«Срібний вік» у стінах «Чернігівського Лувру»

Виявляється, що усілякі «цікавинки» чекають на відвідувачів не лише в паризькому Луврі, але й у нас, на славетній Чернігівський землі – у приміщенні колишньої жіночої гімназії, де з 1983 року розміщується Чернігівський Художній музей.

Поринаючи у льохи Художнього музею, ніби потрапляєш до казематів таємничого замку. Що там зараз відбувається? А відбуваються там вистави Драматичного простору Художнього музею.

Незвичне поєднання – музей і театр. «Майстерня Драматичного простору Художнього музею – це така община, у якій поєднується гра та аналітичний семінар. Гра – священна, а матеріал – коментує те, що робити», - зазначив ідеолог проекту Роман.

Драматичний простір Художнього музею – особливий театр. У нього грають не професійні актори, а звичайні студенти, які є за своєю суттю творчими людьми. Вони не без допомоги свого наставника Романа, який забажав залишитись невідомим, ставлять вистави. Координатором проекту виступила директор Чернігівського Художнього музею Ірина Ральченко.

Всі їх проекти просякнуті філософським змістом, глибоко психологічні, а іноді навіть містичні. 12 грудня 2008 р. актори Драматичного простору Художнього музею презентували публіці староноворічний концерт-виставу, яка була повністю побудована за віршами Йосипа Бродського.

Для акторів зі студентських лав Євгена Йовенка, Костянтина Сінькова, Івана Галігрова, Олексія Поповича, Анастасії, Івана та Леоніда Качановських цей виступ був дебютом. Для інших, професійних акторів Молодіжного театру Тетяни Салдецької та Олексія Щевельова, - це був ще один вдалий виступ. Точнісінько так, як і для провідного актора цього театру Руслана Микаілова, який грав самого Йосипа Бродського.

Як справедливо зазначили під час дійства самі актори, Олександр Пушкін закінчив одну епоху, а Йосип Бродський – іншу. Це, безперечно, була знакова фігура у світовій літературі.

Актори поставили певне дійство, яке складно якось назвати. Тут читалися вірші, актори відобразили дух епохи «срібного віку». Це створював особливий антураж, музичний супровід, пісні під гітару та танці. Також все це поєднувалось з біблійними сюжетами народження Христа. Актори намагалися відобразити внутрішній світ Бродського і те середовище, яке його оточувало. Тому отримали певний мікс, який не містив і не повинен був містити якусь єдину сюжетну лінію. Кожен глядач бачив виставу по-своєму. І це було метою організаторів. Вдало підібрані вірші Йосипа Бродського створювали особливу атмосферу «срібного віку», залишаючи простір для роздумів і самовдосконалення.

За коментарями стосовно концерту-вистави вирішила звернутися до ідеолога Драматичного простору, старшого наставника молодих акторів Романа.

- Що ми сьогодні бачили на сцені? Здається, Вашим завданням було відобразити дух епохи?

- Так, це час, коли почав з’являтись рок-н-рол. Я протестую проти того, щоб Різдво було народним святом. У нас такий пішов акцент, що за цим стоїть великий зміст. Для Бродського як для поета це був такий дивний момент – Різдво. У нього багато життєвих колізій відбувалось саме під Різдво. Дивно чомусь. Я подумав, що це, можливо, пов’язане з якимись психологічними мотивами. Тобто, внесена певна невеличка драма, певна зосередженість на зупинці світу. Зупинити і дуже вдумливо спробувати зрозуміти, який зміст був схований у цьому всьому.

- Так, це все творчість Бродського. Кожен рік він писав по віршу. Кожен актор обрав собі по віршу, і ми отримали таку просту конструкцію. Сценарій тут не потрібно було писати: вони просто взяли і обрали собі вірші (у Бродського чотири томи віршів). Кому який вірш сподобався, той вони і прочитали. Це дуже демократична форма.

- Кому належить ідея поставити цей концерт-виставу за різдвяними віршами Йосипа Бродського?

- Це не зовсім присвячено Бродському. Ця вистава присвячена темі Різдва. Але отримали вечір Бродського.

