Життя як є: Коли душа без сліз ридає

- Ой, діточки, мої діточки, - зашкарублою рукою з великими вузлами на пальцях Ганна Іванівна ніжно гладить два кольорові портрети. Обнімає, цілує їх, пригортає до грудей, а потім відводить подалі і знову роздивляється.

З них бо посміхаються до неї дві її кровиночки, сини-соколи. З вицвілих очей, пробравшись крізь глибокі западини зморшок, скочується сльоза. Чиста, прозора, як горошина завбільшки.

Руки починають трястися, підплигує підборіддя – плаче серце, душа ридає. А сльози... Їх більше нема. Давно виплакала. Висохли, вицвіли. То колись її очі повнилися життям. А як поховала меншого сина, через п’ять років – старшого, а ще через п’ять і хазяїн за хлопцями пішов, змар-ніли.

Та й сама Ганна Гармаш, колись струнка та красива, від горя аж зсутулилася, присіла, ввібрала плечі в себе, а з ними увесь свій біль, свою тугу і печаль. Жила-жила, дбала-дбала, а на старість одна зосталася, як билинка в полі.

- Хороші хлопці, слухняні. У шкоді ніде по селу не були: по городах, як інші, не лазили, кавунів не били, п’яними їх ніхто не бачив. Уся Знам’янка підтвердить. А треба ж такому лиху трапитись. Віктор скількись років у Ніжинському сільськогосподарському технікумі провчився і захворів. Поїхав на лікування, а тоді закинув науку. Влаштувався колгоспну пасіку доглядати. Хотів підзаробити грошей і далі вчитися.

Якось увечері пішов гулять, а там бійка зчинилася. Усі чисто у міліції сказали, що Віктора там не було. А одна мати розголосу наробила, що ніби мій син та вдарив її дочку у той день носаком у живіт. І що дітей у неї через це не буде. Як насправді було, не знаю. Але всі в селі казали, що мій син не винуватий. А він, мабуть, собі те у голову дуже взяв та до серця...

Уранці мені на ферму треба було йти, телят важити. Я налаштувала сніданок, та й кажу: “Вітю, снідання на столі. І гроші я там поклала. Зайдеш собі нові туфлі купиш”. З тим і пішла. Й сном, і духом нічого не передчувала й не знала... Телят не важили. Скоро додому повернулася. Гляну, все відімкнуто, їжа як стояла, так і стоїть, гроші лежать. В мене й похололо все. Я й туди, я й сюди, гукаю: “Вітя, Вітя!” – ніде нема. Зайшла в сарай, а він там – повісився...

- Валерій тоді вже у армії служив. У Німеччину його направили. Перший рік на посту стояв, тоді на бронетранспортер перевели, - ось і карточка є, - а затим уже в складу чергував. За всі три роки служби додому тільки похвальні листи від командування частиною йшли. Як прийшов додому, я саме корову пішла доїть на пашу через город.

Бачу – здалеку таксі під двір під’їхало. Я й не туди, ще й кажу сусідці: кого це нечиста приперла. Як гляну - мій Валерка з машини виходить з невєстою. Валя - наша дівчина, знам’янська. Вони ще зі школи дружили. Вона в Києві вчилася. А він у армії служив. Так ото він заїхав за нею та й додому. Не знаю як, у одну секунду підлетів до мене. Відро забрав. Ой, скільки радості було...

Зовсім скоро й весілля згуляли. Валя доучуватися поїхала, а Валерка за нею. На роботу в міліцію встроївся, потім його начальник до себе водієм забрав. Жили на квартирі. Хлопчика діждали. Коли онуку було шість років, приїхали до нас у гості, як завжди, перевідатись.

Малий усе бігає та й бігає, просить батька на ставок повезти, каже: “Ти ж обіцяв.” Я ніби передчувала. Кажу: “У тата он ще ціла купа дров не рубана, хай закочує рукава.” А хазяїн мій вступився: “Раз дитина хоче, хай їдуть. Дрова й пізніше порубаємо.” Поїхали вони на ставок аж у Галицю. Купалися, відпочивали.

Валя потім розказувала, що вже й додому збиралися їхати. Коли Валера й каже малому: “Оце ще раз упірну і їдемо.” Та як упірнув, так і навіки. Зламав хребет. Вісім днів лікарі у Чернігові і в Києві боролися за його життя, і ... не спасли...

