«Балсанки» в океані війни: Олексій Биш про «золотий стандарт» Геннадія Касьянова

Ця розмова почалася з телефонного дзвінка, який сам по собі став маленькою метафорою часу. Я набрав мобільний номер Олексія Биша з робочого стаціонарного телефону — того самого, який є незмінним два десятиліття. Для цифрової епохи це майже анахронізм, але для мене — принцип.

— Алло, Олексію, вітаю! Як ви взагалі?

— Так ви вже у місті, чи що? — голос у слухавці звучить здивовано.

Олексій бачить чернігівський код і автоматично на якусь мить робить висновок, що я повернувся.

— Ні, це просто мій робочий номер. У мене вже 20 років один і другий міський робочий номери. Я їх не міняю.

— А, зрозумів! — сміється Биш. — Просто не за номером впізнав. Дуже радий чути.

— Це постійність. Як то кажуть, «постоянство — признак мастерства».

Цей жарт про майстерність і постійність став камертоном для великої, майже годинної сповіді. Ми говоримо з Олексієм Бишем — заслуженим артистом України, провідним актором і режисером Чернігівського обласного Молодіжного театру. Говоримо про те, як театр намагається втримати цю саму «постійність» і майстерність, коли світ навколо руйнується, а корабель втратив свого Капітана.

Від «піке» до «балсанок»: діагноз стану

Готуючись до інтерв'ю, я переглядав архівні фотографії театру, згадуючи його різні епохи. І не міг позбутися відчуття, що довгий час Молодіжний театр перебував у стані, який можна делікатно назвати «піке». Не в негативному сенсі падіння, а як ностальгійну тугу за минулою висотою.

— Абсолютно вірно. Я чую вас серцем, — миттєво реагує Олексій. — Але я для визначення цього стану використовую наше, суто чернігівське слово — «балсанки».

— Є таке колоритне слово!

— Так, «балсанки». Або, якщо перекласти сучасною мовою — турбулентність. І вона продовжується. Вона триває з того самого моменту, як у 2018 році пішов із життя наш Керманич, наш родоначальник Геннадій Сергійович Касьянов. Засновник театру, заслужений діяч мистецтв України. Він був тим Капітаном, який вів свій корабель як штурман. Як писали колись київські медіа: «Штурвал тримає один капітан».

Всі ті 33 роки, що ми прожили під його керівництвом, — це наш «Золотий фонд». Старші артисти — Любов Веселова, Юлія Матросова, Володимир Банюк, Тетяна Салдецька, Мирослава Витриховська і ваш покірний слуга — ми живемо пам'яттю про цей час. Так само з нами переживають Руслана Остапко і Інна Атрощенко. Маховик, запущений Касьяновим, ще крутиться, але інерція слабшає, а проблеми накопичуються.

Спочатку були великі сподівання на багаторічного директора Юрія Федоровича Кравчука. Але так склалося, що після смерті Геннадія Сергійовича він пропрацював лише два роки — 2019-й і 2020-й. Потім знову зміна керівництва. Театр очолив київський режисер Ігор Тихомиров. Він не був чужою людиною: ще у 1996 році, в рамках знаменитого касьянівського проєкту «Дев'ять проєктів дев'ятого театрального сезону», він захищав у нас дипломну виставу «Неймовірний ілюзіон Ерні» Алана Ейкборна. Це була чудова робота, той самий «бродвейський проєкт».

Але потім прийшов COVID, потім — широкомасштабне вторгнення. І «балсанки» посилилися.

Втрачена системність: чому театр програє в темпі

Олексій із болем говорить про те, що театр втрачає головне, на чому трималася школа Касьянова — системність.

— Касьянов був стратегом. Він будував виважений репертуар, він бачив наперед. Пам'ятаєте, як він відчув війну ще до 2014 року? Його постановка «Матінка Кураж» Брехта, потім сезон сучасної української прози, коли він зрозумів, що російська та українська культури мають розійтися, як два льодовики. Тоді він почав вивчати сучасну літературу, і виникли вистави «Воццек», «Вечірній мед», «Повернення придурків». А завершив він свій шлях у 2018 році виставою про війну — «Бравий вояка Швейк». Це було передчуття агресії з боку сусідів.

