Чернігівське міське телебачення: Погляд крізь час. ВІДЕО

Скоро, 26 грудня Чернігівське міське телебачення святкуватиме 17-річчя.

Не зважаючи на свій юний вік, воно має цікаву історію. Як воно з’явилось і хто робив перші телепрограми?

Відповідали на ці питання журналісти, які з перших років працювали на телебаченні. Серед них – Юрій Тосенко і Владислав Савенок.

Юрій ТОСЕНКО стояв біля витоків міського телебачення і працює завідувачем редакції музичних і дитячих програм ТРА «Новий Чернігів».

Він веде всі музичні програми на міському ТБ, має відзнаку «Ветеран Таврійських ігор», лауреат Всеукраїнської премії «Золоте перо Жар-птиці» (1998 рік).

- Міське телебачення виникло 17 років тому. Створене воно було рішенням сесії міської ради. Тоді ми знаходились у приміщенні міської ради.

Нам дали три кімнати. Одна була технічна, там де монтувались програми, в іншій працювали журналісти та оператори. А одну кімнату, таку невеличку, ми зробили для студії. Вішали «задник» із сукна, на фоні якого знімати перші програми.

Це були «ВеЧер» Жанни Лозанюк, аналітичний огляд подій у місті. Друга була моя, до речі, перша музична програма в нашому місті, і вона називалась «Гоп-Топ».

- А ви як прийшли на телебачення, і чому займаєтесь саме музикою?

- Ще зі шкільних років я цікавився музикою. Навчався в другій школі, яка тоді була на Валу, дуже «продвинута». Ми обмінювались записами, слухали «Бітлз», «Роулінгстоунз», «Діп Пьорпл». Усі мої знайомі меломани не обмежували себе якимись рамками, а намагались слухати все, що потрапляло до рук.

У восьмому класі я створив вокально-інструментальний ансамбль класу. Потім вступив до радіомеханічного технікуму – це був 1979 рік. В Україні і в нашому місті почали створюватися перші дискотеки. Разом зі своїм одногрупником Сергієм Галибою ми створили теж дискотеку «Сузір’я». Вона брала участь у міських обласних конкурсах дискотек, які тоді проводив Комсомол.

Після армії я працював у комсомолі і залишався меломаном. Навіть був редактором першої невеличкої музичної газети «Меломан».

А потім я пішов працювати у радіоредакцію на радіоприладному заводі. Перший директор нашого телебачення, Федір Лесюта також тоді працював на цьому підприємстві. Він і запропонував мені нове місце роботи - на телебаченні, посаду музичного редактора.

- Чи не було вам складно робити перші програми, не маючи досвіду у тележурналістиці?

- Перед тим, як робити програму, з’їздив до свого старого приятеля у Київ – Анатолія Матвійчика. Зараз він – народний артист України, а тоді був ведучим перших музичних програм на українському телебаченні. Він також писав пісні, які потім виконували наші відомі артисти – Ірина Білик, Руся тощо. Анатолій якийсь досвід мав, тому перші поради отримав у нього.

- Яку техніку мало наше телебачення?

- Була на той час нова і професійна апаратура, але складнощі були з якісним прийомом сигналу.У РТПЦ стояв напівкіловатний передавач. Він був слабенький, тому в телевізорі у кожного був різний прийом сигналу. У того, хто мешкав біля вежі, краще показувало, а на Подусівці, наприклад, гірше. Але людям було цікаво, бо місцеве телебачення було новинкою. Нас охоче дивилися. Мене пізнавали на вулицях міста, брали автограф.

Хто просто чіплявся з бажанням познайомитися, хто пальцем тикав і казав: «О, Гоп-топ пішов!».

- Поступово працівники набирались досвіду. Приходили цікаві люди, які робили власні програми. Дійшли і до прямих ефірів. Нині на ТРА «Новий Чернігів» працює близька сорока чоловік.

Навіть анімаційні мультики знімали. Колись у нас працював відомий грузинський дитячий письменник Гурам Петріашвілі. Він писав сценарій і майстрував персонажів, які «оживали» під об’єктивами телекамери.

Хотів би ще сказати про одну людину, яка мала великий досвід і передавала його нам. Нашому телебаченню пощастило, що на ньому працював єдиний у нашому місті професійний кіно- і телеоператор Сан Санич Любенко. Нині, на жаль, покійний.

- Що вам запам’яталось з роботи?

- За 17 років моєї роботи на міському телебаченні було багато цікавих подій. Пам’ятні поїздки на фестивалі у різні кінці країни, зустрічи з вітчизняними і зарубіжними зірками. Але про все це розповідати займе багато часу.

Владислав САВЕНОК розповів про інший бік історії міського телебачення – як створювались інформаційні та аналітичні програми.

Владислав Савенок присвятив телебаченню майже 10 років: відпрацював з грудня 1992 по жовтень 2001 року.

- Пробувався на телебаченні зніматись я ще до його відкриття. А прийшов на телебачення у грудні 1992 року, коли частина працівників редакції вийшла з газети «Чернігівські Відомості». Нас було троє – Олена Кияшко, Василь Струтинській і я.

Ми не підтримували критичний курс газети щодо Незалежності України. Тоді Жанна Лозанюк мені зателефонувала і сказала: «Влад, іди до мене, мені треба журналіст на новини». Я десять днів відпочив після однієї роботи і прийшов на міське телебачення.

- Чи були тоді професійні тележурналісти?

- Жанна Лозанюк була по суті єдиною журналісткою, яка крім своєї журналістської освіти мала кількамісячне стажування в Москві – по-моєму, на першому каналі. У мене таке професійне телевізійне стажування відбулося тільки у 1997 році.

