Життя як є: А був же у нас «Веселий хутір»!

У мальовничому хутірці Капустенці, що причаївся серед розлогого степу на протилежному березі Удаю, побувати ніяк не випадала нагода. Тож цими днями внесли “корективи” у маршрут редакційного легковика.

Завернули з гомінкої автотраси на путівець, що веде у Капустенці. Це, між іншим, єдина дорога (причому, ґрунтова, без твердого покриття), що з’єднує населений пункт із “цивілізацією”.

Подумки співчуваю “аборигенам” невеличкого сільця, уявляючи битий шлях у період дощів чи весняного бездоріжжя. Ні “швидкої” не діждешся, ні до траси не доберешся... Рятуйся, як тільки можеш.

Хоч і рятуватися тут уже майже нікому. Бо на весь хутір – лише шість осель, де ще теплиться життя. І одинадцять їх мешканців, наче на одинокому посеред моря острові: гукай – не догукаєшся, зови – не дозвешся... Особливо, як узимку замете усе довкола снігом. Щоправда, протоптують тоді “стежку життя” через скутий кригою Удай, щоби навпрошки, через сусідню Манжосівку, скоротити дорогу.

У такий спосіб частенько добирається рідня і до Олександри Іванівни Леонтій. Закинула її доля сюди через... кохання. Щире, палке, незрадливе. Знайшов її хвацький парубок Іван у селі, що неподалік, знову ж таки – через річку, на іншому березі Удаю, в чарівних Валках. Але, посватавши, жити покликав у Капустенці.

- Я довго і не роздумувала, - пригадує, посміхаючись, Олександра Іванівна. – Одразу ж погодилась. Бо полюбила свого Ваню, як зараз кажуть, до безтями. Та і село було, як село. Ферма, коні, телята, магазин був і клуб. Біля півсотні хат жилих налічувалось. У кожній – по п’ятеро-шестеро дітей. А то і більше. На вулицях – гамірно, весело. І хутір наш довколишній люд називав “веселим”. На всю округу не було кращих співачок, як капустенські дівчата. Через те і “тягнуло” сюди парубків із Манжосівки, Боршни, Замістя, Дворця (прим. авт.: Заудаївки), Густині, Маціївки. І земляки мої із Валків учащали сюди – Василь Гуньків, Володька Куцюбабин... Як зараз пам’ятаю – побралися ми з Іваном 1 березня 1959-го. Оце б уже в цьому році справили золоте весілля. Жаль, що не судилось... Хоч чоловік і молодший від мене на дев’ять років, але вже двадцять четверте літо, як його немає (тяжка хвороба на той світ забрала). Сама тепер, як билина у полі… Спасибі, донька Валя не забуває, навідується з Боршни, заміж вийшла туди за Толю Фурсу. Та й зять приїздить, і онук Артемко. Діждала і правнучки Сніжани. Ото тільки й радості...

Баба Шура краєчком хустини витирає зволожені очі, кладе на стіл натруджені руки. Скільки ж вони ділечка переробили!

- До заміжжя, - каже, - дев’ять років у Валках на свинофермі пропрацювала, а потім усе життя, аж до виходу на пенсію, у тутешньому колгоспі різноробочою трудилась, у ланці. Скільки махорки та м’яти пересушила, перевезла... А пенсії, як кіт наплакав, - 635 гривень. Хоч лічи, хоч ні. Та я не жаліюсь, на хліб вистачить. Поки ноги носили, виходила на трасу, що іде на Густиню. Там машина з Прилук, із 5-го магазину, зупинялась. У понеділок і п’ятницю. Спущуся, було, з гори, куплю того-сього, і на тиждень – вистачить. А зараз уже не здужаю дійти, сили не ті. Улітку виручають дачники, хлібця підкинуть, крупців, олії... Та ще із крайньої хати провідують мене сусіди Мишко і Ніна Оніщенки, хай їх благословляє Бог. Є у них і корова. Але з мене вистачає того молока, що приносить дочка Валя...