Сьогодні ж мені здається, що системність втрачається. Ми — прифронтовий театр, як і наші колеги з Театру Шевченка, Театру ляльок чи Ніжинського театру. Але я дивлюся на Театр Шевченка — там справи йдуть краще, вони більш згуртовані, там прийшла молода активна керівниця. А ми... Ми граємо лише п’ятницю, суботу та неділю.

Якщо подивитися на афішу, в репертуарі крутяться одні й ті самі назви: «Побачимо, хто з нас псих», «Бітвін», «Сховище», «Гудбай, май лав, або дівчата, вам сюди», «Гетьман».

Нових назв, які б затрималися, критично мало. З’являються вистави, які я називаю «одноденками». Вони проходять 1-2-3 рази і зникають. І це не через те, що акторів мобілізували (хоча це величезна проблема), а через те, що під цими роботами немає творчої фундації. До них не повертаються.

Про «Зайців», які не втекли, а змінилися

Альтернативний погляд на "Двох Зайців" Володимира Банюка: Володимир Сурай і Руслана Остапко

Я наводжу приклад вистави, яка свого часу здалася мені вдалим експериментом — «За двома зайцями». Я пам'ятаю чудову гру Володимира Сурая, несподівану подачу класики. Але Олексій одразу переводить розмову в професійну площину, розкриваючи внутрішню кухню цієї постановки.

— Ви зараз говорите як глядач, Олеже, і я повністю поважаю вашу думку. Але я дивлюся зсередини. Була легендарна вистава Геннадія Касьянова "За двома зайцями", яка йшла на сцені 23 роки! Ви пам'ятаєте, як преса писала про дует Люби Веселової і Биша, про саму постановку? Це був еталон!

Нова ж постановка, про яку ви згадуєте, не здобула такої любові глядача і популярності. Можливо, помилка була закладена в самому зародженні задуму: це подавалося як відновлення вистави Касьянова. А вийшло зовсім інше полотно. Це був авторський погляд Володимира Банюка.

Він мріяв поставити цю п'єсу ще з юності, адже у касьянівській версії він незмінно грав Сірка всі ці роки. Він реалізував своє бачення. Але, оскільки це позиціонувалося як повернення легенди, а глядач побачив щось інше, вистава не викликала того ажіотажу і пройшла не так багато разів.

Новації та очікування: «Річард III» і повернення класики

Попри критику, театр живе надіями на нові прем'єри. Зараз уся увага прикута до «Річарда III» Вільяма Шекспіра.

— Прем'єра призначена на кінець лютого, 27-28 числа. Режисер — Ігор Тихомиров. У нього свій, новаторський погляд на Шекспіра в контексті нашого часу. У виставі задіяно майже всю трупу, а головну роль виконає Євген Сидоренко.

Я спостерігаю за цим процесом трохи з-за лаштунків, не втручаючись у репетиції. Бачу, що готується цікава сценографія. Головне, щоб ці новації були фаховими. Бо навіть найбільш авангардна вистава має базуватися на непорушних театральних законах. Без бази не можна побудувати щось нове.

Також у репертуар повертається «Бравий вояка Швейк».

— Ми не грали її три місяці. Ми хвилюємось, готуємось. Це світова література, яка зараз звучить надзвичайно гостро. Касьянов завжди звертався до потужної драматургії.

Війна, сцена і ветерани: чи час для розваг?

Ми торкаємося складної етичної дилеми: що ставити під час війни? Відволікати глядача чи говорити про біль?

— Це спірне питання, — розмірковує Олексій. — З одного боку, людей треба розрадити. З іншого — розвивається потужний ветеранський рух. Я опікуюся театрами ветеранів (співпрацюю з Київським, Хмельницьким театрами) і бачу: хлопцям болить. Вони хочуть висловитися зі сцени, щоб їхній захист не був марним. Тому героїко-патріотичний жанр повертається.

