«Ми будували стіни та сенси одночасно»: Українська школа Литви як феномен освітньої дипломатії

Гостя студії Міжнародного освітнього радіо “Український Альянс” - Олена Внуковська, генеральна директорка Міжнародної української школи Литви, директорка Української паризької школи.

Вона керує освітніми закладами у двох різних частинах Європи — у стабільному Парижі та динамічному Вільнюсі.

Гостя студії Міжнародного освітнього радіо “Український Альянс” - Олена Внуковська, генеральна директорка Міжнародної української школи Литви, директорка Української паризької школи.

Вона керує освітніми закладами у двох різних частинах Європи — у стабільному Парижі та динамічному Вільнюсі. Її називають «архітектором української освіти за кордоном», адже вона зводить стіни шкіл там, де їх ніколи не було, рятуючи майбутнє українських дітей від війни. Про феномен швидкого створення школи, вчителів-доцентів та освітні містки додому — у відвертій розмові шеф-редакторки Міжнародного освітнього радіо Олени Головатенко з пані Оленою Внуковською.

Довідка для читача:

Міжнародна українська школа Литви (МУШ) — найбільший освітній осередок для українців у Європі, створений після повномасштабного вторгнення.

• Статус: Школа має п’ятиденну форму навчання, працює за українськими та литовськими освітніми програмами, є білінгвальною, видає українські документи про освіту державного зразка, що визнаються як в Україні, так і в ЄС.

• Масштаб: Заклад налічує 5 відділень у Литві (Вільнюс, Клайпеда, Каунас, Шяуляй, Паневежис) і суботню школу в Лентварисі.

• Особливість: На відміну від суботніх шкіл, МУШ забезпечує повноцінний п'ятиденний навчальний процес офлайн, інтегруючи вивчення литовської та інших іноземних мов.

---

«Криза народжує нове»: Про два світи та архітектуру школи

— Пані Олено, ви керуєте школами у Вільнюсі та Парижі і мережею відділень МУШ по Литві. Це два зовсім різні культурні контексти. Що їх об'єднує?

— Ви праві, у нас спільна мета і в Українській паризькій школі, і в шести школах Литви — дати можливість дітям «отримати український світ» і, що найголовніше, навчитися жити в ці складні часи війни.

Але контекст різний. Школи в Литві ми створили для тимчасово переміщених осіб — це родини, які масово виїхали, рятуючись від війни. Це трохи інша аудиторія, ніж Українська паризька школа, якій вже 21 рік. Там сформована стала, спокійна громада, яка прийняла нову хвилю батьків і дітей.

У Литві все відбувалося на неймовірному підйомі. Ви назвали мене архітектором, але зазвичай архітектор спочатку створює проєкт на папері, а потім команда його реалізує. У нас вийшло навпаки: задум не був намальований, він виник у тому страшному вирі подій, і ми будували ці стіни всі разом одночасно.

— Як вдалося реалізувати такий масштабний проєкт у рекордні терміни?

— Нам казали: «Ні, це неможливо. Школу потрібно будувати два роки». А у нас вийшло за лічені місяці: влітку 2022 року почали, а вже у вересні прийняли перших дітей. Це справжнє диво, яке стало можливим тому, що кожен педагог, який приїхав з України, за кордоном залишається Вчителем з великої літери.

Коли є криза, народжується щось нове. Досвід Паризької школи, досвід Українського колежу ім. В.О. Сухомлинського у Києві — все це стало підґрунтям. Якби ми зараз спробували створити таку школу в умовній Аргентині чи Бразилії в спокійний час, можливо, так би не вийшло. А коли ти не знаєш, що це «неможливо», і не боїшся — ти просто робиш.

Ми не просто створили школу, ми виконуємо місію «виховання». Це магічне слово — ви-ховання: ми наче ховаємо дітей від лиха, від зла, огортаючи їх традиціями та знаннями.

«Містки додому»: Про повернення та визнання дипломів

— Багато дітей мріють повернутися в Україну. Як ви будуєте процес, щоб інтеграція після повернення була безшовною, а європейський досвід став перевагою?