- Як Ви вважаєте, Ваша мета була досягнута акторами? Співпало те, що бажалося побачити на сцені і те, що ми побачили сьогодні?

- Ні, звичайно. Всередині завжди ми бачили більш об’ємно і спокійно. Але з’явилась публіка – і з’явився новий зміст. Звичайно, актори тільки навчаються, і я в них навчаюсь. У сенсі технології ведення уваги і розкриття сакрального змісту – це була боязка спроба. Я подумав, що вона і повинна бути такою цнотливою, наївною. І тут це дозволило. Наступний проект буде вимагати від акторів більш міцної технології у плані володіння голосом і таке інше.

- Це 200-ліття Гоголя. Є така метап’єса «Любов до деталей смертельного універсуму». Вона присвячена складному гоголівському періоду, пов’язаному з переоцінкою духовних своїх внутрішніх колізій, його відмови від художньої творчості і його відходу до релігійного усвідомлення світу. Ми спробуємо зрозуміти, що з ним відбулося. Мова не буде йти про Гоголя як автора «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки». Там він повинен постати як юродивий у Христі, святий чи доморощений ментор чи невдалий примітивіст. Ми хочемо зрозуміти полеміку сучасників, які сильно бунтували проти його листування. Мені подобається, що цим займаються молоді, оскільки мені завжди цікаво, як у цій «цифровій молоді» відбивається зміст, пов'язаний з класичними текстами.

- Ви казали, що актори чомусь вчаться у Вас, а чомусь Ви у них. В чому це полягає?

- Мій вплив є на завершальному етапі, коли потрібно усьому цьому надати якоїсь форми. Моя мрія – щоб кожна репетиція ставала цілісною виставою. Це повинен бути демократичний простір, де кожна індивідуальність могла вирватись з-під впливу певних шкіл та методологій. Складніший шлях формування змісту індивідуальності.

Я вчусь в них невмінню. Коли людина входить в зону незнання, вона ще не знає, які небезпеки там на неї чекають, вона йде туди «без даху», дуже мужньо. Професійний актор (про професійного про себе я кажу у лапках) вже знає речі і не наважується туди йти. Він розуміє, що він не має відповідного посуду, який би вмістив весь зміст, чи він просто бреше. Театр поганий тим, що у ньому неможна брехати. Я у них вчусь тому, що б сам не наважився зробити. На територію невідомого вони йдуть дуже сміливо. І іноді вони розкривають такий сенс, в якому я б засумнівався. Якщо заважають сумніви, то їм вони поки не заважають. Цьому відкритому погляду у них можна вчитись.

- Вони якось самі знаходяться. Я колись дав собі слово, що шукати акторів не буду. У мене завжди виникала підозра, коли дорослі чоловіки оточували себе молоддю. В цьому є щось дивне. Мені здається, якщо вони самі приходять, у них є до цього якійсь поклик. Простір працює на те, щоб зібрати творчі одиниці. На жаль, у Чернігові немає середовища, де можна пробувати…

- Якого середовища немає у Чернігові? Що Ви маєте на увазі?

- Питання полягає у тому, якщо біля мене немає людини, розумнішої за мене, то я нічого зробити з собою не можу. Біля мене немає людини у тисячу разів крутішої за мене, то ти хоч набирай молодь, хоч ні. Тоді ти будеш самостверджувати себе. Якщо біля тебе є «крутіші» люди, тоді ти можеш щось робити.

- Ні, це ніяк не провінція. У тому змісті, що зараз настільки час став щільним, що у Києві, що у Чернігові. Як у Києві неможливо у театрах зібрати людей: всі чи на зйомках, чи… Так і тут. Питання тільки у тому, що і у Чернігові може бути, як у Москві. Москва може бути неймовірно провінційною, Київ буває теж… Там теж немає середовища. Його немає через те, що ми стали сильно роз’єднані. Такий час. І якісь речі не припускаються навіть у просторі. От актори сюди прийшли – і це з одного боку, випадковість, а з іншого – зовсім ні…

Ось на такій філософській ноті дозволю собі зупинити розмову з творчою людиною. Що чекає цей театр попереду? Думаю, що багато творчих звершень. Актор ще здивують публіку.

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити

Збільшити