Яскраві грані таланту

Двадцять років тому на професійну сцену вперше вийшов артист Валентин Корінь, зарахований до творчого складу Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка як артист-вокаліст.

Вже з першої своєї ролі в опереті „Жіночі пристрасті” він заявив про себе як талановитий артист і співак, наділений чудовими вокальними даними.

Не помилюся, коли скажу, що нікого з тих, хто чув його оксамитовий бас-баритон, не залишає байдужим у його виконанні вокальні партії з музичних вистав і концертів театру. Від ролі до ролі, від одного сценічного образу до іншого зростає його акторська і виконавська майстерність. Гармонічне поєднання вокального і драматичного обдаровання артиста – рідкісне явище в акторській природі, і в цьому полягає неординарність його творчого обдаровання.

Повертаючись у минуле, Валентин Петрович пригадує своє дитинство, перше захоплення театральним мистецтвом, яке переросло у справжню любов до театру і стало улюбленою справою на все життя.

– Валентине Петровичу, так з чого ж все починалося?

– Моя любов до театрального мистецтва і захоплення ним почалося ще в шкільні роки. У нас у школі було багато різних гуртків художньої самодіяльності, але чомусь тримався саме драматичний. Ми з друзями робили невеличкі етюди, сюжети яких самі ж і фантазували, ставили невеличкі п’єски не тільки на шкільній сцені, а й у сільському клубі, і я був приємно здивований, коли односельці запитували: „А коли ви ще будете виступати?” Тоді я зрозумів, що це людям подобається. Ніде правди діти, мені й самому подобалось грати на сцені Всі мої товариші – „колеги” по драматичному гуртку, і я в тому числі, отримували від свого захоплення велике задоволення і справжню насолоду.

– А співати коли почали? Як Ви обрали для себе єдино вірну життєву дорогу?

– Моя старша сестра добре співала, і я почав співати, любив копіювати співаків. Бувало, почую по радіо чи по телебаченню, як хтось співає, і починаю копіювати, але в дитинстві чомусь соромився співати, і можна сказати, що драма тоді переважала. А потім відчув, що з’являється голос, даний мені природою, в цьому, звичайно, моєї заслуги немає. Після школи було важко визначитись, ким бути, але мене, все таки, потягнуло співати, тому для початку вступив до Ніжинського культосвітнього училища на хоровий відділ. Навчався там два з половиною роки. Мені було цікаво пізнавати теорію музики, оволодівати практичними вокальними навиками. Після закінчення училища трохи попрацював у своєму сільському клубі художнім керівником, а навесні 1981-го пішов служити в армію.

– Ви служили в Україні?

– Ні, я служив у Новосибірську. Там теж співав у військовому ансамблі, трохи грав на баяні. А потім, після армії, поїхав у Молдавію до сестри у гості, і там вступив до Кишинівської державної консерваторії. Спочатку вступив на підготовчий курс, тому що не було часу готуватись до консерваторії після армії. Провчився на цьому курсі два роки, а вже з 1985-го по 1990-й роки навчався в консерваторії, після закінчення якої отримав диплом оперного і концертного співака. Восени 90-го прийшов на роботу до театру, а вже у 91-му поїхав з театром на свої перші гастролі: Прилуки – Полтава – Прилуки... Таким був початок мого творчого шляху.

– Ви приїхали до Чернігова за призначенням?

– Ні, у мене був вільний диплом, адже тоді вже почалися нові часи – перебудова і таке інше. У мене була можливість залишитися в Молдавії, але для того, щоб працювати в національній культурі, треба добре знати мову і звичаї народу, любити їх, відчувати. До того ж, там саме почалися неспокійні події у Придністров’ї, тому я вирішив поїхати на батьківщину, адже я сам родом з Чернігівщини, з села Мньов Чернігівського району. Я й так довго „блукав по світу”, потягло на рідну землю, де народився. Ось так я опинився у цьому театрі. Була іще одна причина тому, що я приїхав до Чернігівського театру. Якось я прочитав у журналі „Україна” статтю В. Грипича про те, що в ньому готується до випуску дума-опера „Сліпий” за поемою Т. Г. Шевченка, і мене вразило, що театр піднімає такі полотна. Пізніше мені довелося співати в „Сліпому” партію Кобзаря. Я дуже люблю цю виставу. Взагалі, мені здається, я не помилився у виборі театру.

