Останнє оновлення: 09:59 вівторок, 10 грудня
Пам'ятаємо
Ви знаходитесь: Культура / Архітектура / Життя і долі. Захищав країну, якій був непотрібен
Життя і долі. Захищав країну, якій був непотрібен

Життя і долі. Захищав країну, якій був непотрібен

Протягом усього свого свідомого життя щороку в квітні-травні в газетах я читала про бойові подвиги багатьох українців, у тому числі своїх земляків. Про деяких навіть по декілька разів, з перервою у кілька років.

На жаль, ветеранів Великої Вітчизняної стає все менше і менше, тож щороку і звужується коло живих ветеранів, про яких можна написати. Але непогано б вшанувати пам’ять тих, кого вже немає в живих.

Переді мною все частіше поставало питання: чому протягом 65-ти перможних років ніхто жодного разу так і не написав про мого батька, хоча заслуг та нагород він мав чи не найбільше серед своїх односельців?

Втраченого не повернеш

Віталій Амосович Кожедуб пішов на флот 5 травня 1939 року, а повернувся лише в кінці 1946-го. Нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора, медалями «За оборону Ленінграду», «За оборону Кавказу», «За Перемогу над Німеччиною» та іншими орденами й медалями. Тричі поранений.

Батько, доки був живий, чи не щодня згадував ту кляту світову бійню. Дим війни для нього не розтанув і через десятки років. Я змалечку слухала про його бойові подвиги та подвиги його однополчан.

Дуже шкодую, що всі ті розповіді не записала: навчання, робота, сім’я, все ніколи, все залишала на потім. А тепер не повернеш втраченого. На жаль, батько не зустрічає уже 13-ту переможну весну, бо помер 7 квітня 1997 року, не доживши одного місяця до 52 років Великої Перемоги.

Бойовий шлях

Віталій Амосович Кожедуб, 1920 року народження, житель села Осьмаки, інвалід війни. Воював на Ленінградському та Північно-Кавказькому фронтах.

Чорне і Балтійське моря, Ленінградська блокада, знову Чорне море і Кавказ… Одержав перше поранення осколками в голову 6 липня 1942 року. Жовтень 1942-го – поранений в ногу, куля вийшла навиліт, лікувався в госпіталі півтора місяця. Вийшовши з нього, через 10 днів (29 листопада 1942 р.) був знову тяжко поранений в легені осколком снаряда. Знову госпіталь та тривале лікування. Пройшов усе пекло війни. І дивом залишився живим.

«Героем может быть только коммунист!»

Так заявило тодішнє військове керівництво, коли за один і той же подвиг, який здійснили два бійці, одному дали звання Героя Радянського Союзу, бо він був комуніст, а моєму безпартійному батькові – орден Бойового Червоного Прапора.

На початку війни, у 1941 році Віталій Кожедуб воював на півострові Ханко (Гангут), який розташований на вході в Фінську затоку і з перших днів війни став найважливішим стратегічним пунктом. Ханко був взятий Радянським Союзом у довгострокову оренду в березні 1940 року, після закінчення фінської війни.

Захисники півострова не тільки не пропустили в Фінську затоку жодного великого ворожого корабля, що могло мати серйозну загрозу для Ленінграду, але й відтягли на себе в найрішучіший момент значні сили противника. Оборона півострова тривала 164 дні. Захисники були непереможними.

В один з таких боїв від бомб стугоніла земля й вирувала вода на морі, а ворожі літаки з висоти вели обстріл та закидали бомбами радянські катери, які тонули один за одним. Крім одного, на якому вели бій зенітний кулеметник Кожедуб та його бойовий товариш Тригуб (всі інші матроси та командири загинули).

Віталій Кожедуб із зенітного кулемета збив ворожий літак, який кілька разів робив спробу атакувати їхній катер. Вони вдвох привели катер у порт. Обидва бійці були нагороджені: Тригуб одержав Героя Радянського Союзу, а Кожедуб – орден Бойового Червоного Прапора.

Спогади...

Батько часто згадував командира Лєднєва, побратимів, з якими служив та воював: Тригуба, Раджабова, Зеленського (з Ушні Менського району, який загинув на фронті) та інших, лікаря з госпіталю в м. Ленінграді Караванова.

Згадував території та міста, які захищав та визволяв: бої на відомій в брежневські часи Малій Землі, під Моздоком (навіть розповідав про напади чеченців), за Анапу, Керч, Очаків – мав звання почесного громадянина Анапи. А ще розповідав, що після визволення цих міст, позував скульптору, який вибрав Віталія Амосовича для пам’ятника матросам.

Боротьба в мирні часи

Війна скінчилась. Але з найстрашнішим ворогом йому довелося воювати більше сорока років, і як виявилося, ці вороги сильніші й непереможніші за фашистів. Їх імена – байдужість, підлість і хабарництво, які процвітали в тій «щасливій країні», що звалася Радянський Союз.

З кожним роком давалося взнаки важке поранення, а групу інвалідності довелося «відвойовувати» десятиліттями.

Згадував прізвище жінки-лікаря Ліфшиц, яка перечила проти того, щоб дати батькові групу інвалідності, сказавши: «Руки, ноги є, який ти інвалід?!» Але ж вона не взяла (чи не хотіла взяти?) до уваги те, що ветеран мав важке поранення грудної клітини, у нього відсутні три ребра, поранені легені.

Одержав групу інвалідності тільки 1988 року. Лише завдяки чесній і принциповій людині – Петру Хомрачу, нинішньому головному лікарю району.

Потопталися по пам’яті

Часто молоді хлопці запитували батька, де воював, які нагороди має. Він охоче розповідав. Але не всі з них цікавилися бойовими подвигами ветерана. Декілька разів молоді односельці і чужі люди (за кимсь вказаною адресою) приходили і за життя батька, і після того, як він давно відійшов у вічність, з метою викупити бойові нагороди.

Їм навіть безглуздо пояснювати, що такі речі не продаються, що це завойовано дорогою ціною: потом, кров’ю, здоров’ям і життям; жахливими випробуваннями, голодом та холодом. Врешті-решт, це сімейна реліквія. Такі речі безцінні.

Батькові бойові нагороди забрав його син Володимир, мій брат, колишній військовослужбовець, та передав в один з музеїв для експонування та зберігання.

А нещодавно одні покидьки, односельці Віталія Амосовича, «привітали посмертно» ветерана та плюнули в душі його нащадкам: витягнувши вікно та зламавши замки на дверях, залізли в хату. Рилися в шафах, виламали двері й розламали шафу в коморі, де висіли морські кітелі й бушлати.

Не просто так перерили всі шафи, вони прекрасно знали, що їм треба: кітель з орденами й медалями. Але, звичайно, нічого не знайшли.

Не шкода того непотребу, який вони вкрали. Шкода, що такі люди як Віталій Кожедуб захищали від фашистів дідів і батьків цих злодюг, через яких жителі села не можуть жити спокійно, чекаючи, кого пограбують наступної ночі. І це – в мирний час.

закрити

Додати коментар:

SVOBODA.FM - LIVE!
Listen on Online Radio Box! SVOBODA.FM

Архів прямих трансляцій на YouTube: YouTube.com/holovatenko

Реклама на сайті SVOBODA.FM

SVOBODA.FM - LIVE!
Фотоновини

  У Чернігові провели Вечір спогадів до дня народження Олександра Норова

SVOBODA.FM

RedTram
Загрузка...
Північний вектор