У мене є досвід таких постановок. Це і моновистава за віршами Валерія Вовка, і вистава «Рубікон», створена за твором чернігівця Юрія Соколова. Загалом з вистави "Госпітальна рапсодія" режисерки Анастасії Кузик за п'єсою Юрія Вєткіна фактично і народився Театр ветеранів.

У «Молодіжці» ця тема зараз представлена виставою «Гетьман», якій вже два роки. До інших воєнних тем поки не повертаються, хоча той самий «Рубікон» міг би бути в репертуарі. Я — за всебічність. Має бути і класика, і сучасна драматургія, і проза, і закордонні автори. Як це було у Касьянова.

«Я не заслужений артист, я — заслужений солдат»

Найболючіша частина нашої розмови — про людей. Для маленького камерного театру війна стала страшним ударом по кадрах.

— Втрата навіть однієї творчої одиниці для нас — це проблема. А у нас воює десяток людей! У нас є двоє загиблих і двоє зниклих безвісти. Наші провідні актори пішли добровольцями або були мобілізовані: Валентин Макар, Борис Сидякін, Микола Пономаренко, Володимир Сурай.

Нещодавно, вже перебуваючи на фронті, Валентин Макар отримав звання Заслуженого артиста України (це сталося у 2025 році). У приватній розмові він сказав мені фразу, яка врізалася в пам'ять: «Я не заслужений артист, я — заслужений солдат».

Він, до речі, раніше писав у соцмережах перед прем'єрами: «Не піду, не піду». А тут взяв і пішов захищати країну.

Нарешті отримала давно заслужене звання і Юлія Матросова. Її вистава «Падлюччі лекції» (ідея Алли Пушкіної, відновлена Тихомировим у жанрі «літературного стендапу») знову йде з успіхом. Її навіть дивився автор тексту Михайло Бриних у Києві, в театрі Лесі Українки, через 10 років після прем'єри, і був вражений.

— Чи повернуться вони в професію? — запитує Олексій і сам собі відповідає з тривогою.

— Я дуже хочу, щоб вони повернулися до рідних домівок і на сцену. Але треба бути реалістами. Те, що людина переживає на «нулі», змінює психіку назавжди. Виходити на сцену і грати чиєсь вигадане життя після того, що вони бачили, може бути нестерпно фальшивим. Дехто з них може вже не повернутися до акторства. І до цього вибору ми маємо ставитися з великою шаною.

Ювілеї та особисте: 30 років на сцені

У 2024 році Олексій Биш відзначив 30-річчя роботи в Молодіжному театрі.

— Я прийшов сюди у 1994-му до Геннадія Сергійовича. 30 років промайнули як одна мить. Я думав, якою виставою відзначити цю дату? Обирав між «Сховищем» (режисер Олександр Богданенко, прем'єра 2023-го) і «Бітвіном». Люди на вулицях, глядачі радили: «Все ж таки "Сховище"». Там є мій персонаж — «Грузин», Гія. Він теплий, людяний. Це трагікомедія про наші підвали, про те, як ми переживали облогу.

Попереду ще один важливий рубіж. У 2027 році буде потрійний ювілей: у Любові Веселової, Юлії Матросової та у мене.

— Колись Генадій Касьянов створив бенефіс на трьох — виставу «Квиток в Одесу» (або «Пароплав пливе, Анюта»). Наприклад, моя режисерська постановка "Дорога Памела" пройшла дуже мало, і я думаю про її відновлення. Або ж згадати «Гамлет-машину» в постановці Гольцова, яка була передвісником війни. Ідеї є, головне — втілювати їх.

«Монастир для своїх»: наука і глядач

Попри війну, глядач не зраджує театр. На прем'єри та на вистави "Грудневих театральних вечорів" квитки розкуповують миттєво. Глядач охоче йде то театру.

