Подорожі на край світу

Ви знаходитесь: Культура / Архітектура / Олександр Волощук: Мандрівник з українським поглядом на світ

Олександр Волощук: Мандрівник з українським поглядом на світ

Для Олександра Волощука подорожі – не просто розвага чи пізнання світу. Певною мірою це спосіб життя. Бо повернувшись із однієї мандрівки, він вирушає у іншу. А ще це духовна місія.

Під час прес-конференціі з Олександром Волощуком редактор «Сіверщини» Василь Чепурний назвав його мандрівником з українським поглядом на світ.

Журналістам він розказав про найцікавіші моменти своєї останньої подорожі далеким сходом і про свої зустрічі з вихідцями з Чернігівщини, які живуть на сході Росії.

Найбільш цікаві моменти подорожі кореспондент розташував таким чином: на перше місце він поставив Командорські острови, на друге – Камчатку, на третє - уранову копальню Бутугичаг на Колимі.

«Коли я лишав Командори, була така думка, що якби хтось мені запропонував залишитись на цих островах кілька років у якості Робінзона, я б погодився»

Дещо з історії відкриття

Олександр Воло щук повідав, що командорські острови – це 4 острови, два з них – це фактично підводні скелі. З них лише на одному острові живуть люди. З’явилися вони на картах в 1741 році, коли їх відкрив Вітус Берінг.

Відкрив випадково, коли повертався з другої Камчатської експедиції, і попав під шторм. З 31 чоловіка 13 під час зимівлі померло, в тому числі і Берінг, корабель був розбитий. У 1860-х роках, коли Росія продавала Америці Аляску, мали продати і командори, але про них майже забули. Кинулись, коли Аляска була вже продана. Продавати в загрузку було якось не солідно. Але знайшли такий варіант: просто здали американцям в оренду. І лише на початку ХХ століття командорські острови відійшли без всяких аренд до Росії.

Це – справжній край землі. За 250 км від Камчатки. З одного боку Берингове море, з іншого – Тихий океан.

Про своє перебування на Командорах

«Найперша людина, яка там допомагала – це начальник міліції Алеутського району майор Олександр Орлецький, - розповідає Олександр Волощук, - Він сам українець, родом з Чернівців, 10 років на острові Беринга. А взагалі на Камчатці він близька 30 років. Завдяки йому я практично ні за що не платив. Кілька днів перебував на території заповідника.

Все населення островів – 750 чоловік. Готелю немає, всі живуть в селі Нікольському. Влітку там багато туристів, в основному європейці, місцеві селять їх у себе вдома, але це коштує від 600 до 1000 рублів за день.

До того ж я жив у чудовому місці на березі Тихого океану у невеличкому будиночку, який побудував місцевий художник, письменник, яхтсмен і мандрівник Сергій Босенюк. Сім днів я подорожував пішки, з них 5 днів знаходився на території заповідника. За ці п’ять днів не бачив жодної людини. І коли вже повернувся у Нікольське, то зрозумів, що людина там взагалі не потрібна.

Там царство дикої, незайманої природи, якою вона була створена кілька мільйонів років тому. Там звірі, які не бояться людей з однієї причини – вони їх ніколи не бачили. Іду по березі Берингова моря, і з нори вискакує пісець і не знає, що робити. Я роблю крок до нього, він відбігає на крок, стоїть і дивиться. Я його фотографував, він нормально позує. Те ж саме куропатва вона не тікає, її легко сфотографувати.

На Командорах немає жодного дерева. Хіба що невеличкі кущі з погнутими стовбурами, дуже багато грибів і ягід, морські котики і леви. Якщо поглянути в енциклопедію, там буде сказано, що на командорах дуже складний клімат: у середньому 12 сонячних днів на рік. За час, коли я там був, було 2 сонячні дні, три дні тривав там шторм, решта часу – була просто похмура погода, з вітром, хмарами, дощем.

Коли я лишав командори, була така думка, що якби хтось мені запропонував залишитись на цих островах кілька років у якості Робінзона, я б погодився».

Зустріч з камчатським чернігівцем: «Знайдіть мені мою першу любов»

«На Камчатці перебував майже 1,5 місяця. Дістався автостопом до Магадана по шляху, який два роки тому пройшов, і вже звідти дістатися до Камчатки. У Петропавловську-Камчатську мене приймав українець, Володимир Бондаренко. Там він людина досить відома. Фотохудожник, президент фотоклубу «Камчатка», сам з Черкащини. Він влаштував проживання і зустрічи з людьми. Я потрапив на свято української культури. Познайомився там майже з усіма вагомими журналістами. Там сходив на Авачинський вулкан. Його висота – 2741 метр. І відчув на собі землетрус.

