Благочинність як стиль життя. Штрихи до портрету ніжинського волонтера

На зміну страшним подіям на майдані прийшли ще жахливіші ‑ військові дії із застосуванням надпотужної ворожої техніки і озброєння.

Армії довелося мобілізувати усі свої сили, яких (особливо після президентства кремлівського ставленика), залишилося обмаль.

Тому українці масово почали збирати кошти, речі для бійців і реалізовувати їх в обхід міністерства та інших відомств.

Адже військові не можуть чекати тендерів і поставок за місяць-два. Їм потрібні бронежилети, каски, прилади нічного бачення… ЗАРАЗ. Від цього залежать їхні життя.

Схоже, самоорганізація Майдану розрослась до розмірів усієї країни, бо державна машина виявилась надто неповороткою у часи безпосереднього збройного конфлікту.

Волонтерський рух в Україні став настільки масовим, що від Міноборони вже мало хто чекає на допомогу. Постачання екіпірування, форми, амуніції, медикаментів та речей першої необхідності майже повністю звалили на свої плечі люди, на чию допомогу чекають щохвилини…

Люди, які, прориваючись крізь полум’я війни, доставляють в зону бойових дій вантаж, ризикуючи власними життями. Люди, які доводять світові, що українці – великий народ. Це – кращі з кращих, небайдужі, сильні та справедливі, воістину мужі. Сьогодні їх іменують волонтерами…

З одним із таких хлопців – відомим серед ніжинців волонтером - будемо вести далі мову.

Досьє. Олександр МАКСИМЕЦЬ народився і проживає в Ніжині. У місті про нього відгукуються як про людину з активною громадською позицією, патріота, що не стоїть осторонь важливих подій у житті регіону та держави.

Олександр брав участь у Революції Гідності, вистоявши на Майдані від початку протестів до кінця активної фази. З початком АТО спільно з небайдужими мешканцями міста та району почав збирати і доправляти в зону бойових дій продукти харчування, амуніцію, медичні препарати та речі першої необхідності. Від початку антитерористичної операції встиг побувати на Донбасі близько 15 разів.

Записавшись у добровольці, брав участь у військових навчаннях разом із теперішніми бійцями батальйону «Азов». Але потрапити в зону бойових дій у якості учасника, попри величезне бажання Олександра, не вийшло – через різке погіршення стану здоров’я - далися в знаки травми, отримані під час активних подій на майдані.

Тоді хлопець почав шукати інших шляхів для допомоги армії. І зрозумів, що, займаючись волонтерською діяльністю, зможе бути не менш корисним, ніж на полі бою.

Протягом останніх декількох місяців благочинність, без перебільшення, стала основним орієнтиром ніжинця, врізавшись у життєву філософію глибоким переконанням – «якщо не ми, то хто?»

-Олександре, як організовувся волонтерський рух у Ніжині?

-У Ніжині волонтерський рух виник стихійно – майже одразу після першої хвилі мобілізації. Він не мав (та що там – не має й досі!) лідера у класичному розумінні цього слова. Спочатку допомога була адресною – як правило, від батьків, родичів, друзів, робочих колективів, парафіян церков різних конфесій ‑ як конкретній людині, так і на батальйоні чи просто всім хто на війні.

Ми на початку нічого не закуповували, а просто збирали посилки і доставляли їх хлопцям. Паралельно тривали збори також і в Центрі Соціальних Служб, місцевому товаристві «Червоного Хреста».

Це вже пізніше, кілька разів доправивши такий «різношерстий» вантаж, я зрозумів, що потрібна якась систематизація речей, більш фаховий підхід розподіл їх за ієрархією – від життєво важливих до менш необхідних…

-Під «життєво важливими» Ви, мабуть, маєте на увазі військове оснащення, амуніцію, обмундирування і тому подібні речі, без яких просто неможливо вести воєнні дії на противагу потужній ворожій техніці?

-Саме так. Спочатку я вирішував питання по забезпеченню усім необхідним своїх друзів, серед бійців 13-го 41-го та батальйону «Чернігів» у мене їх багато. Також певним каталізатором до активних дій стала просто обурлива історія, яка сталася із одним моїм товаришів. Його мати, засліплена материнським почуттям врятувати свою дитину за будь- яку ціну, аби купити синові бронежилет, влізла в борги й віддала шахраям усі свої гроші – 7 тисяч гривень. І вже потім виявилось, що він легко пробивається звичайною кулею калібру 5.45. Цей випадок підштовхнув мене до пошуків якісного екіпірування та амуніції.

У пошуках якості разом з досвідченими людьми зі Спілки воїнів-Афганців, які знають про війну не лише з телебачення, ми вийшли на київських фахівців. Вони й досі постачають нам сталеві пластини для бронежилетів з Польщі. Закуплені матеріали завжди перевіряємо особисто – шляхом проведення обов’язкової тестової перевірки.