— Геннадій Сергійович колись видав книгу про наш театр під назвою «Монастир для своїх». Так нас назвала відома театрознавиця Ганна Липківська. І ця назва досі актуальна. Ми — сімейний, домашній театр.

Глядачі разом з нами допомагають фронту. У фойє постійно діє виставка-ярмарок, ми збираємо донати після кожної вистави. Нещодавно закрили великий збір на пікап. Навіть військові, які мають право на безкоштовний вхід, часто наполягають: «Ні, ми заплатимо. Це наша підтримка».

Попри все наш театр рухається далі, ми намагаємося бути згуртованими і робимо все можливе, щоб всі ті складові касьянівського театру залишалися і допомагали його майбутньому розвитку. Випускаються нові вистави і актори отримують ролі, щоб безупинно зростати у творчому процесі.

Про феномен Молодіжного театру пишуть науковці. Олексій з гордістю розповідає про увагу медіа:

— У журналі «Український театр» (№2 за 2024 рік, який знову виходить у паперовому вигляді) було чудове інтерв'ю Віталія Жежери під назвою «О шостій вечора після війни». А в журналі «Сіверянський літопис» (№5 за 2024 рік) вийшло ґрунтовне наукове дослідження магістранта Владислава Косаченка про історію нашого театру. Скоро в паперовому вигляді цього журналу вийде і моя стаття, присвячена 40-річчю «Молодіжки» та Геннадію Касьянову. Ми намагаємось зафіксувати історію, щоб була база для майбутніх поколінь.

Битва за майбутнє

Розмова стає відвертішою, коли мова заходить про майбутнє управління театром. У нинішнього керівника закінчується п’ятирічна каденція.

— Я буду балотуватися на посаду директора-художнього керівника, — твердо заявляє Олексій. — Не заради власних амбіцій. Мені просто шкода тих років, поки я ще в силі, і шкода, якщо ми остаточно втратимо дух театру.

Моя мрія і мета — щоб театр носив ім'я Геннадія Касьянова. Це виховувало б молодь, яка приходить сюди. Їм треба набиратися досвіду, отримувати театральну освіту. Без школи, без бази, без розуміння законів сцени неможливо рухатися вперед і створювати щось неординарне.

Доходимо з Олексієм спільної думки, що “закони фізики” потрібно відчувати кожному у своїй справі.

Про авторів на фронті і пропущені дзвінки

Наприкінці ми знову повертаємося до людей, які зараз творять історію не на сцені, а в окопах. Я запитую про автора сценаріїв Дмитра Мамчура.

— Дмитро зараз на фронті. Я нещодавно бачив його маму. Вона каже, що він дуже втомлений. Я мрію залучити його до ветеранського театрального руху як драматурга (ми маємо спільний проєкт з Хмельницьким та Київським театрами), але зараз йому треба просто витримати.

Завершуємо розмову згадкою про нашого спільного колегу і друга, журналіста й актора Олега Шпака (Яновського), якого ми втратили.

— Знаєте, Олеже, ми часто зідзвонювалися з Олегом Шпаком в останні моменти його життя. Але в той самий, фатальний момент... він дзвонив, а я не взяв слухавку. Щось завадило. Тепер я про це шкодую все життя.

фото з особистого архіву Олексія Биша

— Так само було, коли мені дзвонила мама перед смертю, а я не відповів, а потім подзвонив лікар...

— Цей невимовний жаль — нагадування нам усім: цінувати час і людей.

Як сказав мені один товариш: «По-старому вже не буде». Буде по-новому. Але ми маємо зробити так, щоб нам не було соромно за це «нове» перед тими, хто пішов, і перед самими собою.

— Дякую, Олексію. Як Вас представити для історії?

— Напишіть просто: Актор і режисер Чернігівського молодіжного театру, Заслужений артист України Олексій Биш. Без зайвих епітетів.

— Обіймаю. Працюємо далі.

— Обіймаю. На зв'язку.