– Яким було ваше перше враження про наш театр?

– Дуже добрим! Хоча я й сам співав, мав уже консерваторську освіту, але коли почув, які голоси були в театрі, то був просто вражений, як співають досвідчені актори в обласному музично-драматичному театрі. Я приїхав до Чернігова влітку, коли театр був на гастролях, але потім розпочалася підготовка до нового театрального сезону, і я познайомився з трупою, з репертуаром, побачив і почув акторів, які полонили мене своїм виконавським талантом. Це було вражаюче.

– Після дебюту в ролі Тимоша, сільського парубка у виставі „Жіночі пристрасті”, де Ви вперше зачарували чернігівців своїм прекрасним, неповторним голосом, пройшло багато часу, багато води збігло. Ви вже, можна сказати, ходите в корифеях театру, зіграли багато різних ролей у різножанрових виставах, таких як Батько в опері М. Аркаса „Катерина”за поемою Т. Г. Шевченка, Карась і Імам у народній опері „Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського, Димба в опереті „Весіллі з генералом” за творами А. Чехова, Виборний у народній комедії „Наталка Полтавка” І. Котляревського на музику М. Лисенка, співали арії з класичних опер і оперет у концертних програмах театру, грали суто драматичні ролі, такі як Чубуков у „Освідченні” А. Чехова, Дончук і Раду у легенді „У неділю рано зілля копала”за О. Кобилянською, Дудукін в мелодрамі „Без вини винуваті” О. Островського, Калошин у трагікомедії „Історія з метранпажем” О. Вампілова, Скорик у музичній комедії “Сватання на Гончарівці”, Іван Никифорович у сюрреалістичній містерії “Миргород” та інші.А які ролі Вам найбільше до вподоби, драматичні чи комедійні? З вокалом чи без нього?

– Я, наприклад, з задоволенням пригадую одну з моїх перших, суто драматичну роль, без вокалу, - роль студента Микити Нелапаного у комедії „Рожеве павутиння” Я Мамонтова, яку ставив у нас запрошений режисер Костянтин Пивоваров. Велике значення для мене має те, з яким режисером працюю, це – найголовніше. Я дуже вдячний режисерам театру, з якими мені довелося працювати над ролями, які навчали мене оволодівати мистецтвом драматичного актора, - перш за все покійному Грипичу Володимиру Григоровичу, режисерам, з якими працюю нині, - Карасьову Миколі Олександровичу та Вірі Андріївні Тимченко, а також диригентам - Котеленцю Юрію Івановичу, Білоусу Дмитру Максимовичу, Ткачуку Анатолію Павловичу, моїм учителям і наставникам у театрі. А ролі я люблю такі, де була б психологічна глибина образу, а не просто механічне проговорювання тексту. Взагалі я люблю і з задоволенням працюю у драматичних виставах, хоча і співати також дуже люблю.

– А як Ви ставитеся до партнерів, котрі з Вами на одній ролі?

– Позитивно. Мені це допомагає в роботі, я вчуся у партнера, вважаю, що в такому разі виникає здорова конкуренція, і вона стимулює в роботі над образом. Але я ніколи не заздрю, мені це почуття не властиве. Якщо я буду заздрити, то я ж сам себе з середини буду з’їдати. Так не можна. На жаль, не всі так думають і не всі так чинять. І не тільки в театрі, на превеликий жаль.

– Які Ваші особисті плани на майбутнє? Чи не думали Ви про те, щоб зробити свій творчий вечір? Адже у такого артиста, як Ви, матеріалу з Вашого вокального і драматичного доробку, на мою думку, більше, ніж достатньо, та й глядачу було б цікаво. Як Ви гадаєте?

– Важко сказати. Вийти на сцену з творчим звітом перед глядачами – це дуже відповідально, хоча і заманливо. Зізнаюся, що я просто про це ще не думав. А поки що я хочу просто працювати, отримувати задоволення від роботи і приносити задоволення своєму глядачу.

– Дякую Вам, Валентине Петровичу, і бажаю нових творчих успіхів!

Розмову вела Ольга Зеленська,
керівник літературно-драматургічної
частини театру, театрознавець