Журналістами за освітою були Жанна Лозанюк, Ірина Садчікова і Владислав Савенок. Потім Жанна Лозанюк пішла, прийшла Ольга Капустян. Це було десь в 1995 році.

А оці телевізійники набирали собі випускників педвузів. Наприклад, Маргарита Асташина набирала дітей і вчила їх телебаченню. І потім ці дітки стали гарними журналістами. Серед них Олена Чижова, вона зараз головний редактор міського телебачення в Москві.

Багато зробив для тодішнього телебачення Олександр Любенко. Він закінчив відділення кінематографії в Києві, тобто був професійним кінооператором. І виходячи з того піднімав планку телебачення. Після того, як Жанна Лозанюк пішла, він привчив нас випускати експрес-новини – коли повідомлення про новину займає не більше 20-40 секунд.

- Як вам працювалось?

- Увесь час я по-суті очолював інформаційну службу. Також я вів програму «Я сидів читав газету», якій потім дали іншу назву «Прес-скринька». Це був огляд преси.

А після того, як я закінчив курси при Інтер’юзі у Києві в 1997 році, на мене повісили інформаційну редакцію. Я її очолив і підписав собі смертний вирок: бігати куди завгодно, знімати у суботу і неділю, без вихідних – працювати «от і до». Бо це був час налагодження механізмів. Зараз, я знаю, у журналістів на телебаченні є вихідні, а тоді їх доводилося буквально «вигризати».

- Пам’ятаю, на початку 90-х мої батьки увесь час дивились саме чернігівське міське телебачення. Бо, по-перше, тоді було багато цікавої музики і різні фільми…

- Піратські фільми постійно були. Коли тільки Жанна пішла, цей процес поставили на законодавчу базу, і Ольга Капустян вже видавала тільки ліцензійні фільми, пускати в прокат які мала дозвіл. А за часів Жанни не було такого законодавства, і там крутилися такі шедеври, які зараз по 1+1 повторюються вже легально.

- Розкажіть, будь ласка, про Жанну Лозанюк. Мені казали, що новини, які виходили в час її роботи на телебаченні були особливо «гостросюжетними»: там могли показати то рекет прихованою камерою, то арешт великого мафіозі…

- Жанна Лозанюк – то була безстрашна жінка, і вона наїжджала буквально на всіх і на вся. Вона не боялась критикувати владу. І ми, дивлячись, що вона такий герой, як ми могли відставати від неї?

А тоді час був такий, також була криза, первинне накопичення капіталу. Тож рейтинг програми «ВеЧер» був високий у Чернігові. Бо люди вмикали телебачення, щоб почути «разоблачения».

Інша справа, як ця програма монтувалася. Життя на телебаченні завмирало, і все було направлено на те, щоб тижневу програму змонтувати. Цей процес ішов годин 8 чи 10, всі камери були зайняті, весь монтаж зайнятий, а їх і не багато було – все віддавали на цю програму.

- Чого не вистачає сьогодні тележурналістиці, на вашу думку?

- Зараз загалом журналістика підпадає під піар. Це телебачення органів влади часто. Начебто і журналісти поспішають допомогти людям, але мені здається, що це телебачення не таке народне.

Крім того, на загальнонаціональному телебаченні зараз панує мода на гарячо-кримінальні новини. Воно перетворюється на телебачення «ужастиків».

З одного боку проблема телебачення - це домінування прес-служб, які нав’язують свою точку зору, це рафіновані новини, вигідні тим чи іншим органам влади, а з іншого боку це «ужастіки», і вони журналістику нівелюють.

- Які з тих сюжетів чи програм, які ви чи ваші колеги знімали, вам запам’яталися?

- У 90-ті роки мені потрібно було робити новини і тижневу підсумкову програму. Як зараз пригадую: період відпусток, день рибалки, а у мене сюжетів немає. Ну я знаходжу якусь там проблему, іду знімаю на вулиці сюжет, потім іду до Десни, знімаю сюжет про рибалок, потім біля П’ятницької церкви щось знімаю.

Іще мені запам’ятався сюжет про те, що на Подусівці на деревах поселилися сови. Я робив його для Чернігова і на «Новий канал». Ті сюжети, які я одночасно робив і на своє телебачення і потім на 1+1, Новий канал, на СТБ, на ICTV, більше запам’яталися, бо до них було більше уваги, і ти намагався їх, як то кажуть у нас журналістів, «вилизати».

Цікаво робити було програму про відпочинок чорнобильських дітей в таборі в Алушті. Це кайф, коли наша знімальна група їздила туди на поїзді, знімала дітей. Я пригадую, як вони у мене сиділи на пляжі на колінах, розказували про свій відпочинок і передавали привіт, але в тому сюжеті я робив суттєву помилку: я вдягав темні окуляри, коли з дітьми спілкувався, а це канонами тележурналістики заборонено. Про це я дізнався тільки в 1997 році, коли закінчив телевізійну школу новин.

- Особистість тележурналіста… Якими рисами потрібно володіти, щоб бути тележурналістом?

- Спільні риси для всіх журналістів: треба мати інтелект і бути перш за все цікавою людиною. Щоб цікаво показати ситуацію і розуміти, в чому ж її унікальність. Але в тележурналістиці багато значить обличчя, щоб люди бачили очі журналіста, і дивлячись на нього, розуміли, чи можна довіряти цій людині, чи ні.

Конкурс краси - 1996 рік. Частина 1: "Перезаписуємо!"

Частина 2: "... більше любите блондинок чи брюнеток?"

Телебачення – це в першу чергу журналісти, редактори та оператори, які на ньому працюють. Сьогодення чернігівського міського телебачення не менш цікаве, ніж його історія. Але це вже тема для нового матеріалу.