Горювали, горювали й догорювалися. Згодом і хазяїна поховала. Так хотів, бідолашний, першу пенсію отримати і не встиг. Захворів дуже. Операцію в Чернігові робили. Я біля нього увесь час була. Наче й на поправку пішов, нас додому виписали.

Тільки приїхали, він і питає: “Ну що, нема там пенсії”. “Ні, - кажу, - ось тільки лист прийшов, що для переоформлення треба терміново у Чернігів з’явитися.” Та нікуди вже він не поїхав. Пішов на той світ...

Не поталанило Гармашам на знам’янській землі.

Чи то вже долею їм так було написано, чи позаздрив хто? А може, якби жили у своїй рідній Галиці, життя по-іншому склалося? Втім, що тепер гадати. Хочеш жити, не хочеш, - мусиш, поки свічечка не догорить.

Ганні Іванівні вже виповнився вісімдесят один. Може б, і пішла за ріднею, так ще онук на світі тримає. Йому вже тридцять три, а про бабусю не забуває. Невістка Валя теж не відвернулася після Валериної смерті. Родичається зі свекрухою. Пробувала вдруге заміж вийти. Але доля так і не склалася. Живе тепер сином та вже своєю онучкою, а бабі Галі правнучкою. Ось і минулого літа вони разом гостювали у старенької.

Ганна Іванівна хоч і не здужає, а все ж старається чимось допомогти. Тримає курей та качок, щоб і м’ясо було, і яйця на гостинець. На городі скільки сили порядкує. Донедавна ще й хату сама білила. Тільки позаторік і торік уже соціальна працівниця та невістка стали допомагати. Газу у Ганни Іванівни немає. Топить дровами та брикетом. Валя ж як піде на пенсію, хоче з Києва у село повернутися. У неї батьківська хата на в’їзді у село залишилася. Валентина вже й газ до оселі підвела, конвектори встановила, ремонт зробила. Хоче й Ганну Іванівну до себе забрати. Старенька не погоджується:

- Як же я своє господарство залишу. Тут через тиждень й вікна повитягують. Ні, буду у своїй хаті помирати.

... Зимові сутінки доїдають білий день, укривають густою чорною пеленою безлюдну вулицю. У душу потихеньку заповзає страх. У світі казна-що коїться. Ушелевкається хто, на допомогу не докличешся. Ніхто не почує. А засув на дверях, так то від чесних людей.

У грубі потріскують дрова. Тепло поволі розливається по хаті. Заповзає у закутки, ніжними обіймами огортає портрети найрідніших людей на стіні. Мурка, велика і пухнаста, відігрівшись біля печі, стрибає на руки господині. Жалібно заглядає у вічі, тицяється головою у руки, мовляв, поговори зі мною.

Ганна Іванівна відкладає кольорові глянцеві газети, що їх понавозив зі столиці онук, приглушує радіо, яке більше любить слухати, ніж дивитись телевізор, і поринає у спогади. Говорить сама до себе, до хазяїна, до діточок своїх, і до Мурки, що, згорнувшись клубочком, спокійно спить.

Перед очима зринають краєвиди рідної Галиці, де народилась. Як Микола ні з того, ні з цього прийшов до них у хату свататись. Це ж треба, й не зустрічалися, й не зналися, а заміж за нього погодилася. Тоді ще тільки дев’ятнадцять було. А й не пошкодувала за все життя ні разу. Жалів її, оберігав, не кривдив, слова поганого на неї не сказав. Людиною розумною був, його усі поважали. Працював то у фінвідділі, то головою колгоспу, то заступником голови. У Знам’янку їх Миколин брат із жінкою переманив. Купили самі тут хазяйство й Гармашам підшукали...

На згадку прийшла й Паша Лаврентіївна, акушерка з Галицької лікарні. Це вона приймала у Ганни первістка на світ. І Валеркою вона його назвала, за те що крикливим був. Через рік і Вітя знайшовся. Була б, може, ще й дівчинка. Так через страшезний токсикоз довелося аборт зробити. Може, за це й покарав Бог? Мо, за це й забрав хлопців? Ой, діточки, мої діточки... болить... щемить... Заплакала б, так сліз нема. Висохли, вицвіли.