- Узимку холодно? – питаю співрозмовницю.

- А де ж тому теплу бути, як вікна і двері старі, в усі щілини свище. Спасибі племіннику, Петі, торік він привіз мені уже готових, нарубаних полін цілу машину, і, слава Богу, я перезимувала. А у цьому році, навесні, після Паски, із сином Сашею паркан мені новий поставили. Бачите, який доладній. Нехай їм здоровиться. Дочка ж із зятем город мені посадять (сорок сотих його у мене), я тільки прополюю, а вони самі ж і зберуть вирощене, перевезуть. Так що гріх мені жалітись, що забута всіма... Газу у мене нема, навіть балонного. Бо стара уже, забуваюсь і боюсь, щоб нічого не трапилось. Хіба ж із газом жартують?..

- Бачу, куток у Вас “мертвий”, - не можу стриматись від болючого питання, адже на вулиці – жодної живої душі. – Уявляю, як Вам буває сумно...

- Що сумно – то правда. Про “веселий хутір” одні згадки лишились. У трьох хатах зараз живуть по одній душі, у двох – по дві і у одній – чотири. Багато людей переїхали у Замістя. Пропонували і мені. Там газ, мовляв, і місто під боком. Та я не захотіла... Єдине, про що жалкую, – це коли помер чоловік, то брат мій двоюрідний із Валків, Михайло Трушів, пропонував купити хату у односельця Дмитра Ляховця. Я тоді відмовилась... А там же і газ є у селі, і автобуси частенько ходять. Не те, що у Капустенській глушині... Ех, шкодую все-таки за рідними Валками. Та нічого не поробиш – треба доживати віку, недовго уже залишилось... Як-не-як – іде мені вісімдесят четвертий...

Збоку, на столі, помічаю декілька свіжих газет.

- То, - перехоплює мій погляд баба Шура, - моя любима “Прилуччина”. Ще не було такого року, щоб я її не “виписувала”. Як тільки свіженьку принесе мені листоноша Люба із Замістя (кожну п’ятницю носить, завдячна їй), так і шукаю твоє прізвище, дорогенький земляче... Ще заголовок читаю без окулярів. А дрібніші букви уже не можу. Ось і сьогодні натрапила на статтю про Піддубівку... І статті колег твоїх мені подобаються. Низенький уклін їм усім...

Щиро обіцяю Олександрі Іванівні передати привіт своїм колегам. А заодно питаю, чим розвіює смуток баба Шура.

- А я журюсь не завжди, - підморгує, посміхаючись. – Газету почитаю, радіо послухаю, телевізор включу (ось і сьогодні дивилась кіно “Циганське серце”), знаю, що у світі робиться... Піду до сусідів, погуляю, душу відведу, а вони – до мене. Дивись – і веселіше уже. Поратись же по господарству мені не треба: як років із вісім тому злодії поцупили останніх курок – не тримаю відтоді нічого. А як треба витягнути води із криниці – діждусь дочку, зятя або племінника Петю, та і дачники виручають... Жаль, що немає в живих моєї подруги, Марусі Ведмідської (жила отут недалечко, через поле, доля її така непроста, що можна було б цілу книгу написати), із нею по сусідству було набагато веселіше...

Біля “шевченківської” хатини-мазанки рожево посміхаються нам услід пишні жоржини. Жаль тільки, що не вічний їх цвіт. Як не вічна і героїня нашої розповіді. Відбагряниться, відлетить колись її пізня осінь падолистом біля домівки, розхристаної, відкритої усім вітрам (її добре видно із автотраси Київ – Суми), і осиротіє ще на одного жителя (бо ніхто із нас – не вічний) принишклий хутірець серед степу.

Але нехай це буде не скоро. Хай іще потішиться внуками і правнуками бабуня Шура, хай іще довго-довго посміхаються їй і відганяють смуток одинокості рожеві жоржини...