Робимо це зазвичай на 63-му складі зброї в Ніжині. Ми тестували різні бронежилети, аж поки не зупинилися на тих, що повністю відповідають сучасним запитам ведення війни. Чохли ж для них скуповували окремо – переважно у Рівному та Херсоні.

В процесі вибору екіпірування найперше, на що звертали увагу – це висока якість, а вже потім обговорювали ціну. Іще раз хочу наголосити: найголовнішим критерієм для кожного волонтера повинна бути ЯКІСТЬ товару – задля забезпечення солдат максимальною безпекою та комфортом.

Мене страшенно обурює, коли деякі волонтери починають скуповувати дешеву форму, термобілизну чи ті ж самі бронежилети, абсолютно не цікавлячись складом тканин і технічними характеристиками. Тоді краще взагалі не варто нічого робити – буде менше шкоди. А якщо вже берешся за цю справу, то повинен робити все по максимуму, а не економити на комфорті та здоров’ї наших хлопців. Тому – я глибоко в цьому переконаний – людям із мисленням класичного «торговця» серед волонтерів місця немає.

-Чи достатньо, за Вашими спостереженнями, на фронті зброї, боєприпасів, техніки?

-Вистачає. Багато стрілецької зброї, хоча і старого зразка. Гірше з бронетехнікою – тобто, вона ніби є, але перебуває у плачевному стані. Новітні зразки представлені зброєю типу російських «градів» та навіть «смерчів» у обмеженій кількості. І їх практично не застосовують

Та найбільша проблема – це нестача фахових людей, знавців військової справи. Усі хлопці стараються, здобувають потрібні навички і про деяких можна сказати, що за такий короткий проміжок часу вони здійснили справжній прорив, але… Про який професіоналізм взагалі йдеться, коли, наприклад, у 1-ій танковій бригаді багато людей інших військових спеціальностей, які перевчилися, як то кажуть, по ходу справи?

Я не хочу нікого образити, але на війні – називаймо речі своїми іменами – не повинно так бути. Ціна будь-якої помилки надто висока – життя людини…

-Чи співпрацюють ніжинські волонтери із офіційними структурами? Чи отримуєте від них допомогу?

-Ще на початку своєї діяльності ми зверталися до Чернігівської СБУ, аби вони допомогли із координатами наших батальйонів. І, треба визнати, ми досить швидко отримали точну і фахову відповідь.

Та це був чи не єдиний випадок. Взагалі я вважаю за перевагу той факт, що волонтери не працюють спільно із офіційними структурами. Адже це забезпечує їх інколи просто небачену мобільність та швидкість самоорганізації. Рішення приймаються буквально за лічені секунди, і одразу ж розпочинається робота з вирішення того чи іншого питання. Єдине, що Міноборони могло б зробити наразі продуктивного – координувати розпорошені волонтерські організації і забезпечувати захист при перевезенні ними речей. Бо поки що всі активісти працюють на свій страх і ризик..

-За Вашими спостереженнями – телебачення пропонує українцям викривлену картину подій? Чи не здається Вам перебільшеною ця філософія «героїзації» всіх і вся, причому, мало не на кожному кроці?

-Безперечно, картинка частково або взагалі не відповідає дійсності. Аби люди не впадали в паніку, правда (наприклад, про реальну кількість загиблих), дуже часто просто замовчується. Що ж до героїзму… так, справді, є серед бійців такі хлопці, які щодня – своєю стійкістю, мужністю, непохитністю віри у свій обов’язок доводять, що вони – справжні герої… А ось про деякіх командирів взагалі не можу висловитися цензурно. Я особисто був свідком розкрадання волонтерської допомоги.

У Сватовому став свідком, як у фури масово завантажували одяг, побутову хімію, медикаменти та речі першої необхідності. Зрозуміло, що ці речі призначалися бійцям АТО. За перевіреною інформацією знайомих, ці фури потім відправляли на торгові точки до Куп’янська та Харкова. Хтось воює, а хтось – наживає капітали за рахунок допомоги свідомих і небайдужих людей, які свято вірять, що вантаж знаходить свого дійсного адресата… На жаль, це не завжди так…

Розповім іще про один випадок, який обурив до глибини душі і став справжнім «еверестом» цинізму… На одному з блок-постів нас зупинили беркутівці. Дізнавшись, куди і з якою метою ми їдемо, перевіривши вантаж і не знайшовши в авто нічого підозрілого, один із них, тим не менш, почав вимагати подарувати йому макхалат із партії, яка призначалась бійцям.

На запитання «навіщо?» відповідь була вичерпною: «ходити на полювання». Уловлюєте зв'язок між категоріями – війна та полювання? Відповівши парою нецензурних, ми поїхали геть, але історія з цим покидьком і досі не виходить у мене з голови…

-Близько 15 разів Ви доставляли вантаж у зону АТО. Мабуть, потрапляли у якісь екстремальні ситуації, коли приходило реальне розуміння того, що це справді – ВІЙНА?