— Ще у 2010 році ми зробили проєкт «Замок мистецтв», і тоді нашим гаслом було: «Міст. Освіта. Культура». Цей місток справді працює. Міжнародна українська школа (МУШ) була затверджена Кабміном ще у 2007 році, що дозволило тисячам дітей отримувати українські документи державного зразка і вступати з ними у виші Європи без додаткових іспитів (наприклад, НМТ), адже вони паралельно вивчали мови країн перебування.

Зараз у Литві ми зберегли цю модель. Наші випускники отримують атестат державного зразка України, знаючи при цьому англійську, французьку, німецьку та литовську мови. Їх чекають всі виші світу.

— Чи є конкретні приклади успіхів у вивченні мов?

— Статистика промовиста. Нещодавно представники посольства Франції у Литві відзначили: у 2023 році французьку мову у нас вивчали 25 учнів, а у 2025-му — вже понад 500. Ми вчимо мову тієї країни, яка підтримує нас, і це відкриває дітям двері у світ.

Ми підписали договори не лише з європейськими, а й з українськими вишами: Бердянським педагогічним, Чернігівським технологічним, Державним податковим університетом. Ми впевнені: коли дитина здобуде якісну освіту, вона повернеться додому — фізично чи ментально, працюючи над спільними проєктами. Наші випускники 2023 року вже повернулися працювати до школи, і це найкращий показник.

«Вчитися дякувати і відпускати»: Про команду та психологію війни

— Ви керуєте багатотисячним колективом. Більшість вчителів самі тікали від війни. Як вам вдається підтримувати їх, щоб вони мали ресурс бути опорою для учнів?

— Це складна ситуація. Спочатку я була дуже категоричною. Коли формувався колектив, до нас приходили різні люди. Хтось мав диплом педагога, але працював в іншій сфері, хтось приїхав у розпачі. Зараз у нас працює 343 вчителі та помічники, але понад 100 людей пішли.

Школа — це живий організм. Тут треба рости. Мені приємно, що у нас викладають кандидати математичних наук, які раніше працювали в університетах, заслужені артисти України, музиканти симфонічних оркестрів. Вони навчилися бути шкільними вчителями.

Але я навчилася дякувати і відпускати. Якщо вчителька вирішує повернутися до чоловіка-військового в Україну — я їй дякую. Якщо хтось обирає інший шлях — це їхній вибір. Я вчуся не тримати тих, хто "не хоче бути", і цінувати тих, хто залишився. Ті, хто з нами, розуміють: у нас не можна підвищувати голос на дітей. Це основа довіри.

— Ви згадали про травми війни. Як це впливає на буденне життя школи?

— У нас досі немає дзвоників. Ми всі травмовані гучними звуками. Коли в Литві була навчальна тривога, діти, які тільки-но приїхали з України, кричали «поможіть!». Ті, хто тут вже четвертий рік, реагують спокійніше, але нові діти — це відкрита рана. Тому наше завдання — зберегти традиції, дати їм дитинство, якого у них не зможуть забрати навіть у найважчі часи.

---

Бліц-інтерв'ю: «Натхнення та сенси»

— Пані Олено, уявімо, що ви маєте чарівну паличку. Яку б реформу в освіті ви втілили за одну ніч?

— Я б кардинально подякувала всім, хто втомився, і відпустила їх. А на їхнє місце запросила б тих, хто, можливо, ще не має досвіду, але має велике бажання бути з дітьми. Щоб зберегти віру в дива і добро.

— Яку книгу ви б подарували кожному вчителю?

— Маленьку фіолетову збірку Ліни Костенко. Саме таку мені колись подарувала моя директорка у 1998 році.

— Яке українське слово ви найчастіше чуєте в коридорах школи у Вільнюсі, яке зігріває найбільше?

— «Доброго дня!»

— Якби ви могли покласти під ялинку для всієї України одну суперсилу, що б це було?

— Віра. Віра в те, що ти все зможеш. І відсутність страху.

— Ваше побажання всім українцям.

— Я бажаю добра. Я вірю, що добро перемагає зло. Якщо поруч є добрі люди, ми зможемо здолати все. Зло вже перейшло всі межі, тому нам залишається триматися світла і друзів.