Одну ніч провів на березі озера Ікар. Це озеро знаходиться в кратері потухлого вулкану. У ньому немає ніякого життя – там через те, що це вулкан, є речовини, які не дозволяють нікому жити – ні рибам. Нащадок родини Шевченків, праправнук рідного брата Тараса Шевченка Йосипа у місті Єлізово. Звати його Андрій Лисенко, йому 34 роки, він працює в ДПС. Він допоміг побачити ведмедя.

На Камчатці познайомився з Михайлом Климентом. Це чернігівець, сам родом з Носівки, відомий авіатор. Йому зараз 69 років, але він літає і досі на саморобному літаку. Каже «Я живу, доки літаю». Дуже любить Камчатку і камчатське небо. Він попросив знайти своє перше кохання, ще шкільне. Коли він у 50-х роках навчався в школі в Носівці, у нього була перша любов – дівчина Ала Супрун. Потім він полетів на Камчатку, вона з батьками переселилася в Городню, деякий час вони листувалися, але потім чомусь все це втратилось. І він каже, що якщо вдасться її знайти, він запросить її в гості на Камчатку, може навіть дорогу оплатити, щоб просто її побачити».

Уранова копальня Бутугичаг: Дитяча гойдалка посеред колючого дроту

На урановій копальні Бутугичаг Олександр Воло щук був уже два роки тому. Але був там поспіхом, тому побачив дуже мало. Цього разу вирішив присвятити Бутугичагу два дні з ночівлею на території цього колишнього табору ГУЛАГу. Цього часу вистачило мандрівникові, щоб побачити практично весь бутугичаг.

Він складається з п’яти великих таборів. Я дослідив всі 5 з них, починаючи від уранозбагачувальної фабрики. Не зважаючи на те, що ця фабрика і сам рудник не працює вже 53 роки, але радіаційний фонд лишається там на рівні від 350 до 700 мілірентген на годину. На найбільш небезпечному місці перебував лише 40 хвилин.

Знайшов кладовище адміністрації, де ховали офіцерів, конвой, обслугу, і кладовище, де ховали зеків. Більшість могил розриті ведмедями, тому що ховали на невеликій глибині. Грунт у тих місцях – фактично суцільна скеля, тому копати глибокі могили не було фізичної змоги. Гробові дошки, кістки людські лежать. Кладовище адміністрації взагалі ніхто не впорядковував, а на кладовище зеків приїжджав єпископ Магаданський і священники з навколишніх селищ, зібрали кісточки в одну загальну могилу, насипали курган, поставили пам’ятний хрест. Але все одно, ідучи по схилу сопки, можна цих кісток побачити чимало.

«Я піднявся на самий верхній табір ОЛП «Сопка». Він був найбільш небезпечним, тому що звідти майже ніхто не повертався. Там надзвичайно складні погодні умови: взимку там морози тривають по 4 місяці не менше 50 градусів. Там завжди дуже сильний вітер. Влітку – майже немає сонця. Там майже нема води.

Але там був табір. Завдяки тому, що він знаходиться далеко від доріг і від людей, він досить непогано зберігся. Хоча уранова копальня вже 53 роки, як закрита. Стоять будинки, збереглись навіть деякі дерев’яні дахи. І коли я гуляв по цьому таборі, то зрозумів, що він мав вигляд міської вулиці: все було впорядковано, красиво і чисто. А серед табору, серед колючого дроту – дитяча гойдалка. Вже потім у музеї мені розповіли, що на території табору жив разом з сім’єю начальник табору, майор Макєєв. І от для його дітей побудували таку гойдалку з металевих прутів і дерева. І от вона залишилась там і досі. Довкола неї – колючий дріт, бараки, зона. І там жили діти».

Українська громада в Росії не завжди дружна

Олександр Воло щук розповів, що не завжди між українцями в Росії панує злагода. Наприклад, у Томську чернігівці чомусь не люблять вихідців із Західної України. Вихідців із Чернігівщини там багато, і вони посідають вагомі посади. Це кілька професорів у Томському державному університеті, кілька значних медиків, один чемпіон світу з пауер-ліфтінгу, заступник декана журналістського університету.

Багато хто з камчатських українців від’їжджає назад на Україну. Єдина на далекому сході українська газета «Батьківщина» видається за гроші партії «Единая Россия». Єдиний на Камчатці український клас – із нього від’їжджає вчителька. Нова вчителька погодилась вести, але за дивної умови: сказала, що буде вести український клас, але російською мовою. Краща ситуація з розвитком української культурі на Владивостоці.

……………………….........................

Взагалі за час подорожі Олександр Волощук стоптав три пари взуття і витратив близько 10 тисяч гривень. Сьогодні він вже планує свої наступні подорожі: у Червні він збирається здійснити маршрут через Санки-Петербург, Мурманськ, побувати у Норвегії і Фінляндії. А блище до осені вирушити на Близький Схід.

Збільшити

Прес-конференція у Просвіті

Збільшити

Прес-конференція у Просвіті