-Ну, по-перше, саме по собі перебування у зоні бойових дій уже є екстримом. Увага одразу ж мимовільно загострюється і здається, ніби в тебе з’являється одразу декілька пар очей. По-друге, доставляючи вантаж, ми не лишали його у Сватовому, як це зазвичай роблять інші волонтери. Завдання, яке ми поставили перед собою – передати вантаж особисто до рук кожному бійцю. Тому багато разів доводилося бувати майже на самій лінії фронту.

Напередодні трагічних подій під Іловайськом ми залишились ночувати в Теплому і потрапили під обстріл «градами». Дійсність здавалася страшним сном – лунали залпи, палала техніка. Не дуже приємне відчуття.

Єдине почуття, яке панувало тоді наді мною… ні, це не був страх, і не лють, а скоріше - обурення. Бо це ж наші вчорашні брати-слов’яни, які стільки років клялися в братерстві, підступно з території Росії ведуть обстріл. А ще - це відчуття безпорадності… Особливо коли над головою сновигав ворожий безпілотник, передаючи координати нашого місцезнаходження. У таких умовах у багатьох здавали нерви і вони навмання починали стріляти в небо – у марній надії збити «пекельну машину»...

-Повертаючись до теми волонтерства: чи сформувалася в Ніжині постійна група людей, які так чи інакше надають допомогу армії?

-Звісно, такі люди у нас є. На них майже все і тримається Наталія НОС, директор Центру Соціальних Служб для сім'ї, дітей та молоді – Наталія КУЧЕРОВСЬКА разом з донькою Мариною, підприємець Наталія УСОВА, голова Спілки афганців Сергій СТУПАК, голова організації Червоного хреста м. Ніжина Наталія САЄНКО.

Систематично допомагає збирати медикаменти та укомплектовувати аптечки, речі, допомагає харчами власного приготування одна із найбільш активних родичок військовослужбовці – Вікторія КАПЛЕНКО.

Активну участь у волонтерській діяльності приймають підприємці, небайдужі жителі міста і району, зокрема, Володимир УЖИЩЕНКО, Сергій ДЯЧЕНКО, Сергій МЕЛЬНИКОВИЧ, Олександр ШАДУРА. Останні люди не побоялись узяти своє власне авто, і, ризикуючи життям, доставляли вантаж у гарячі точки. Багато людей їздять з отцем Сергієм.

Постійно допомагають підприємці з Лосинівки, а також - місцеві: ТИЧКОВСЬКИЙ та ШАЛАЙ за власні кошти ремонтувати авто після одної з поїздок, ОХОНЬКО закупив для бійців захисні окуляри. Допомагали й посадовці – голова районної ради Олег БУЗУН спільно із своїм братом – столичним підприємцем Русланом БУЗУНОМ - забезпечили теплим військовим одягом багатьох ніжинців, які наразі перебувають у зоні бойових дій.

-Дуже дякую за відверту розповідь. І питання на завершення: що б Ви побажали нашим військовим напередодні Дня Збройних сил України?

-Повернутися живими до рідних міст і домівок. Спостерігаючи за блискавичною трансформацією звичайних хлопців у військових, я переконався, що в кожного з українців є ген справжнього воїна. Віками методично знищувався потенціал самоідентиікації народу.

Ще царською Росією, а пізніше – СРСР, насаджувалася ідеологія про миролюбивість українців-гречкосіїв, що межує з недолугістю та слабкодухістю. Та як показали події останніх десяти місяців, українці вміють боронити свою гідність і право на власний вибір.

Загалом українці чимось нагадують бджіл. Зазвичай вони мирні і надзвичайно працьовиті. Але якщо їх потривожити, вони здатні швидко організуватися і дати гідну відсіч нападнику. Саме такий образ творять нині волонтери, які нон-стоп допомагають українській армії речами, продуктами, розбудовою військової інфраструктури.

Цю війну ми виграємо, якщо будемо діяти спільно. Тому я закликаю усіх до конкретних дій, бо лише вболівати за мир – це надто мало сьогодні. Потрібно моделювати і творити його лише власними руками.

Спілкувалась Ірина БОЙКО

P.S. Усім бажаючим допомогти бійцям наших батальйонів просимо звертатися у Центр соціальних служб.

Крім теплих речей, продуктів харчування та матеріальної допомоги є потреба в людях, які зможуть допомагати фізично (пакувати та сортувати речі, завантажувати їх в авто тощо).

Усіх небайдужих просимо звертатися до координатора Наталії за тел. (068) 486 97 53. або до Ніжинського міського центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді , Адреса: 16604, Чернігівська область, м. Ніжин, вул. Об'їжджа, 120 Е-mail: nmcsssdm@ukr.net Телефон: (04631) 3-13-84