Эрмитажа, член Учёного совета Эрмитажа, специалист по живописи Северного Возрождения.

Книгу ««Воспоминания о войне» можна скачати тут: http://www.belousenko.com/books/nikulin/nikulin_vojna.htm

І́гор Дми́трович Ко́брин (нар. 2 лютого 1951, Львів) — український кінорежисер. Лауреат Шевченківської премії (1989). Заслужений діяч мистецтв України (2008). Член Національної спілки кінематографістів України. Директор товариства «Студія „Телекон“».

Телефільм Ігоря Кобрина "1941" можна скачати тут:

http://www.ex.ua/view/20667913?r=1987%2C23775

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити